1984 - Орвелл Джордж

Поет Амплефорт незграбно уволікся до камери. Двері ляскнули ще раз і зачинилися.

Амплефорт зробив один або два непевних рухи з боку в бік, так наче мав якусь ідею, що тут були інші двері аби вийти геть, а потім почав блукати вперед та назад по камері. Він навіть ще не зауважив Вінстонову присутність. Його стурбовані очі витріщалися на стіну приблизно у метрі над рівнем голови Вінстона. Він був босий; велетенські, бруднющі великі пальці ніг стирчали з дірок на його шкарпетках. Він мав також декількаденну неголеність. Миршава борода вкривала його обличчя до самих вилиць, надаючи йому ауру зухвалого бешкетника, що досить дивно поєднувалася з його дуже кволою статурою та нервовими рухами.

Вінстон трохи вивів себе зі своєї летаргії. Він мусить заговорити до Амплефорта, і ризикнути нарватися на горлання з телезахисту. Було навіть мислимо, що саме Амплефорт був тим переносником леза бритви.

"Амплефорт," – сказав він.

Горлання з телезахисту не було. Амплефорт спинився, м'яко здригнувшись. Його очі повільно сфокусували себе на Вінстоні.

"А, Сміт!" – сказав він – "Ти також!"

"А тебе за що?"

"Правду кажучи..." – він незграбно всівся на лавку навпроти Вінстона – "Для цього існує лише один злочин, хіба не так?" – сказав він.

"І ти дійсно вчинив його?"

"Ймовірно, так."

Він поклав долоню на своє чоло і на мить притис свої скроні, так наче він намагався щось згадати.

"Такі речі трапляються," – почав він нерішуче – "Я здатен пригадати один випадок – можливий випадок. Це була необачність, безсумнівно. Ми здійснювали остаточну редакцію поем Кіплінга. Я дозволив слову "Бог" лишитися у кінці віршованого рядку. Я не міг нічим зарадити цьому!" – додав він майже обурено, підіймаючи своє обличчя аби поглянути на Вінстона. "Це було неможливо змінити цей рядок. Рима була на "Батог". Чи ти усвідомлюєш те, що є лише дванадцять рим до "батог" у цілковито усій цій мові? Цілими днями я катував вивертаючи на виворіт свої мізки. Там НЕ БУЛО жодної іншої рими."

Вираз на його обличчі змінився. Прикрість зникла з нього і на мить він виглядав майже задоволеним. Певного роду розумова лихоманка, насолода педанта який з'ясував певний нікуди непридатний факт, засяяла крізь це брудне та миршаве волосся.

"Чи спадало коли-небудь тобі на думку," – сказав він – "що уся ця історія Англійської поезії була обумовлена тим фактом, що у Англійській мові бракує рим?"

Ні, саме ця думка ніколи не спадала на думку Вінстону. Навіть за даних обставин вона не вразила його як дуже важлива або цікава.

"Чи знаєш ти що за час доби зараз?" – запитав він.

Амплефорт знову виглядав переляканим. "Я заледве думав про це. Вони арештували мене – це могло бути два дні тому – можливо три." Його очі пробіглися навколо по стіні, так наче він майже сподівався знайти вікно десь там. "Тут немає жодної відмінності між ніччю та днем у цьому місці. Я не бачу яким чином хтось може вирахувати тут час."

Вони базікали незв'язно та безцільно ще декілька хвилин, потім, без жодної помітної причини, горлання з телезахисту наказало їм бути безмовними. Вінстон сидів тихо та сумирно, зі схрещеними руками. Амплефорт, занадто великий аби зручно сидіти на цій вузькій лавці, нервово метушився з боку в бік, хапаючись своїми худорлявими долонями спочатку за одне коліно, а потім за інше. Телезахист гаркнув до нього аби він зберігав спокій. Час минав. Двадцять хвилин, година – було складно судити. Ще раз почувся звук чобіт назовні. Вінстонові нутрощі зіщулило. Незабаром, дуже скоро, можливо за п'ять хвилин, можливо зараз, важкі кроки цих чобіт будуть означати, що його власна черга вже надійшла.

Двері відчинилися. Той холоднопикий молодий офіцер увійшов до камери. Різким та коротким рухом своєї руки він вказав на Амплефорта.

"Кімната 101," – сказав він.

Амплефорт неоковирно помаршував назовні між двох охоронців, його обличчя було невиразно збентежене, але цілком нерозуміюче.

Здавалося що минуло дуже багато часу. Той біль у шлунку Вінстона відновився. Його розум безладно дрейфував знову і знову по одному й тому самому виверту, неначе кулька що падає знову і знову у той самий послідовний ряд жолобів. Він мав лише шість думок. Цей біль у його шлунку; скибочка хліба; кров та волання; О'Брайєн; Джулія; лезо бритви. Відбулася ще одна судома у його нутрощах, ті важкі чоботи наближалися. Як тільки двері відчинилися, хвиля повітря яку це створило принесла потужний запах холодного поту. Парсонс увійшов до камери. Він був вдягнений у шорти кольору хакі та спортивну сорочку.

Цього разу Вінстон був переляканий аж до самозабуття.

"ТИ тут!" – сказав він.

Парсонс обдарував Вінстона поглядом у якому не було жоднісінької цікавості і тим більше жоднісінького здивування, але лише страждання. Він почав судомисто ходити вперед та назад, вочевидь нездатний зберігати спокій. Кожного разу коли він випрямляв свої пухкенькі коліна було легко помітити, що вони тремтіли. Його очі були широко розплющені, пильно вдивляючись, так наче він не міг попередити себе від витріщання на щось, що знаходилося на середній відстані.

"За що ти тут?" – запитав Вінстон.

