Піонери - Купер Джеймс Фенімор

Перший стрибок — футів двісті: вода, наче лапатий сніг, летить на дно; там, зібравшись на силі, біжить футів п'ятдесят по рівному й знов падає вниз на сотню футів, а тоді так і стрибає з порога на поріг, крутиться то туди, то сюди, аж урешті вибігає в долину.

— Ніколи не чув про таке місце. І в книжках про нього не згадується.

— Я зроду не прочитав жодної книжки, — сказав Шкіряна Панчоха. — Та й що можуть знати про лісові дива ті, хто живе по містах та навчається по школах? Ні, ні, хлопче, той потік струмить у горах від самого створення світу, і небагато хто з білих його бачив. Скелі круг нього як мур стоять, і коли я сидів біля підніжжя першого водоспаду, то мої собаки вбігли в печери, що за тією водяною стіною, і вони видавалися не більшими за кроликів. Як на мене, то найкрасивіше місце в нашому краї.

— А куди тече вода? В якому напрямку? Це притока Делавару?

— Як, як?

— Той потік впадає в Делавар?

— Ні, ні, він тече в старий Гудзон. І так весело жебонить по скелях! Багато разів сидів я на тому заломі, дивився на струмки, що вирували навколо мене, й думав: скільки ж то часу мине, доки ця вода, ніби навмисне створена для такого відлюдного місця, зіллється із солоним морем і прийме на себе кораблі! Коли людина отак опиниться на самоті з природою, вона замислюється. Дивишся і бачиш перед себе в долині, на схід від Високого Піка, тисячі акрів лісу, якого ніколи не торкалася людська рука, і восени той ліс грає всіма барвами, мов тисячі веселок!

— А ти красномовний, Шкіряна Панчохо!

— Як, як? — не зрозумів Натті.

— Спогади зігріли твою кров, старий, і ти так гарно розповідаєш… Коли ти був там востаннє?

Мисливець не відповів. Схилившись над водою, він затамував подих, ніби прислухаючись до чогось. Нарешті підвів голову й сказав:

— Якби я сам не прив'язав собак новими ремінцями з сириці, то ладен був би присягтися, що чую в горах голос Гектора!

— Це неможливо, — мовив Едвардс. — Ще й години не минуло, як я бачив його в буді.

Могіканин теж нашорошив вуха, але юнак, як не вслухався, не чув нічого, крім далекого мукання худоби на західних горбах. Він подивився на обох старих: Натті приклав складену ковшиком руку до вуха, а могіканин, прислухаючись, виставив уперед вказівний палець, ніби закликаючи до уваги. Юнак засміявся з того, як уважно мисливці прислухались до звуків, що їх, на його думку, зовсім не було.

— Смійся, якщо тобі хочеться, — сказав Шкіряна Панчоха, — але собаки на волі й переслідують оленя, — тут я вже не помилюся. Тільки ж сам би я їх не випустив, хай мені б навіть обіцяли за це боброву шкуру. І закон тут ні до чого — просто олень о цій порі охлялий, і нерозумні собаки марно витрачають сили. Ну, а тепер чуєш?

Едвардс стенувся, зачувши далекий загонистий гавкіт, який щомить гучнішав, відлунюючи у скелях, поки не перетворився на голосне валування в прибережному лісі. Все це відбулося надзвичайно швидко; незабаром у чагарях почувся тріскіт, на берег вискочив величезний олень і кинувся в озеро, рятуючись від собак. Знову почувся гавкіт, і з кущів вибігли Гектор з сукою, плигнули у воду й відважно попливли за оленем, тримаючи голови високо над водою.

РОЗДІЛ XXVII

Від ворогів рятуючись, він з ходу

Грудьми шубовснув у бурхливу воду.

