1984 - Орвелл Джордж

Та сама думка здавалося спала на думку майже одночасно геть усім у цій камері. При цьому відбулося дуже слабке хвилювання майже геть усюди на цій лавці. Очі того чоловіка без підборіддя продовжували пурхати по цьому череполикому чоловіку, потім відвернулися винувато геть, потім були притягнуті назад непереборним тяжінням. За мить він почав нервово соватися на своєму місці. Зрештою він встав, незграбно пошкандибав через камеру, занурився у кишеню свого спецодягу, та , зі збентежено присоромленою аурою, простягнув замурзану скибочку хлібу цьому череполикому чоловіку.

Пролунав шалено лютий, оглушливо приголомшуючий лемент з телезахисту. Чоловік без підборіддя гарячково здригнувся відразу ж. Череполикий чоловік швиденько схрестив свої руки за спиною, так наче демонстрував усьому цьому світові, що він відмовляється від цього дарунку.

"Бамстед!" – прогорлав той голос – "2713 Бамстед Дж.! Зроніть цей шмат хлібу!"

Чоловік без підборіддя впустив той шматок хлібу на підлогу.

"Лишайтеся стояти там де ви є," – сказав той голос – "Обличчям до дверей. Не робити жодних рухів."

Чоловік без підборіддя скорився. Його великі сумчасті щоки невтримно тремтіли. Двері ляскнувши відкрилися. Як тільки той молодий офіцер увійшов та відійшов убік, з-за нього з'явився низький кремезний охоронець з жахливо величезними руками та плечима. Він став навпроти чоловіка без підборіддя, а потім, за сигналом від цього офіцеру, вивільнив жахливо потужний удар, використавши цілковито усю вагу свого власного тіла для цього, точнісінько у рот того чоловіка без підборіддя. Сила цього удару здавалося майже повністю відірвала його від підлоги. Його тіло пролетіло крізь усю цю камеру і гепнулося навпроти підніжжя унітазу. Якусь хвилину він лежав наче оглушений, темна кров повільно сочилася крізь його рот та ніс. Дуже слабке скавчання або пищання, яке здавалося несвідомим, виринуло з нього. Потім він перекотився і звів себе дуже хитко та непевно на долоні та коліна. Посеред потоку з крові та слини, дві половинки зубного протезу випали з його роту.

Усі в'язні сиділи дуже сумирно, зі схрещеними руками на їх колінах. Чоловік без підборіддя видряпався назад на своє місце. На одному боці його обличчя плоть була вщент чорною. Його рот розбух у безформну вишневого кольору масу з чорною дірою посеред неї.

Час від часу трохи крові крапало на груди його спецодягу. Його сірі очі все ще пурхали від обличчя до обличчя, більш винувато ніж будь-коли, так наче він намагався виявити як сильно ці інші зневажають та нехтують ним через його приниження.

Двері відчинилися. Коротким жестом той офіцер вказав на череполикого чоловіка.

"Кімната 101," – сказав він.

Вінстон відчув біля себе ядушне дихання та нервову метушню. Цей чоловік фактично жбурнув себе на коліна на підлогу зі стиснутими разом, нервово тремтячими долонями.

"Товаришу!Офіцере!" – плакав він – "Ви не маєте забирати мене до того місця! Хіба я вже не розповів вам усе? Що ще ви бажаєте знати? Немає нічого у чому б я не зміг зізнатися, цілковито нічогісінько! Просто скажіть мені що потрібно і я відразу ж без вагань зізнаюся. Напишіть це на папері і я підпишуся у цьому – у будь-чому! Тільки не кімната 101!"

"Кімната 101," – сказав офіцер.

Обличчя цього чоловіка, вже й так дуже бліде, обернулося на колір у який Вінстон навіть не міг повірити що він може бути можливим. Це був безсумнівно, точно без жодної помилки, відтінок зеленого.

"Робіть зі мною усе що завгодно!" – прогорлав він – "Ви вже тижнями морите мене голодом. Доведіть це до кінця і дайте мені померти. Пристрельте мене. Повісьте мене. Приречіть мене на двадцять п'ять років. Чи є хто-небудь ще кого б ви бажали аби я видав? Просто скажіть хто це і я розповім вам будь-що що ви забажаєте. Мене не хвилює хто це і що ви з ним зробите. Я маю дружину і трьох дітей. Найстаршому з них немає і шести років. Ви можете узяти цілковито усіх їх та перерізати їм горлянки просто у мене перед очима, а я буду просто стояти та дивитися на це. Тільки не Кімната 101!"

"Кімната 101," – сказав офіцер.

Цей чоловік подивився несамовито навколо на інших в'язнів, так наче з якоюсь ідеєю, що він може поставити іншу жертву на своє власне місце. Його очі вчепилися в розтрощене обличчя чоловіка без підборіддя. Він викинув вперед худорляву руку.

"Це саме його ви повинні узяти, а не мене!" – вигукнув він – "Ви не чули що він казав опісля того як вони розтрощили йому обличчя. Тільки дайте-но мені шанс і я розповім вам кожнісіньке слово з цього. ВІН Є саме тим хто проти Партії, а не я." Охоронці вийшли уперед. Голос цього чоловіка зріс до вищання. "Ви не чули його!" – повторював він – "Щось пішло не так з телезахистом. ВІН Є саме тим хто вам треба. Візьміть його, а не мене!"