"Думкозлочин!" – сказав Парсонс, майже ревучи від плачу. Цей тон його голосу мав на увазі одночасно і цілковито повне визнання своєї провини і певного роду скептичний жах, що таке слово могло бути застосованим ним самим до себе. Він спинився навпроти Вінстона і почав палко,із закликом, звертатись до нього: "Ти ж не думаєш, що вони мене розстріляють,чи не так, старий друзяко? Вони ж не розстріляють тебе якщо ти насправді нічогісінько не вчинив – лише за думки, з якими ти нічим не в змозі зарадити? Я знаю вони нададуть тобі чесні слухання. Ох, я щиро вдячний їм за це! Вони ж повинні знати усі мої письмові характеристики, чи не так? ТИ ж знаєш якого роду друзякою я був. Не поганим друзякою як на мій погляд. Не митикуватим, звісно, але щиро палким. Я намагався робити усе якнайкраще задля Партії, чи не так?Я можу відбутися п'ятьма роками, як ти вважаєш?Або навіть десятьма?Друзяка на зразок мене міг би зробити себе дуже корисним у таборі з примусової праці. Вони ж не розстріляють мене тільки за те, що я зійшов з рейок лише раз?"

"Чи ти винен?" – запитав Вінстон.

"Звичайно ж я винен!" – плачучи заволав Парсонс, холопськи зиркаючи на телезахист. "Ти ж не думаєш, що Партія може арештувати безневинну людину, чи не так?" Його жабоподібне обличчя стало більш самовпевнено незворушним, і навіть набуло трохи святенницького виразу. "Думкозлочин це жахлива річ, старий друже," – сказав він повчально – "Він є дуже віроломним. Він може оволодіти тобою,а ти навіть не дізнаєшся про це. Чи ти знаєш як він оволодів мною? У моєму сні! Так, це вже факт. Я, наполегливо працюючи, намагався робити свій внесок – ніколи не знав, що будь-яка погана гидота є у моєму розумі взагалі. А потім я почав розмовляти уві сні. Чи ти знає, що вони почули, що я казав?"

Він притопив свій голос, неначе як хтось хто змушений з медичних причин вимовляти непристойні лайки.

" "Геть Старшого Брата!" Так, я казав це! Казав це знову і знову, здається. Між нами, старий друже, я дуже радий, що вони мене затримали перш ніж я зайшов хоч трохи далі. Чи ти знаєш, що я збираюся сказати їм коли я постану перед трибуналом? "Дякую Вам" , я збираюся сказати, "дякую Вам за те, що Ви врятували мене перш ніж стало занадто пізно."Хто доніс на тебе?" – запитав Вінстон.

"Це була моя маленька донечка," – сказав Парсонс з певного роду скорботною гордістю. "Вона підслуховувала у замкову шпарину. Чула, що я казав і швидко поквапилася до патрульних наступного ж таки дня. Досить кмітливо, як на семирічну нишпорку, га? Я не тримаю жодного зла на неї за це. Фактично, я пишаюся нею. Це демонструє, що я виховав її у правильному дусі, хай там як."

Він зробив ще декілька судомних рухів догори і вниз, декілька разів, кидаючи дуже довгі погляди на унітаз. Потім він зненацька зірвав свої шорти.

"Вибач мені, старий друже," – сказав він – "Я не в змозі зарадити з цим. Це все через очікування."

Він плюхнувся своїми величезними сідницями на унітаз. Вінстон закрив своє обличчя долонями.

"Сміт!" – прогорлав той голос з телезахисту – "6079 Сміт В.! Відкрийте ваше обличчя. Жодне обличчя не може бути закрито у цих камерах."

Вінстон відкрив своє обличчя. Парсонс використовував цей унітаз строкато голосно, рясно та буйно. Коли він усе це вивалив, то з'ясувалося що заглушка була бракована і ця камера смерділа жахливо мерзенно ще годинами опісля всього цього.

Парсонса було переведено. Ще більше в'язнів прибувало і відбувало таємничим чином. Одного, жінку, було призначено до "Кімната 101" і, як зауважив Вінстон, вона зморщилася та обернулася у зовсім інший колір коли почула ці слова. Час коли він прибув, якщо це був ранок коли його привели сюди, міг бути полуднем; або якщо це був полудень, тоді це могло бути опівночі. У цій камері було шість в'язнів, чоловіків та жінок. Усі сиділи дуже тихо. Навпроти Вінстона сидів чоловік із зубатим, без підборіддя обличчям точнісінько як у якогось великого, нешкідливого гризуна. Його товсті, цяткуваті щоки були настільки сумчастими унизу, що було дуже важко не повірити, що він має невеличкі запаси їжі завбачливо приховані там. Його блідо-сірі очі боязко перепурхували з обличчя до обличчя і знову швиденько відверталися геть коли він зустрічав будь-чий погляд.

Двері відчинилися та іншого в'язня було приведено, чия поява надіслала миттєвий крижаний дрижак крізь Вінстона. Він був банально безликим, посереднього вигляду чоловіком який можливо був інженером або техніком якогось роду. Але що було приголомшливим так це та виморена хирлявість його обличчя. Воно було наче череп. Через його тонкість та худорлявість рот і очі виглядали непропорційно великими, а ті очі здавалося сповнені вбивчої, непримиренної та невгамовної ненависті до когось або до чогось.

Цей чоловік всівся на лавці на невеликій відстані від Вінстона. Вінстон не дивився більше на нього, але мучився цим, черепоподібне обличчя було так само чітким та яскравим у його розумі так наче воно перебувало прямісінько перед його очима. Зненацька він усвідомив у чому вся справа. Цей чоловік був помираючим з голоду.