Хатина дядька Тома - Бічер-Стоу Гаррієт Єлізабет
Він біг та стрибав, мов олень, і на якийсь час залишив вас далеко позаду, але кінець кінцем застряг у непрохідній хащі й тоді обернувся до нас лицем, щоб боронитись. І мушу вам сказати, що бився він з собаками прехоробро. Він розкидав їх на всі боки, а трьох убив на смерть голими кулаками. Та постріл з рушниці звалив його додолу, і він упав поранений, весь
у крові, майже біля моїх ніг. Бідолаха подивився на мене, і в очах його були мужність і розпач водночас. Я відігнав собак, заступив дорогу ловцям і сказав, що він мій бранець. То було єдине, що я міг зробити, щоб вони в запалі перемоги не пристрілили його там таки на місці. А оскільки я наполягав на нашій умові, то Олфред таки продав його мені. Отоді я й узявся до нього, і десь за два тижні він став у мене такий слухняний та сумирний, що аж любо глянути.
– То що ж ти все таки йому робив? – запитала Марі.
– Та нічого особливого. Примістив у своїй кімнаті, загадай послати йому добру постіль, перев'язав рани й сам доглядав його, аж поки він знову звівся на ноги. А згодом виправив для нього визвільного листа й сказав, що він може йти собі куди хоче.
– І він пішов? – спитала міс Офелія.
– Ні. Цей нерозумник порвав листа й навідріз відмовився покинути мене. Ніколи я не мав такого хороброго, чесного й відданого слуги. Потім він багато років доглядав мою садибу на озері і там теж показав себе якнайкраще. Я втратив його за першої пошесті холери. Власне, він наклав життям задля мене. Я тоді захворів і мало не вмер. І от, коли всі з ляку повтікали хто куди, Сціпіон сам один ходив коло мене і надлюдськими зусиллями повернув мене до життя. Та одразу ж після того й сам, бідолаха, звалився, і ніщо не могло його врятувати. Ні за ким я так не жалів, як за ним.
Під час цієї розповіді Єва помалу підступала все ближче до батька. Уста її розтулилися, очі споважніли й захоплено розширились.
Коли Сен Клер замовк, вона раптом обхопила його за шию і гірко, розпачливо заридала.
– Єво, доню моя, що з тобою таке? – запитував Сен Клер, відчуваючи, як стрясається від ридань усе її тільце.– Цій дитині не можна слухати про такі речі,– додав він.– Надто вона нервова.
– Ні, тату, я не нервова,– озвалася Єва, враз опановуючи себе,, з рішучістю, аж дивною в малій дитині.– Я не нервова, просто такі речі западають мені в серце.
– Як це розуміти, Єво?
– Я не можу тобі пояснити, тату. Оце я все думаю, думаю... Може, колись тобі розкажу.
– Ну гаразд, думай собі, люба, тільки не плач і не тривож свого тата,– мовив Сен Клер.– А ось поглянь но, який прегарний персик я для. тебе знайшов!
Єва взяла персик і усміхнулася, хоч кутики її уст і досі нервово посіпувались.
– Ходімо подивимось на золотих рибок,– сказав Сен Клер, беручи її за руку й виводячи на веранду.
За кілька хвилин крізь шовкові завіси долинув веселий сміх: то Єва з батьком ганялись одне за .одним по алеях і перекидалися трояндами.
Не вийшло б так, що за пригодами всіх цих високородних героїв ми занедбаємо нашого скромного приятеля Тома. Та коли читач разом з нами загляне до невеличкої комірчини над стайнею, він дізнається дещо про Томове життя.
То була досить пристойна кімнатка, в якій стояли ліжко, стілець і грубий столик. Перед цим от столиком ми й бачимо Тома: він схилився над грифельною дошкою, заглиблений у якусь справу, що видимо потребує від нього чималого напруження думки.
А річ ось у чім. Томова туга за рідною домівкою стала така нестерпна, що він попросив у Єви аркуш писального паперу і, зібравши докупи всі свої мізерні знання з краснопису, набуті під керуванням панича Джорджа, поставив собі сміливу мету написати листа. Отож він і сидить тепер над грифельною дошкою, старанно виводячи чернетку. То для нього дуже клопітна робота, бо деякі літери він позабував, а ті, що пам'ятав, не знав до ладу, куди ставити. А поки він отак силкувався й зосереджено сопів, Єва легко, мов пташка, пурхнула на стілець позад нього й стала дивитись через його плече.
– Ой, дядечку Томе, які кумедні закарлюки ти вимальовуєш!
– Я пробую написати листа, панночко Єво, до своєї бідолашної старої та діточок,– сказав Том, потираючи долонею очі.– Та боюся, нічого з того не вийде.
– Якби ж то я могла допомогти тобі, Томе! Мене трохи вчили писати. Торік я знала всі літери, та, мабуть, уже забула.
Єва прихилилась до нього своєю золотистою голівкою, і вони взялися жваво обговорювати справу, обоє однаково поважні й однаково необізнані. Отак радячись між собою про кожне слово, вони трудилися над листом, аж поки він, як здавалось обом, став скидатися на справжнє письмо.
– А так, дядечку Томе, тепер уже справді гарно виходить,– сказала Єва, потішено роздивляючись листа.– Ото зрадіє твоя жінка і твої бідні діточки! Як це сумно, що тобі довелось їх покинути! Ось я попрошу тата, щоб він колись відпустив тебе до них.
– Пані казала, що одразу, як назбирає грошей, пришле за мене викуп,– озвався Том.– Гадаю, вона додержить слова, А панич Джордж пообіцяв, що сам приїде по мене, й дав мені на запоруку оцей долар.
І Том витяг з під одежі свій дорогоцінний долар.
– О, тоді він напевне приїде! – мовила Єва.– Я така рада!
– Отож я й хотів послати їм листа, щоб вони знали, де я. Нехай би моя бідна Хлоя дізналась, як мені тут добре, бо вона ж так побивалася, сердешна!
– Ти тут, Томе? – почувся голос Сен Клера, що саме ступив на поріг.
Том і Єва рвучко обернулися.
– Що де тут у вас? – запитав Сен Клер, підходячи і дивлячись на грифельну дошку.
– Том пише листа, а я йому допомагаю,– відказала Єва.– Гарно виходить, правда ж?
– Не хочу вас обох засмучувати,– сказав Сен Клер,– але краще б ти, Томе, попросив мене, щоб я сам написав тобі листа. Ось я вернуся з прогулянки й напишу.
– Йому треба написати про важливі речі,– мовила Єва.– Розумієш, тату, його хазяйка хоче прислати гроші, щоб викупити його. Вона сама йому сказала.
Сен Клер подумав собі, що це, мабуть, одна з тих обіцянок, що їх дають слугам добродушні хазяї, щоб полегшити їм страждання від продажу, а самі й не думають справджувати навіяних у такий спосіб надій. Одначе він нічого не сказав з цього приводу, лише звелів Томові осідлати коней до прогулянки.
Того ж вечора Томів лист був належним чином написаний і віднесений на пошту.
Тим часом міс Офелія і далі вперто провадила свою лінію в господарстві. Уся челядь, починаючи від Діни й кінчаючи найменшим кухарчуком, однодушно визнала її "чудною" – це слівце південні слуги прикладають звичайно до тих панів, що не припали їм до душі.
Хатні аристократи, цебто Адольф, Джейн і Роза, погодились на тому, що вона зовсім не пані,– мовляв, справжні пані ніколи не працюють так, як зона, та й загалом і вигляд у неї не той. Просто дивно, казали вони, що така особа може бути родичкою Сен Клерів.
Навіть Марі запевняла, що їй уже просто несила дивитися, як сестриця Офелія весь час щось робить. І як по правді, то бурхлива діяльність міс Офелії таки давала деякі підстави до тих нарікань. Від рана до темна вона шила, наживляла, стібала, та ще й з таким завзяттям, наче то була хтозна яка нагальна справа. А коли смеркалось, відкладала шитво й тут таки бралася до плетива, що його завжди мала напохваті. І знову сиділа заклопотана, так само ревно орудуючи спицями. Тож дивитись на неї і справді було нелегко.
Розділ XX
ТОПСІ
Одного ранку, коли міс Офелія сиділа, заглиблена в якусь роботу, знизу до неї долинув голос Сен Клера.
– Ідіть но сюди, сестрице! Я вам щось покажу.
– Що таке? – запитала міс Офелія, спускаючись сходами з шитвом у руках.
– Я тут купив для вас дещо, ось погляньте,– сказав Сен Клер.
За цими словами він підштовхнув наперед маленьку негритянську дівчинку, років десь на вісім чи дев'ять.
То була чи не найчорніша дитина чорної раси. Її оченята, круглі й блискучі, мов скляні намистини, неспокійно бігали, з цікавістю озираючи все довкола. Зачудована небаченими дивами у вітальні свого нового господаря, вона трохи розтулила рота, відкривши рівний ряд сліпучо білих зубів. її кучеряве волосся було заплетене в дрібні кіски, що безладно стирчали на всі боки. На обличчі її дивно поєдналися злоба й хитрість, ледь приховані, мов вуалем, виразом сумовитої та врочистої поважності. Одягнена в брудне й подерте плаття з мішковини, вона стояла, з удаваною соромливістю згорнувши руки, і було в усій її подобі щось химерне, сказати б" відьомське.
Прикро вражена виглядом дівчинки, міс Офелія обернулася до Сен Клера й запитала:
– Огюстене, ну навіщо ви притягли сюди цю істоту?
– Та кажу ж – для вас, щоб ви належно її виховували й навчали. Вона здалася мені доволі кумедним малим галченям. Ану, Топсі,– обернувся він до дівчинки, свиснувши так, неначе кликав собача,– заспівай нам і покажи, як ти вмієш танцювати.
У блискучих чорних оченятах дівчинки спалахнув недобрий вогник, і вона високим чистим голосом завела чудну негритянську пісню, сплескуючи в долоні й
притупуючи ногами в лад мелодії. Вона вертілася дзиґою, змахувала руками, виляла колінами в якомусь дикому, чудернацькому ритмі, видобуваючи з себе химерні горлові звуки, притаманні негритянському співові. Нарешті, двічі крутнувшись у повітрі й видавши наостанку неймовірний протяжний зойк, схожий хіба що на гудок паровоза, вона враз спинилася, згорнула руки на грудях і прибрала сумирного та поважного вигляду, лиш хитрувато стріляючи оченятами.
Міс Офелія стояла мовчки, наче громом уражена. Сен Клер, мов пустотливий хлопчисько, яким він і був у душі, неприховано тішився з її подиву. Тоді знов обернувся до дівчинки й сказав:
– Топсі, оце твоя нова хазяйка, і я віддаю тебе їй. Гляди мені, шануйся.
– Еге ж, пане,– покірливо озвалася Топсі, блиснувши своїми лихими оченятами.
– Ти повинна бути хорошою дівчинкою, Топсі. Зрозуміла? – мовив Сен Клер.
– Еге ж, пане,– відказала Топсі, і оченята її знову зблиснули.
– Огюстене, ну навіщо, навіщо вона вам? – промовила нарешті міс Офелія.– У домі й так повно цих малих бузувірів, не можна й кроку ступити, щоб не спіткнутися. Вийдеш уранці з кімнати, аж глядь – одне спить під дверима, друге виткнуло свою чорну голову з під стола, а ще одне вмостилося на підстилці. Скрізь тільки й бачиш, як вони гримасують, скалять зуби, вовтузяться на підлозі! То навіщо ж, скажіть мені, вам знадобилася ще й ця?
– Я ж вам сказав – щоб ви її виховували.