Томсон, "Пори року"

— Я так і знав, так і знав! — вигукнув Натті. — Вітер доніс до них запах оленя, і бідолашні собаки не витримали! Але я мушу відучити їх від таких витівок, бо ще матиму через них неабиякий клопіт… Сюди! Сюди! На берег, негідники, на берег! Назад, Гекторе, а то я дам тобі прочуханки!

Собаки впізнали голос господаря і, покружлявши у воді, ніби їм і не хотілось відпустити здобич, і страшно було не послухатись, повернули нарешті на берег, де відразу ж почали загонисто гавкати.

А олень, якого підганяв страх, уже встиг проплисти більше половини відстані від берега до човнів, коли помітив нову небезпеку. Він повернув назад, але там були собаки; тоді знову повернув і подався навскоси через озеро до західного берега. Коли олень минав мисливців, задерши голову й розтинаючи стрункою шиєю воду, що кипіла, наче під носом галери, Шкіряна Панчоха раптом захвилювався.

— Славний олень! — вигукнув він. — Які роги! На них можна розвішати весь одяг. Стривай-но, зараз липень, а з серпня вже дозволяється полювати оленів. Отже, м'ясо має бути непогане.

Говорячи так, Натті несвідомо почав прив'язувати до весла зроблену з лика мотузку, що правила йому за трос. Тоді схопився на рівні, кинув у воду цей імпровізований буй і закричав:

— Давай, Джоне! Вперед! Хто ж витримає таку спокусу!

Могіканин миттю відв'язав човен Едвардса від піроги, що від одного удару весла помчала вперед, як метеор.

— Стійте! — закричав Едвардс. — Схаменіться! Згадайте про закон, друзі! Вас же добре видно із селища, а я знаю, суддя Темпл покарає будь-кого, хоч би хто він був, хто заполює оленя в заборонену пору!

Попередження пролунало надто пізно — пірога вже була далеко, а мисливці захопилися гонитвою й не чули юнакових слів.

Олень плив тепер за п'ятдесят футів од переслідувачів, пирхаючи з напруги й страху. Пірога наздоганяла його, танцюючи на хвилях, і Шкіряна Панчоха вже звів рушницю й направив запал, але чогось завагався.

— Стріляти чи ні, Джоне? Не дуже велика честь — убити безсловесну тварину, коли вона не може захиститись. Ні, він кинувся у воду, щоб урятуватись, і я надам йому таку нагоду. Джоне, правуй так, щоб пірога повторювала повороти оленя: наздогнати його неважко, але ж крутиться він, як змія.

Індіанець усміхнувся самовпевненості свого друга, проте все гнав човен із тією самою швидкістю, беручи не так силою, як вправністю.

— Гу! — вигукнув раптом могіканин. — Олень повертає голову. Кидай остень, Соколине Око!

Натті ніколи не вирушав з дому, не взявши всього, що може придатися на полюванні. Рушницю він завжди мав при собі, і хоч сьогодні зібрався на озеро вудити рибу, пірога була повна розмаїтого рибальського і мисливського спорядження. Цього навчив Натті багаторічний мисливський досвід. У гонитві за звіром йому часто доводилося відходити далеко від того місця, де він починав полювання. За кілька років до нашої оповіді Шкіряна Панчоха, вийшовши із своєї хатини на березі Отсего і взявши з собою лише рушницю й собак, вирушив у гори — всього на два чи три дні, а дійшов аж до озера Онтаріо. Колись йому було за іграшку пройти двісті, а то й триста миль, але тепер його м'язи були не такі пружні.

— Лівіше, Джоне! — гукнув він до могіканина. — Лівіше, лівіше! Ще один удар весла — і він наш!

Натті підніс остень і пустив його, наче дротик. Але олень тої ж миті крутнувся, і смертоносне знаряддя, злегенька зачепивши роги тварини, пролетіло мимо й занурилось у воду.

— Стій, Джоне! — закричав Натті, коли пірога ковзнула над тим місцем, де впав остень. — Притримай-но човна!

