Хатина дядька Тома - Бічер-Стоу Гаррієт Єлізабет

То скільки ж це буде за рік?

– Двісті вісім доларів,– сказала місіс Шелбі.

– Ого го! – здивовано й радісно вигукнула Хлоя.– А скільки мені треба робити, щоб назбирати на викуп?

– Десь років чотири чи п'ять. Але ти не будеш стільки робити, Хлоє, я тобі щось докладу.

– Нехай пані й не думає собі братись до отих уроків або ще до чого. Хазяїн правду каже, це ніяк не годиться. Сподіваюсь, нікому з родини не доведеться такого робити, поки я маю руки.

– Не бійся, Хлоє, про честь родини я подбаю,– усміхнулася місіс Шелбі. То коли ж ти думаєш їхати?

– Та я собі нічого не думаю, пані, оце тільки Сем має везти туди лошат, то він казав, що І я могла б з ним вирушити. От я на всяк випадок і поскладала речі. Коли пані дозволяє, я б ото завтра рано з Семом і поїхала. Тільки нехай пані напише мені дозвіл і рекомендацію.

– Гаразд, Хлоє, я приготую тобі папери, якщо містер Шелбі не матиме нічого проти. Мені треба побалакати з ним.

Місіс Шелбі пішла нагору, а зрадувана тітонька Хлоя подалася до своєї хатини збиратись у дорогу.

– Ой паничу Джордже! Ви й не знаєте, що я завтра їду в Луїсвілл! – сказала вона Джорджеві, коли той зайшов до хатини й побачив, що вона заклопотано перебирає одіж малої донечки.– Отож я й подумала, що треба опорядити ці платтячка. А сама поїду, паничу Джордже, і зароблятиму там по чотири долари на тиждень. А пані відкладатиме їх, щоб викупити мого старого!

– Овва! – вигукнув Джордж.– Оце то діло, щоб я так жив! А як же ти поїдеш?

– Завтра, разом із Семом. А тепер, паничу Джордже, зробіть уже таку ласку – сядьте та напишіть листа моєму старому. Розкажіть йому про все, як воно є, гаразд?

– Авжеж,– відказав Джордж.– Ото зрадіє дядечко Том, коли дістане від нас звістку! Зараз я скочу додому по папір та чорнило. А знаєш, тітонько Хлоє, можна ж написати йому й про нових лошат і про всякі такі речі.

– Та звісно ж, паничу Джордже. То ви йдіть, а я тим часом приготую вам шматок курчати або ще чогось смачненького. Бо коли тепер вам випаде повечеряти у вашої бідної тітки Хлої!

Розділ XXII

БЛЯКНЕ ЛИСТЯ, В'ЯНЕ КВІТКА

День по дню минає людське життя. Отак воно минало і в нашого приятеля Тома, аж поки збігло два роки. І хоч він жив у розлуці з усім, що було миле та любе його серцю, і часто з тугою згадував рідну домівку, проте зовсім нещасним ніколи себе не почував.

На свій лист додому, про який ми розповідали в одному з попередніх розділів, Том невдовзі одержав відповідь од панича Джорджа, виведену таким гарним та округлим учнівським письмом, що його, як казав Том, можна читати "через усю кімнату". Лист містив усілякі цікаві новини домашнього життя, вже відомі нашому читачеві; зокрема, в ньому розповідалося, що тітонька Хлоя поїхала в найми до кондитора в Луїсвілл, де з її хистом до пекарства зароблятиме хтозна які гроші, і всі ті гроші, сповіщав Джордж, відкладатимуть на викуп Томові. Моз і Піт живуть чудово, а менша дівчинка тупцяє по всьому дому під наглядом Селлі й іншої челяді. Томову хатину поки що замкнено, але Джордж, не шкодуючи слів, барвисто змальовував, як її розбудують і прикрасять, коли повернеться Том.

