💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Зарубіжна література » Хатина дядька Тома - Бічер-Стоу Гаррієт Єлізабет

Хатина дядька Тома - Бічер-Стоу Гаррієт Єлізабет

Читаємо онлайн Хатина дядька Тома - Бічер-Стоу Гаррієт Єлізабет

Та коли низькі, бездушні люди чинять відповідно до своєї натури, що можна вдіяти? Вони повновладні господарі, свавільні деспоти. Втручатися в цю справу марно, нема такого закону, щоб хоч якось до неї прикласти. Найкраще заплющити очі й затулити вуха. Оце єдине, що нам лишається.

– Як ви можете заплющувати очі на таке злочинство?

– Люба моя сестрице, а чого ви сподіваєтесь? Адже цілий народ – принижений, темний і пасивний – беззастережно віддано під владу людям, анітрохи не кращим від більшості жителів нашого світу, людям безпорадним і нерозважливим, що не вміють навіть пильнувати власної вигоди. То що ж робити в такому оточенні людині благородній і чутливій, як не заплющувати очі й не придушувати порухи серця? Не можу ж я купувати кожного нещасного, якого десь побачу. Не можу й стати мандрівним лицарем і карати кожну несправедливість у цьому великому місті. Найбільше, що я можу,– це старатися не чинити несправедливості сам.

Вродливе обличчя Сен Клера на мить потьмарила досада, але він зараз же весело усміхнувся і сказав:

– Та ну ж бо, сестрице, не дивіться на мене так грізно. Ви оце побачили краєчком ока лиш маленький зразок того, що так чи інакше діється в цілому світі. Якщо вдаватися в усі болі й кривди навколо, то й серця не вистачить. Це однаково, що надто пильно доскіпуватись до кожної дрібниці в Діниній кухні.

І, відкинувшись на канапі, Сен Клер заглибився в газету.

Міс Офелія сіла й витягла своє плетиво. Вона сиділа, аж потемнівши з обурення, і ревно плела, та думки пекли її вогнем. Нарешті вона не витримала й заявила:

– Знаєте що, Огюстене, ви собі миріться з цим, коли хочете, а я не можу. Боронити такий лад просто ганебно – ось як я вважаю!

– Що таке? – спитав Сен Клер, зводячи на неї очі.– А, ви знов про те саме?

– Я кажу, просто ганебно з вашого боку захищати такий лад! – промовила міс Офелія, ще дужче розпалюючись.

– З мого боку, голубонько? А хто вам сказав, що я його захищаю? – здивувався Сен Клер.

– Звісно, що захищаєте,– всі ви, південці. А як ні, то чого ж ви тримаєте рабів?

– Невже ви така свята простота, що гадаєте, ніби ніхто в цьому світі ніколи не робить того, що вважає за несправедливе? Невже вам самій не трапляється чи не траплялося такого чинити?

– Коли й трапляється, я потім каюсь,– відказала міс Офелія, старанно орудуючи спицями.

– От і я теж,– докинув Сен Клер, чистячи апельсин.– Я тільки те й роблю, що каюсь.

– Чому ж ви й далі чините погано?

– А ви, моя люба сестрице, ніколи не чинили погано після того, як покаялись?

– Хіба лиш тоді, коли було надто важко встояти проти спокуси,– сказала міс Офелія.

– Ну, то мені теж надто важко встояти,– мовив Сен Клер.– У цьому от і вся причина.

– Але я завжди постановляю собі ніколи більше не піддаватись і стараюся бути тверда.

– Е, я ось уже десять років таке собі постановляю,– мовив Сен Клер,– та все ніяк не виходить. А ви вже позбулися всіх своїх вад, сестрице?

– Огюстене,– поважно відказала міс Офелія, відклавши своє плетиво,– мжливо, я заслуговую на те, щоб ви докоряли мені за мої вади. Я згодна, все, що ви кажете, цілком справедливе, і ніхто не знає моїх вад краще від мене самої. Та здається мені, що все таки між нами є істотна різниця. Певне, я радніш дала б відтяти собі руку, аніж погодилась день у день чинити те, що я вважаю за погане.