Ці два охоронці-здорованя нахилилися аби узяти його попід руки. Але саме цієї миті він жбурнув себе на підлогу крізь усю камеру та вхопився за одну із залізних ніжок які підтримували цю лавку. Він видав безсловесне ревіння, наче тварина. Ці охоронці міцно вхопилися за нього аби відірвати його від лавки,але він вчепився в неї з вражаючою силою. Можливо десь двадцять секунд вони тягали його. Усі в'язні сиділи тихенько, їх руки було схрещено на їх колінах, дивлячись прямісінько поперед себе. Це ревіння припинилося; у цього чоловіка не лишилося жодного дихання нінащо окрім чіпляння. Потім пролунав вже зовсім інший різновид крику. Удар від чобота охоронця зламав пальці на одній з його долонь. Вони виволочили його на його ноги.

"Кімната 101," – сказав офіцер.

Цього чоловіка вивели, нестійкою ходою, з понурою головою та плекаючого свою розчавлену долоню, увесь той бойовий запал було вибито з нього.

Пройшло чимало часу. Якщо була північ коли цього череполикого чоловіка забрали,то був ранок; якщо ж ранок, то був полудень. Вінстон був сам, вже багато годин був сам. Біль від сидіння на цій вузькій лавці був таким, що часто змушував його підводитись та блукати, без горлань з боку телезахисту. Та скибочка хліба все ще лежала там де той чоловік без підборіддя зронив її. Від самого початку це потребувало тяжкої натуги не дивитись на неї, але тепер голод поступився місцем спразі. Його рот був липкий та смачний як чортяча дупа. Той дзижчачий звук і це незмінне біле світло викликали певну слабкість, відчуття порожнечі всередині його голови. Він міг підводитися тому що той біль у його кістках вже більше не був стерпним, а потім міг сідати знову майже відразу тому що він був занадто запаморочений аби бути цілком певним що він встоїть на своїх ногах. Кожен раз коли його фізичні відчуття ставали трохи контрольованими той жах повертався. Іноді з бляклою надією він думав про О'Брайєна та лезо бритви. Це було досить мислимо, що це лезо бритви могло прибути прихованим у його їжі, якщо взагалі його коли-небудь погодують. Більш тьмяно він думав про Джулію. Десь або деінде вона страждає можливо набагато гірше ніж він. Вона можливо волає від болю саме цієї миті. Він подумав: "Якби я міг врятувати Джулію подвоївши мій власний біль,чи зробив би я це?Так, я б це зробив." Але це було лише розумовим рішенням, прийнятим тому що він знав, що він повинен прийняти його. Він не відчував його. У цьому місці ти не міг нічого відчувати, окрім болю та передбачення болю. Окрім цього, чи було це можливим, щоб коли ти насправді страждаєш від нього, забажати з будь-якої причини щоб твій власний біль міг посилитися? Але це питання залишалося без відповіді поки що.

Чоботи наближалися знову. Двері відчинилися. О'Брайєн увійшов.

Вінстон з переляку зірвався на ноги. Цей шок від побаченого вибив геть цілковито усю обачність з нього. Уперше за багато років він забув про дану присутність телезахисту.

"Вони узяли і тебе також!" – проволав він.

"Вони узяли мене вже дуже давно," – сказав О'Брайєн з м'якою, майже сповненою жалю та каяття іронією. Він відступив убік. З-за нього з'явився широкогрудий охоронець із довгим чорним розкладним кийком у його руці.

"Ти знаєш це,Вінстоне," – сказав О'Брайєн – "Не вводь себе у оману. Ти знав це – ти завжди знав це."

Так, тепер він розумів, він завжди знав це. Але зараз зовсім не було часу подумати про це. Усе для чого йому зараз були потрібні очі було тим розкладним кийком у руці охоронця. Він може впасти будь-куди; на маківку, на кінчик вуха, на плече, на лікоть...

Лікоть! Він тяжко впав на свої коліна, майже паралізований, затискаючи той вдарений лікоть своєю іншою рукою. Геть усе вибухнуло жовтим світлом. Немислимо, немислимо щоб один удар міг спричинити стільки болю! Це світло розсіялося і він зміг бачити тих інших двох,що дивилися униз на нього. Охоронець реготав над його корчами. На одне питання у будь-якому разі була відповідь. Ніколи, за будь-якої причини яка тільки є у цьому всесвіті, ти не можеш бажати збільшення болю. Про біль ти можеш бажати лише одну річ: щоб він припинився. Перед ликом болю немає жодних героїв, жодних героїв, думав він знову і знову доки він корчився на підлозі, стискаючи безпорадно свою покалічену ліву руку.

Глава 2

Він лежав на чомусь,що відчувалося наче похідне розкладне ліжко, за виключенням того, що воно було значно вище над землею і того, що його було прив'язано до нього якимось таким чином, що він не міг й поворухнутися. Світло що здавалося сильнішим ніж зазвичай падало на його обличчя. О'Брайєн стоячи біля його боку, пильно вдивлявся донизу на нього. З іншого його боку стояв чоловік у білому халаті,який тримав шприц для підшкірних ін'єкцій.

Навіть опісля того як його очі було відкрито він сприймав своє оточення лише поступово. Він мав таке враження що запливає у цю кімнату з якогось зовсім іншого, відмінного світу, з певного підводного світу, що глибоко унизу цього. Як довго він був там унизу він не знав. З тієї миті коли вони арештували його він не бачив ані темряви, ані денного світла. Окрім цього, його спогади не були неперервними. При цьому були часи коли свідомість, навіть радше певного роду свідомість яку він мав уві сні, різко та намертво уривалася і починалася знову лише опісля пустопорожнього проміжку. Але чи ці інтервали були днями або тижнями або лише секундами, не було жодного способу дізнатися.

З тим першим ударом по його ліктю це жахіття розпочалося.