Хатина дядька Тома - Бічер-Стоу Гаррієт Єлізабет

червоненькі.

– Ану йди і зараз же принеси сюди намисто й сережки.

– Ой пані, не можу! Вони згоріли!

– Згоріли? Що ти вигадуєш? Іди принеси, а то я тебе відшмагаю.

Топсі з криком і сльозами присягалася, що не може.

– Вони згоріли... я спалила їх!

– Навіщо ж ти їх спалила? – запитала міс Офелія.

– Бо я погана... Така погана... просто страх яка. От не можу себе здержати, і край.

Якраз у цей час до кімнати безтурботно зайшла Єва. На шиї в неї було те саме коралове намисто.

– Єво, де ти взяла своє намисто? – запитала міс Офелія.

– Як це взяла? Воно весь час на мені,– відповіла Єва.

– І вчора теж було?

– Так. І знаєте, що смішно, тітонько? Я навіть і спала в ньому. Забула зняти на ніч.

Міс Офелія аж остовпіла з подиву. Тим більше, що в цю мить до кімнати зайшла Роза, несучи на голові кошик із щойно випрасуваною білизною, і в вухах у неї хилиталися коралові сережки.

– Ні, я просто не знаю, що мені робити з цією дитиною! – в розпачі мовила міс Офелія.– Ну навіщо ти сказала мені, що взяла ці речі, га, Топсі?

– Та пані ж звеліла мені признаватись, а я не могла надумать, в чому б мені ще признатися,– відказала Топсі, витираючи очі.

– Ніхто не казав тобі признаватися в тому, чого ти не робила,– заперечила міс Офелія.– Це ж така сама брехня, як і перша.

– Ой, та невже? – мовила Топсі, невинно розширивши очі.

– Ха! Де вже там сподіватись від неї правди, " обізвалася Роза, обурено дивлячись на Топсі.– На місці хазяїна я відшмагала б її до крові! Я б їй показала, як брехати!

– Ні, ні, Розо! – мовила Єва з владним виразом, що його іноді прибирала.– Не можна так, Розо. Я й чути про це не хочу.

– Ой лишенько! Ви такі добрі, панночко Єво. і зовсім не вмієте поводитися з неграми. Коли їх не бити, то діла не буде, це вже як є.

– Замовч, Розо! – звеліла Єва.– Щоб я більше не чула від тебе такого.

Очі дівчинки палали щічки розшарілися. Роза вмить притихла.

– У панночки Єви татова кров, одразу видно. Всіх на світі ладна захищати, так само як і він,– пробурмотіла вона, виходячи з кімнати.

Єва стояла й дивилася на Топсі.

– Бідна Топсі, ну нащо тобі красти?–лагідно мовила вона.– Тепер про тебе добре дбатимуть. А коли хочеш, я дам тобі будь яку свою річ, аби тільки ти не крала.

То було перше добре слово, що його почула нещасна дитина за все своє життя. Лагідна мова так вразила цю дику, зашкарублу душу, що в її гострих круглих оченятах зблиснуло щось ніби сльоза. Та її в ту ж мить пригасило уривчасте хихотіння і звичайний вищир. Ні! Коли вже вухо зроду не чуло нічого, крім лайки, йому не так легко повірити доброму слову. Те, що казала Єва, здалося Топсі чудним, незрозумілим, і вона не повірила їй.

То що ж було робити з Топсі? її поведінка спантеличила міс Офелію. Виявилося, що її власні виховні принципи тут непридатні. Отож, щоб вигадати час на роздуми, вона замкнула Топсі в темну комору, сподіваючись, що там дівчинка набуде хоч трохи доброчинності, а вона сама тим часом розважить, як їй діяти далі.

– Не уявляю собі,– сказала вона Сен Клерові,– як я приборкаю цю дитину без биття.

– Ну, то бийте її на здоров'я. Я даю вам цілковиту волю робити все, що ви хочете.

– Дітей треба шмагати,– промовила міс Офелія.– Я ще ніколи не чула, щоб їх виховували інакше.