Наприкінці листа були перелічені всі предмети Джорджевої шкільної науки, виписані кожен окремо з кучерявої великої літери. Там таки були імена чотирьох лошат, що знайшлися після Томового від'їзду, а також принагідна звістка про те, що батько й мати живі та здорові Загалом лист був надто короткий і не дуже доладний, але Томові здавалося, що то неперевершений взірець красного письма. Вій ніяк не міг намилуватися тією цидулкою і навіть радився з Євою, чи не оправити її в рамку й не повісити на стіну в своїй кімнаті. Лиш єдине стало на заваді цьому намірові: не можна було почепити лист в такий спосіб, щоб бачити обидва боки аркушика водночас.

Дружба між Євою і Томом дедалі міцніла в міру того, як підростала дівчинка. Том прихилився до неї всім своїм добрим і вірним серцем. Чи не найбільшою його втіхою було вдовольняти всі її маленькі нехитрі забаганки, що надають дитинству принадності барвистої веселки. Буваючи щоранку на базарі, він завжди вишукував очима найдивовижніші квіти, відкладав до кишені найдобріші персики й апельсини, щоб віддати їх Єві, повернувшись додому. І як же він радів, коли бачив ще здалеку її осяйну голівку, що виглядала з воріт, і чув оте дитяче запитання:

– Ну, дядечку Томе, а що ти приніс мені сьогодні?

Єва платила йому не меншою приязню і ставала в пригоді чим тільки могла. Хоч була ще й мала літами, вона чудово, виразно читала вголос і охоче тішила цим свого скромного друга.

На той час, до якого дійшла наша розповідь, Сен Клери з усією челяддю переїхали в свій заміський будинок на озері Поншартрен. Літня спекота повиганяла всіх, хто мав змогу залишити душне, нездорове місто, на береги озера, де завжди повівав свіжий вітерець.

Вілла Сен Клера була побудована на індійський манір і з усіх боків оточена легкими бамбуковими верандами, що потопали в зелені. Вікна та двері вітальні виходили просто у великий парк, сповнений ароматом квітучих тропічних рослин. Звивисті стежки збігали до самого озера, срібляста гладінь якого безнастанно мінилася в променях сонця й здавалася щораз мальовничішою.

Було одне з тих ясних літніх надвечір'їв, коли призахідне сонце запалює золотавим багрянцем увесь небокрай і вода, відбиваючи ті буйні барви, неначе стає другим небом. Озеро лежало вкрите рожевими й золотими пасмугами, на яких де не де вирізнялися білокрилі вітрильники" що нечутно ковзали сюди туди. Золотисті зірочки ледь проглядали крізь ту заграву й дивилися вниз, на своє мерехтливе відображення у воді.

Том і Єва сиділи на замшілій лавочці в повитій зеленню альтанці на березі озера.

– Дядечку Томе,– мовила Єва,– скоро я піду од вас.

– Куди, панночко Єво? Дівчинка підвелась і, показала ручкою на небо. Багряний відсвіт заходу сяйнув на її золотих кучерях та розпашілому личку. Очі її задумливо дивилися вгору.

– Туди,– відказала вона,– до ясних зір, Томе. Скоро вже.

У Тома боляче стислося серце, і він пригадав, що останніми місяцями йому часто впадало в око, як схудли Євині рученята, яка прозора зробилась її шкіра, уривчастий став віддих. Раніше вона годинами бігала й бавилась у саду, а тепер швидко стомлювалась і виснажувалась. Він не раз чув, як міс Офелія говорила про .кашель, від якого не допомагають жодні ліки. Навіть тепер щічки й рученята дівчинки палали сухотним жаром. І все ж Томові ніколи й на думку не спадало те, на що оце натякувала Єва.

їхню сумну розмову перепинив занепокоєний голос міс Офелії:

– Єво!.. Єво!., Ну ж бо, дитино, вже роса впала, тобі не можна бути надворі!

Єва й Том поспішили додому.

