Хатина дядька Тома - Бічер-Стоу Гаррієт Єлізабет
Воно все дуже добре, я й сама це робила, поки ще мала здоров'я. Та коли тобі треба буде дбати про вбрання і виїздити в світ, на це не залишиться часу. Ось подивися! – додала вона.– Усі ці коштовності я віддам тобі, коли ти почнеш виїжджати. Я вдягала їх на свій переший бал. І можеш мені повірити, Єво, всі дивилися тільки на мене.
Єва взяла скриньку з коштовностями й дістала з неї діамантове намисто. її великі замислені очі дивилися на нього, але думки були десь далеко.
– Ти так байдуже дивишся на нього, доню! – зауважила Марі.
– Воно дорого коштує, мамо?
– Ще й як! Батькові привезли його з Франції. Ці діаманти – чимале багатство.
– От якби воно було моє! – сказала Єва.– І щоб я могла робити з ним що хочу!
– То що б ти зробила?
– Я б продала його, а тоді купила б маєток у вільних штатах, відвезла б туди всіх наших слуг і найняла б учителів, щоб навчили їх читати й писати...
Євину відповідь урвав сміх її матері.
– Заснувала б пансіон для негрів! А може, ти ще вчила б їх грати на роялі й малювати на оксамиті?
– Я б навчила їх грамоти, щоб вони могли самі написати лист і прочитати, коли їм хтось напише,– твердо відказала Єва.– Я знаю, мамо, як їм тяжко, що вони цього не вміють. І Томові, і няні". і ще багатьом. Як на мене, то це несправедливо.
– Ну годі, годі, Єво! Ти ще зовсім дитина й нічого не тямиш у цих речах,– сказала Марі.– Та й голова у мене вже болить від твоїх балачок.
Коли якась розмова була їй не до вподоби, Марі завжди мала напохваті головний біль.
Єва тихенько вийшла з материної спальні. Але від того дня вона з запалом узялася навчати няню читати.
Розділ XXIII
АНРІК
На той таки час до вілли на озері приїхав гостювати на кілька днів Сен Клерів брат Олфред зі своїм старшим сином, хлопчиком дванадцяти років.
Важко уявити картину незвичайнішу та привабливішу від тієї, яку являли собою ці двоє братів близнят. Природа, замість того щоб надати подібності, зробила їх в усьому відмінними один від одного; а проте якісь таємничі нитки пов'язували їх між собою дужче, ніж проста дружба.
Вони часто походжали під руку по алеях та стежках парку: блакитноокий і золотоволосий Огюстен, з його жвавим обличчям та гнучкою граціозною поставою, і Олфред – чорнявий, темноокий, міцно збитий, з гордовитим римським профілем та рішучими манерами. Кожен завзято ганив погляди та вчинки другого, однак їм ніколи не набридало бути разом, неначе сама ота протилежність тісно єднала їх.
Син Олфреда, Анрік, був благородний з вигляду темноокий хлопчик з гордовитою поставою, розумний і кмітливий. Від першої ж хвилини знайомства його явно полонили духовні принади двоюрідної сестрички Єванжеліни.
У Єви був улюблений сніжно білий поні. Він мав таку саму лагідну вдачу, як і його маленька господиня, отож кататися ньому верхи було важте, аніж у лисці. Цього от не Том і вивів до задньої веранди, тил часом як хлопчик мулат, років тринадцяти, привів туди ж таки
вороного арабського коника, що його лиш недавно за великі гроші привезли для Анріка.
Анрік по хлоп'ячому тішився своїми новим набутком. Узявши з рук малого конюха поводи, він пильно оглянув коника, і чоло його спохмурніло.
– Що це значить, Додо, погане ти ледащо?! Ти сьогодні не чистив мого3 коня!
– Я чистив, чистив, паничу,– покірливо мовив Додо–То він десь знов забруднився.
– Ану замовч, поганцю! – крикнув Анрік, люто заміряючись на нього гарапником.– Як ти смієш суперечити!
Додо був гарний волоокий мулат, на зріст такий самий, як Анрік, з пишними кучерями, що
спадали на високе чоло. В його жилах текла благородна кров – це видно було з того, як спалахнуло його обличчя й зблиснули очі, коли він гаряче намагався щось заперечити.
– Паничу Анрік...– почав він.
Анрік оперіщив його гарапником по обличчю, тоді, схопивши за руку, пригнув на коліна й бив, аж поки геть засапався.
– Ось тобі, нахабний собако! Тепер ти знатимеш, що треба мовчати, коли я щось тобі кажу? Забери коня назад і почисть як слід. Я тебе навчу, де твоє місце!
– Паничу,– обізвався Том,– мабуть, хлопець хотів сказати вам, що коник покачався по землі, коли він вів його із стайні, він же такий жвавий, от і забруднився по дорозі. А хлопець чистив його, я сам бачив.
– А ти придерж язика, тебе ніхто не питає! –відказав Анрік.
Повернувшись на підборах, він рушив до Єви, що стояла на веранді, вдягнена до верхової їзди.
– Люба сестричко, ти вже пробач, що тобі доводиться чекати через цього недоумка,–мовив він.– Посидьмо но отут на лавочці, доки він приведе коня.– Та що це з тобою, сестричко? Ти начебто смутна.
– Як ти можеш бути такий лихий і жорстокий до бідного Додо? – озвалася Єва.
– Лихий? Жорстокий? – із щирим подивом перепитав хлопчик.– Про що це ти, люба Єво?
– Я не хочу, щоб ти назирав мене "люба Єва", коли ти отаке робиш,– сказала Єва,
– Сестричко, ти ж не знаєш Додо" "Якщо його не бити, то нічого з ним не вдієш, бо брехня, з нього так і лізе. Ото єдина рада – зразу приструнити його, доки він ще рота не встиг розкрити. Так само й тато робить.
– Але ж дядечко Том сказав, як усе було, а він ніколи не бреше.
– Ну, тоді цей старий негр просто якась дивовижа!– мовив Анрік.– Додо починає брехати тільки но розтулить рота.
– Ти його залякуєш, от він і каже тобі неправду.
– Слухай, Єво, ти так уболіваєш за того Додо, що я, дивись, почну тебе ревнувати.
– Та ти ж побив його ні за що!
– Ну, нехай це запишеться на майбутнє, коли буде. за що. Тоді я йому подарую. А взагалі зайвий раз дістати стусанів йому тільки на користь. Знаєш, який він норовистий! Та коли ти цього не любиш, я більше не битиму його при тобі.
Така обіцянка не дуже задовольнила Єву, але марно було б сподіватися, що красень Анрік зрозуміє її почуття.
Невдовзі надійшов Додо з кіньми.
– От тепер, Додо, ти зробив усе добре,– сказав йому молодий господар уже прихильніше.– Ану йди потримай коника міс Єви, поки я посаджу її на сідло.
Додо підійшов і став біля Євиного поні. Обличчя його було невеселе, очі почервоніли, ніби він щойно плакав.
Анрік, що дуже пишався своєю галантністю, вправно підсадив двоюрідну сестричку на сідло і, забравши в Додо поводи, передав їй.
Та Єва обернулась у другий бік, де стояв Додо, і, беручи поводи, промовила: /
– Ти хороший хлопчик, Додо. Дякую.
Додо вражено звів погляд на її лагідне обличчя. Щоки в нього спалахнули, на очі навернулися сльози.
– Додо, сюди! – владно гукнув йому панич. Додо мерщій подався до нього й придержав коня, поки Анрік сідав верхи.
– Ось тобі, Додо,– сказав Анрік.– Купиш собі цукерок.
І, пустивши свого коника легким чвалом, він поскакав за Євою.
Додо стояв і дивився їм услід. Один дав йому грошей, а друга – те, чого він потребував куди більше,– щире та добре слово. Минуло лише кілька місяців, віл коли Додо забрали від матері. Господар купив його на невільницькому ринку, вподобавши за гоже обличчя, що добре пасувало до гарного коника. І ось тепер молодий панич саме приборкував хлопця.
Брати Сен Клери бачили всю ту сцену з другого кін ця саду. Обличчя Огюстена спалахнуло, але він стримався і тільки зауважив насмішкувато й безтурботно,, як звичайно:
– Оце, мабуть, і є те, що зветься республіканським вихованням, так, Олфреде?
– Анрік – справжнє бісеня, коли скипить,– недбало відказав Олфред.
– Певно, ти вважаєш, що це для нього добра наука? – сухо запитав Огюстен.
– Хоч як би я вважав, а з ним однаково нічого це вдієш, Анрік – це просто буревій якийсь. Ми з дружиною давно вже втратили надію його приборкати. Але Додо теж добрячий неслух, і повара йому ніколи не завадить.
– До того ж це навчить Анріка першої республіканської заповіді: "Всі люди народжуються вільними й рівними" .
– Пхе! – мовив Олфред.– Пустопорожні французькі словеса! Смішно й згадувати про них у наші дні.
– От і я так думаю,– значливо докинув Сен Клер.
– Адже ми чудово знаємо,– сказав Олфред,– що насправді далеко не всі люди народжуються вільними й рівними. Справа стоїть інакше. ,Як на мене, то добра половина отих республіканських теревенів – просто казна що. Рівні права можуть мати освічені, розумні й заможні люди, але аж ніяк не чернь.
– А ти спробуй довести це самій черні) – заперечив Огюстен.– Колись вона вже повернула на своє у Франції.
– Тим то й треба держати її в покорі, твердо й несхибно, ось як я,–відказав Олфред і з силою тупнув ногою, немовби прибиваючи когось додолу.
– Та коли вже вона повстане, спинити її неможливо,– сказав Огюстен.– Як от, приміром, у Сан Домінго2.
– Ет! – мовив Олфред.– У нас такого не буде, ми про це подбаємо. Треба тільки покласти край отим балачкам про освіту й виховання, що поширились останнім часом. Нижчим верствам освіта ні до чого.
– Пізно схаменулися,– відказав Огюстен.– Освіту вони однаково матимуть, але яку – ось у чім річ. Наш устрій виховує в них лише варварство та жорстокість. Ми зневажаємо всі людські почуття й робимо з них грубих звірів. І коли вони візьмуть гору, добра нам від них не буде.
1 Слова з "Декларації прав людини та громадянина", проголошеної французькою революцією року.
2 Йдеться про повстання чорних рабів, що спалахнуло року у французькій колонії Сан Домінго на острові Гаїті і призвело до повалення влади та проголошення незалежної республіки.
– Вони ніколи не візьмуть гору! – заперечив Олфред.
– Так так,– мовив Сен Клер,– наддайте пари, замкніть випускний клапан і сядьте на нього зверху. Побачимо, куди вас позакидає.
– Гаразд,– відказав Олфред,– побачимо. Поки казан міцний і машина робить справно, я не боюся сидіти й на клапані.
– Французькі дворяни міркували так само, та й теІ пер дехто в світі так міркує. Дивіться тільки, щоб одного дня ваші казани не повибухали івивсі не зустрілися десь у повітрі
– Час покаже! – зі сміхом відгукнувся Олфред. Та, мабуть, годі про це, Огюстене. Ми з тобою вже сотні разів повертаємось до цієї розмови, та все не дійдемо згоди. Чи не пограти нам краще в триктрак? 1
Брати піднялися на веранду, сіли до легкого бамбукового столика і незабаром цілковито поринули в гру. Вони не бачили нічого довкола, поки не зачули неподалік кінське тупотіння.
– Діти їдуть,– сказав Огюстен, підводячись.– Поглянь, Олфе! Чи ти бачив коли щось прекрасніше?
І справді, то була прекрасна картина. Анрік, ясночолий, з чорними, як шовк, кучерями та розпашілим обличчям, весело сміявся, нахилившись до своєї чарівної! сестрички.