– Та звісно ж,– погодився Сен Клер,– чиніть так, як вважаєте за краще. Тільки мушу сказати вам ось що. Я бачив, як цю дитину лупцювали і кочергою, і лопатою, і всім, що трапить під руку. Отож вона звикла до такого поводження, і коли ви хочете досягти чогось більшого, то, мабуть, доведеться вам молотити її ще дужче.

– То що ж з нею робити? – спитала міс Офелія.

– Ви порушили серйозне питання,– сказав Сен Клер,– і я хотів би, щоб ви самі знайшли на нього відповідь. Що робити з людською істотою, яку можна приборкати лише з допомогою батога? Та й то не завжди. Тут у нас таке часто трапляється.

– Рішуче не знаю. Я зроду не бачила такої дитини.

– Такі діти тут не дивина, та й дорослі теж. То як же з ними бути? – спитав Сен Клер.

– Просто ради собі не дам,– відказала міс Офелія.

– От і я теж,– докинув Сен Клер.– Ви так багато говорили про наші обов'язки щодо їх виховання, що мені й справді захотілося, щоб ви самі спробували виховати хоч одну дитину, яких у нас тут тисячі.

– Це ваш лад творить таких дітей,– сказала міс Офелія.

– Я знаю. Але вони створені, вони існують,– то що ж з ними робити?

– Не можу сказати, що я дуже вдячна вам за таку спробу. Та коли вже виходить так, ніби це мій обов'язок, я докладу всіх зусиль,– відказала міс Офелія.

Після цієї розмови міс Офелія ще з більшим запалом узялася до своєї вихованки. Призначивши певні години на кожну справу, вона почала навчати Топсі читати і шити.

У першому предметі дівчинка швидко посувалася вперед. Навдивовижу легко, мов якимись чарами, вона завчила літери і незабаром вже вміла читати по складах. Зате швацька справа давалася їй куди важче. Гнучка, як кицька, й жвава, як мавпочка, вона одразу ж зненавиділа вимушене сидіння над шитвом. Вона ламала голки, нишком викидала їх за вікно чи застромляла в шпари у стінах; сплутувала, рвала та бруднила нитки або й крадькома запроторювала десь цілу котушку. Все це вона виробляла спритно, мов бувалий штукар, та й з не меншим самовладанням, і хоч міс Офелія відчувала, що стільки лихих пригод заразом навряд чи випадкові, проте, змушена час від часу відволікатись на інші справи, ніяк не могла застукати дівчинку на гарячому.

Незабаром Топсі зажила собі слави в усьому домі. Вона мала просто таки невичерпний хист до всіляких кумедних витівок та пересміхів, залюбки танцювала, вистрибувала, співала, свистіла, наслідувала різні звуки, що вражали її уяву. Щоразу, як їй випадала вільна часинка, всі дітлахи юрмилися коло неї, аж роти пороззявлявши із захвату, і навіть міс Єва, здавалось, була захоплена тими бісівськими штуками, наче голубка, якій несила відвести заворожений погляд від лискучої змії.

Міс Офелію дуже непокоїло, що Єва так уподобала товариство Топсі, і вона попросила Сен Клера покласти цьому край.

– Ет, дайте дитині спокій,– відказав Сен Клер.– Це їй тільки на користь.

– Але ж Топсі така зіпсована! Невже ви не боїтеся, що вона навчить Єву чогось лихого?

– Аж ніяк не навчить: Іншу дитину, може, й навчила б, а з Єви все лихе скочується, мов роса з капустяного листя – ні краплі не проходить усередину.

– Ви певні? – мовила міс Офелія.– А от я нізащо б не дозволила своїй дитині водитися з Топсі.

– То нехай ваші діти й не водяться,– відказав Сен Клер,– а моїй дочці дозволено. Якби Єву можна було зіпсувати, це б уже сто разів зробили.

Перший час привілейовані слуги відверто зневажали Топсі, та згодом вони визнали за краще змінити своє ставлення до неї. Дуже скоро виявилося, що кожного, хто хоч раз зачепить дівчинку, невдовзі по тому неминуче спіткає якась біда: чи то пропадуть сережки або Ще якась улюблена дрібничка, чи раптом він знайде щось із свого одягу геть пошматоване, чи спіткнеться на відро з гарячою водою, чи виряджений як на весілля попаде під зливу помиїв, виплеснутих з вікна.

І хоч як дошукувались винуватця тих пригод, та все було марно. Раз у раз Топсі ставала перед хатнім судом і завжди витримувала допит з таким невинним та поважним виглядом, який не часто трапляється бачити. Ніхто не мав і тіні сумніву, що то все діло її рук, але жодного доказу на підтвердження цього здобути не вдалося, а міс Офелія була надто справедлива й не хотіла вживати рішучих заходів без достатніх підстав.

До того ж усі згадані лиходійства завжди виявлялися в такий час, коли злочинцеві було найлегше уникнути кари. Приміром, помста Розі та Джейн, уже знайомим нам двом покоївкам, щоразу припадала на ті дні,, коли вони були в неласці у господині (а таке траплялося нерідко), і, отже, їхні скарги аж ніяк не викликали співчуття. Одне слово, вся челядь скоро зрозуміла, що Топсі краще не чіпати, і їй таки дали спокій. У хатній роботі Топсі була метка та вправна і напрочуд швидко схоплювала все, чого її навчали. За кілька уроків вона так навчилася прибирати в кімнаті міс Офелії, що навіть сама вибаглива господиня не мала до чого прискіпатись. Жодна жива душа не змогла б краще розрівняти простирало, збити подушки, замести підлогу, витерти порох і поставити все на місце, ніж це робила Топсі, коли мала охоту. Але охоту вона мала не дуже часто. І коли по трьох або чотирьох днях пильного й терплячого нагляду міс Офелія, неабияк потішена тим, що врешті навернула Топсі на пуття, лишала її на саму себе й ішла десь в інших справах, Топсі вчиняла в кімнаті справжній погром. Замість того, щоб стелити ліжко, вона починала розважатися: стягала пошивки й буцала головою подушки, аж доки її шорстке кучеряве волосся геть убиралося в пір'я, що химерно стриміло на всі боки; здиралася на поперечини ліжка й повисала сторчака; вимахувала простиралами, а тоді розстеляла їх по всій підлозі; напинала на валок нічну сорочку та чіпець міс Офелії і витворяла з ними різні штуки; співала, свистіла й гримасувала перед великим дзеркалом,– одне слово, як казала міс Офелія, "справляла відьомський шабаш".

Одного разу, коли міс Офелія, завжди така скрупульозна, не знати вже й як забула в кімнаті ключ від комоду, вона застала таку сцену: спорудивши на голові височенний тюрбан з її найкращої індійської шалі, Топсі велично походжала перед дзеркалом.

– Топсі! – вигукувала міс Офелія, коли їй уривався всякий терпець.– Ну чому ти отаке витворяєш?

– Не знаю, пані... Мабуть, тому, що я погана!

– Просто не знаю, Топсі, що з тобою робити.

– Ой пані, та відшмагайте мене! От і та моя хазяйка завжди мене шмагала. А як не шмагати, то я й робити нічого не можу.

– Та не хочу я тебе шмагати, Топсі. Ти й так можеш добре все робити, тільки б забажала. Чому ж ти не бажаєш?

– Ой пані, я вже так звикла, щоб мене шмагали! Мабуть, воно мені корисне.

Часом міс Офелія вдавалася й до цього засобу. Топсі щоразу зчиняла страшенний крик – плакала, верещала, благала прощення,– а десь за півгодини, вмостившись, мов на сідалі, на бильцях веранди, оточена юрбою кухонної "молоді", зневажливо розповідала про недавню пригоду.

– Ну, міс Фелі й шмагає! Таким шмаганням і комара не приб'єш. Побачила б вона, як лупив з мене шкуру той хазяїн.