Міс Офелія мала великий досвід у догляданні хворих. Живши в Новій Англії, вона добре навчилася розпізнавати найперші скрадливі кроки цієї тихої, підступної недуги, що забирає стільки прекрасних, найдорожчих душ і заздалегідь, ще не порвавши жодної видимої нитки життя, накладає на них печать неминучої смерті.

Вона давно вже помітила легкий сухий кашель дівчинки, хворобливий рум'янець на щоках. Не помилялася вона й щодо того, звідки у Єви незвичайний блиск в очах і чому вона так легко збуджується,– все те було від гарячки.

Міс Офелія пробувала поділитися своїми побоюваннями з Сен Клером, але той, завжди такий добродушний, сердито й роздратовано відкидав її припущення.

– Не крячте, сестрице, я терпіти цього не можу! – казав він.– Хіба ви не бачите, що дитина просто росте? Діти завжди слабшають, коли швидко ростуть.

– Але отой кашель!..

– Кашель то пусте... нічого він не значить! Мабуть, вона трохи застудилася.

– Точнісінько так само починалось і в Елізи Джейн, і в Елен, і в Марії Сендерс.

– Ой, облиште ви ці нісенітні вигадки! Всі ви, доглядальниці, аж надто мудрі. Ледве дитина кахикне або чхне, як вам уже ввижаються хтозна які страхіття. Глядіть за нею добре, не пускайте ввечері надвір, не давайте багато бігати, і все буде гаразд.

Так казав Сен Клер, але в душі дедалі дужче нервувався й непокоївся. Він день у день стривожено стежив за Євою, і це виявлялося навіть у тому, як він щоразу повторював, що "дитина цілком здорова", що її кашель нічого ще т говорить,– то, мовляв, просто невеличка шлункова недуга, які нерідко бувають у дітей. Але сам він приділяв дівчинці набагато більше часу, ніж раніш, частіше брав її з собою кататися верхи і мало не кожного дня приносив додому якісь рецепти чи зміцнюючі засоби–"не тому,– казав він,– що вони потрібні дитині, а про всяк випадок – шкоди вони їй не завдадуть".

Та коли вже казати все, як є, то найдужче краяли йому серце дедалі виразніші прояви дочасної зрілості Євиних думок і почуттів. Завжди жвава й безпосередня, вона, проте, часом висловлювала такі навдивовижу розумні, глибокі судження, що здавалося, ніби її надихає якась вища сила. В такі хвилини Сен Клер відчував раптовий дрож і міцно стискав дівчинку в обіймах, неначе це могло врятувати її, а в серці його зринала шалена рішучість будь що вдержати її при собі, не дати їй піти в небуття.

Усю свою душу Єва вкладала в турботи про інших. Вона завжди була добра й великодушна, але останнім часом усі помітили в ній щось нове: зворушливу, суто жіночу дбайливість. Вона й тепер залюбки гралася з Топсі та іншими кольоровими дітлахами, проте була вже більше спостерігачкою, аніж товаришкою їхніх забав. Інколи вона півгодини сиділа й сміялася з чудернацьких витівок Топсі, а тоді на обличчя їй раптом набігала тінь, очі смутніли, і думки линули кудись далеко.

– Мамо,– якось звернулася вона до матері,–чому ми не навчаємо наших слуг читати?

– Та що ти, доню! Це не заведено.

– А чому? – спитала Єва.

– Та тому, що їм зовсім не треба вміти читати. Працювати вони від цього краще не стануть, а ні до чого іншого вони не здатні.

– А от міс Офелія навчила Топсі читати,– не вгавала Єва.

– Так, але ж ти сама бачиш, як мало з того користі. Топсі – найгірша дитина, яку я будь коли зустрічала в житті І

– А бідна няня! – мовила Єва.– Вона так хоче навчитися читати! Що вона робитиме, коли я не зможу читати Ти уголос?

Марі, заклопотано перебираючи щось у шухлядці, відказала:

– Я певна, Єво, що з часом ти думатимеш про щось інше, а не про те, щоб читати слугам уголос.