– Та ну ж бо, сестрице,– сказав Сен Клер, вмощуючись на підлозі й кладучи голову їй на коліна,– не беріть цього так близько до серця! Ви ж знаєте, я завжди був негідний і зухвалий хлопчисько. Просто я люблю дратувати вас, ото й тільки,– щоб побачити, як ви розпалюєтесь. Як на мене, ви до краю, до знемоги доброчинна особа. Таки доброчинна, що мені аж несила про це думати. #

– Це ж дуже серйозна розмова, друже мій Огюстен,– сказала міс Офелія, поклавши йому руку на чоло.

– Страшенно серйозна,– погодився Сен Клер,– а я... а мене в таку спекоту просто нудить від серйозних розмов. Де ж би то заноситись у високі матерії, коли й від москітів спокою нема, і взагалі... О, ідея! – вигукнув він, ураз підводячись.– Тепер я розумію, чому північні народи доброчесніші від південних,– ось у чому вся штука.

– Ой Огюстене, який же ви пустомолот!

– Хіба? А втім, може й так. Одначе раз у житті я дозволю собі бути серйозним. Дайте мені лиш отой кошик з апельсинами, і я зроблю над собою таке зусилля... Отже, починаю,– мовив Сен Клер, присуваючи до себе кошик.– Коли обставини змушують людину тримати в рабстві два три десятки таких самих як вона, хробаків, повага до громадської думки вимагає...

– Щось я не бачу, щоб ви говорили Дуже серйозно,– обізвалася міс Офелія.

– Заждіть, я ж іще тільки почав. Ви слухайте, що буде далі. Коротко кажучи, сестрице,– мовив він, і його вродливе обличчя прибрало поважного й замисленого виразу,– як на мене, то про рабовласництво двох думок бути не може. Плантатори, що наживають на цьому грубі гроші, і священики, що всіляко догоджають плантаторам, і політичні діячі, що хочуть покласти його в основу свого урядування,– всі вони аж із шкури пнуться, аби лиш перекрутити правду, так що цілий світ з того дивується. Та все ж ні вони самі, ні хто інший у світі не вірить їхнім словам ані на крихту. Рабство йде від нечистого – ось у чім суть, і, по моєму, це одна з найбільших його мерзот.

Міс Офелія перестала плести й вражено дивилася на нього, а Сен Клер, явно потішений цим, провадив далі:

– Ви, як я бачу, вражені. Та вислухайте мене до кінця, і ви все зрозумієте. Що воно, зрештою, таке, це трикляте рабство? Відкиньмо всі прикраси й погляньмо в корінь, у самісіньку суть. То що ж ми побачимо? А ось що. Мій чорний брат темний і слабкий, а я розумний і сильний – отож мені можна привласнювати все, що він має, а йому давати лиш те, що мені непотрібне. Я ж бо вмію і м о ж у це робити. Все, що для мене надто важке, брудне чи неприємне, я можу перекласти на нього. Я не люблю працювати – нехай працює чорний. Мені не хочеться пектись на сонці – нехай, печеться чорний. Нехай чорний заробляє гроші, а я витрачатиму їх на себе. Нехай чорний лягає в калюжу, а я перейду собі, мов по сухому. Все життя, аж до смерті, він мусить вдовольняти мою волю, а не свою власну. Ось що таке, по моєму, рабство!..

Сен Клер схопився з місця і, як завжди в хвилини збудження, квапливо заходив по кімнаті. Його вродливе, наче в грецької статуї, обличчя аж пашіло від надміру почуттів, а великі голубі очі палко зблискували. В нестямному запалі він щоразу вимахував руками. Міс

Офелія ще ніколи не бачила його такого і сиділа, не озиваючись ані словом.