Остень тут-таки виринув з води, і мисливець спритно спіймав його на льоту. Індіанець швидко повернув пірогу, й гонитва поновилась. Але ця затримка дала оленеві можливість далеченько відплисти, а Едвардсові дозволила наблизитися до мисливців.

— Стій, Натті! — кричав юнак. — Стій, тепер липень — полювання заборонене!

Поки юнак намагався зупинити своїх товаришів, пірога вже досягла того місця, де олень щосили боровся з течією; спина його то з'являлася над водою, то зникала під нею, а від шиї навсібіч розходилися хвилі.

— Ура! — закричав Едвардс, який, побачивши оленя, перейнявся мисливським азартом і геть забув про обережність. — Пильнуйте, він починає петляти! Запливайте з правого боку — я вхоплю його за роги! Накину на них вірьовку!

Чорні очі старого воїна несамовито палали, рухи його були чіткі й легкі, наче то не він сидів непорушно й байдуже кілька хвилин тому. Пірога крутилася, повторюючи повороти оленя, мовби тріска у вирі, а коли звір поплив по прямій, суденце з кори стало наздоганяти його так швидко, що олень, шукаючи порятунку, мусив знову звернути вбік.

Всі ці повороти обмежували той обшир, на якому відбувалися події, а юнак тримався близько біля своїх товаришів. Більше двадцяти разів жертва та її переслідувачі пропливали повз його човен, майже торкаючись весел, і Едвардс вирішив, що найкраще — це спостерігати за гонитвою, лишаючись на місці, а коли треба, допомогти мисливцям схопити оленя.

Йому не довелося довго чекати, бо олень раптом відважно поплив просто до нього, збираючись, очевидно, вибратися знов на берег, але якомога далі від того місця, де гавкали й вили собаки. Едвардс схопив вірьовку, зробив петлю, щосили кинув її вперед — і петля затяглася на одному з відростків рога.

Ще кілька хвилин олень тяг за собою човен; аж ось перед ним з'явилася пірога, і Натті, низько схилившись, устромив оленеві ніж у горло — кров бризнула з рани, й вода стала червоною. Поки олень тіпався в корчах, човни зблизилися й мисливці прив'язали їх один до одного. Шкіряна Панчоха витяг здобич з води й поклав на дно піроги; тоді, помацавши оленя, підвів голову й засміявся своїм безгучним сміхом.

— Ось вам і закон Мармедюка Темпла! — сказав він. — Таке полювання зігріває людині кров, старий Джоне. Давно я вже не вбивав оленя на озері! Ти знаєш, хлопче, оленина непогана, а є такі люди, які з радістю віддадуть усі поруби за добрий шмат цього м'яса.

Індіанця вже давно зігнули роки, а може, й злигодні його народу, але від цього захопливого полювання смагляве обличчя старого проясніло, чого давно не бувало. Очевидно, він радів не так здобичі, як тому, що ця гонитва викликала в ньому спогади про його юнацькі подвиги. Однак він і собі помацав оленя рукою, яка тремтіла після надмірної напруги, всміхнувся, схвально кивнув головою і сказав виразно й поважно, як говорять індіанці:

— Добра дичина.

— Боюсь, Натті, — мовив Едвардс, коли трохи вщух запал ловів, — що ми всі завинили перед законом. Та ви мовчіть, і ніхто ні про що не дізнається. Але як собаки опинилися на волі? Коли я йшов, вони були міцно прив'язані, я певен, бо сам перевірив.

— Вони не витримали, зачувши оленя, — сказав Натті, — й зірвалися з припону. Дивися, хлопче, он у них на шиях теліпаються уривки ремінців. Джоне, веслуй до берега, зараз я покличу собак, і ми з'ясуємо що й до чого.

Коли старий мисливець вийшов на берег і уважно оглянув ремінці, він змінився на виду і з сумнівом похитав головою.

— Тут не обійшлося без ножа, — сказав він. — Ремінці не розірвані, й на шкірі немає сліду зубів.