– Запевняю вас,– промовив Сен Клер, раптом спинившись перед нею,– хоч воно й ні до чого про все це балакати, але запевняю вас, були хвилини, коли я думав: якби вся наша країна провалилася крізь землю, щоб світ не бачив більше цієї кривди та зла, я радо провалився б разом з нею. Подорожуючи пароплавами чи виїжджаючи десь у своїх справах, я часто думав про те, що за нашими законами кожен низький і грубий невіглас може мати необмежену владу над безліччю людей, досить лиш йому здобути грошей, щоб їх купити, а як він здобуде ті гроші – шахрайством, крадіжкою чи картярством,– то байдуже. І коли я бачив, як такі типи попихають беззахисними дітьми, молодими дівчатами й жінками, я ладен був проклясти і свою країну, і весь рід людський!

– Огюстене, Огюстене! – мовила міс Офелія.– Чи не доволі вже? Я ще зроду такого не чула, навіть у нас на Півночі.

– На Півночі! – проказав за нею Сен Клер, раптом змінюючи тон і прибираючи свого звичайного безтурботного вигляду.– Ха! Та у вас же там на Півночі у всіх холодна кров. Ви собі завжди спокійні. Отож і проклинати нездатні так, як ми, коли вже нас допече до живого... А ось уже й до чаю дзвонять. Ходімо, і не кажіть тепер, що я ніколи в житті не розмовляв з вами серйозно.

За столом Марі згадала про історію з Прю.

– Певне, ви тепер вважатимете всіх нас за варварів, сестрице,– сказала вона.

– Я вважаю, що це варварський вчинок,– відказала міс Офелія,– але зовсім не думаю, що всі ви тут варвари.

– Повірте мені,– мовила Марі,– серед цього люду є такі, що з ними просто неможливо ладнати. Такі вони погані, що їм і жити ні до чого. Отож я не маю до них ані крихти співчуття. Коли б вони шанувались, такого не сталося б.

– Але ж, мамо,– обізвалася Єва,– бідолашна Прю була така нещасна! Вона й пити через те почала.

– Ет, дурниці! Нібито це її виправдує! Я й сама дуже часто буваю нещасна. Як на мене,– замислено

мовила вона,– то я терплю такі тяжкі муки, яких їй і не снилося. Ні, все це від того, що вони такі погані. Де1 яких з них не приборкаєш і найсуворішим поводженням. Пригадую, у батька був один негр, такий ледачий, що аж з дому тікав, аби тільки не працювати. Втече ото й вештається довкола по болотах, крадіжки чинить і всіляке інше самовілля. Зловлять його, було, відшмагають, а йому хоч би що. А останній раз то вже поповзом утік, бо й ходити не міг, та так і сконав у болоті. І все те без ніякої причини, бо слугам у батька завжди жилося добре.

– А от я колись приборкав одного такого,– мовив Сен Клер,– що його не міг приборкати жоден доглядач і жоден хазяїн.

– Ти? – здивувалася Марі.– Хотіла б я знати, коли це ти вчинив щось подібне.

– То був дуженний велетень, уроджений африканець, і він мав надзвичайно розвинену несвідому жагу до волі. Справжній африканський лев. ввали його Сціпіон. Ніхто не міг з ним нічого вдіяти, і його продавали з рук у руки, аж доки його купив мій брат Олфред, сподіваючись як небудь укоськати. Та одного дня той збив з ніг доглядача, а сам утік на болота. Я тоді саме гостював у Олфреда, бо це вже було після того, як ми поділили спадщину. Олфред аж не тямився з люті, але я сказав йому, що він сам винен, і запропонував який завгодно заклад на те, що зможу приборкати того велета. Зрештою ми умовились, що коли я зловлю його, то можу взяти собі на спробу. І от ватага чоловік із шести семи з рушницями й собаками вирушила на лови. А щоб ви знали, багато хто полює на людину з не меншим завзяттям, ніж на оленя, треба тільки звикнути. Сказати правду, я й сам був трохи запалився, хоч пристав до них лише як посередник, на той випадок, якщо його спіймають.

Аж ось собаки завалували, ми наддали ходу й нарешті погнали його.

Відгуки про книгу Хатина дядька Тома - Бічер-Стоу Гаррієт Єлізабет (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: