Дерсу Узала - Арсеньєв Володимир

Нижче Сифантая ширина Бікіну досягає двохсот метрів, а глибина — близько двох метрів; швидкість течії тут чотири кілометри на годину.

Чи тому, що земля перемістилась у площині екліптики щодо сонця, чи тому, що ми все більше віддалялися від моря (напевно, мало значення і те й друге), але день став помітно довший, клімат був помірніший. Сильні вітри лишилися позаду. Барометр повільно піднімався, наближаючись до 760. Вранці температура стояла низька (—30°С), вдень трохи підвищувалась, але ввечері знову падала до —25° С.

Сьогодні сталася маленька подія, що засмутила'Дерсу і дуже мене розсмішила.

У моїй торбинці. було чимало всілякого дріб'язку: кольорові олівці, складаний ножик, гумка, гольник з нитками, шило, годинник, секундомір та ін. Частину цих предметів, зокрема й рогову чорнильниця? із загвинчуваним корком і наповнену чорнилом, я дав нести Дерсу. Після полудня він раптом підбіг до мене і тривожно повідомив, що загубив...

— Що? — спитав я його.

Дерсу ніяковів, не знав, що відповісти. Я бачив, що він у важкому становищі і. думками перебирав у пам'яті всі відомі йому російські слова.

— Що ти загубив? — перепитав я його.

— Брудну воду,— сконфужено відповів старий.

У його лексиконі не було слова "чорнило", і він не знав, як назвати рідину, що так усе бруднить.

Мої супутники засміялись, а Дерсу образився. Зрозумів, що ми сміємося з його необачності і почав казати, що "брудну воду" вій дуже беріг. Одні слова, казав він, виходять з уст людини і поширюються поблизу в повітрі. Інші закупорено в пляшку. Вони сідають на папір і линуть далеко. Перші гинуть швидко, другі можуть жити сто років

і більше. Цю чудову "брудну воду" він, Дерсу, не повинен був нести, бо не знав, як з нею поводитись.

Останній день 1907 року ми присвятили переходу до місцевості Сігоу (Західна долина), найбільш населеного пункту на Бікіні. Тут живуть виключно китайці. В 1882 році це селище мало назву Сіа-моу-діуза 48, 1894 року в ньому мешкало 70 чоловік. Трохи вище Сігоу (кілометрів на два) є ще два селища — Цамодинза 49 і Дафазігоу (останнє тепер покинуте). Жителі Сігоу шукають женьшень, полюють, со-болюють, гонять спирт і експлуатують удегейців. З великими труднощами вони розчищають від лісу ділянки землі і вирощують пшеницю та кукурудзу.

Гірський хребет на правобережжі річки зветься Олоп-цинза і має дві вершини: Дангоза та Цамодинза. Відроги останніх кінчаються біля річки скелястими обривами Чда-галі, Хонконі і Дайгу50.

Поряд з Бікіном і майже паралельно йому тече велика річка Алчан. На перевалі між цими двома річками, на горі Нюосидицзи, є природний водозбір круглої форми, близько 150 метрів в окружності.

Назустріч нам виїжджав пристав, і це підняло мій престиж в очах китайців. Напевно, тому вони влаштували нам урочисту зустріч — з прапорами, тріскачками, ракетами та паперовими ліхтарями. З великою пишністю ми вступили в селище Сігоу.

Китайці закололи —свиню і дуже просили мене лишитися на завтрашній день. Харчі в нас уже кінчились, а можливість зустріти Новий рік не на бівуаку, а в кращих умовах тішила стрільців. Я прийняв запрошення китайців, але взяв у своїх супутників слово, що вони не питимуть багато вина. Всі додержали даного слова, і я жодного з них не бачив нетверезим.

Наступний день був сонячний і морозний. Вранці я вишикував свою команду, проголосив тост за всіх, хто сприяв спорядженню нашої експедиції. Наприкінці привітав усіх і подякував за зразкову службу. Вигуки "ура" залунали в лісі.

З сусідніх фанз вибігли китайці і, дізнавшися, в чому річ, знову пустили в хід тріскачки.

Тільки-но ми розійшлися по фанзах і сіли обідати, як знадвору долинув дзвоник. Прибігли китайці, сповістили, що приїхав пристав. За кілька хвилин хтось у шубі ввалився у фанзу. І раптом цей пристав перетворився в О. І. Мерзлякова. Ми поздоровкалися. Почали розпитувати. Виявилося, що то Мерзляков (а зовсім не пристав) хотів іти мені назустріч, та через глибокий сніг одклав свою поїздку.

Моя подорож кінчилась. Із Сігоу ми поїхали кіньми, що прибули разом з О. І" Мерзляковим. Усього саней було троє.

Від Сігоу до станції Бікін — на відстані 160 кілометрів — стелеться добра санна дорога, яку проклали лісоруби. Цю відстань ми проїхали за три доби.

Сказати, якої ширини тут річка, не можна, так само не піддається обчисленню і швидкість течії по руслу. В різних протоках течія різна. По Бікіну (в нижній течії)' пливе багато лісу, тому русло його щороку очищають від бурелому, а все одно плавати на плотах не завжди безпечно. Багато їх розбивається біля скель Чжагалі, Хонко-ні, Дайгу.

Високий гірський хребет, що тягнеться праворуч Бікіну, зветься Олонцинза. На південь од нього йде величезний відріг, що кінчається сопкою Олонгу-Уоні. Бікін обходить її з півдня, потім знову повертає на захід. У цьому гірському пасмі є багато примітних вершин з такими назвами: Бо-гоулаза51, Чжунтайза та Госхондза52, що обривається до річки скелями Сіндафу і Гсанза. Біля Чжунтайзи є виходи бурого вугілля на поверхню землі.

Кілометрів за п'ятнадцять од Сігоу, вниз по річці Бікіну, лежить місцевість, де немає лісу і земля придатна для обробітку. Тут жилй окитаєні гольди.

Тутешні китайці — здебільшого бродяги, які провели життя в грабунках і розбоях. Любителі легкої наживи, вони курили опіум та грали в азартні ігри, під час яких нерідко доходило до кровопролиття. Весь неспокійний, порочний елемент китайського населення Уссурійського краю обрав пониззя Бікіну постійним місцем свого проживання. Умови тут дуже зручні. Живуть китайці на островах, серед лабіринту потоків, у юртах із кори, збудованих за тубільним зразком.

Місцеве тубільне населення мусило підкорятися їм і привозити харчі. Мало того, китайці вимагали, щоб м'ясо і рибу приносили їм жінки. Залякані тази все це виконували. Мимоволі дивуєшся, як російські власті мирилися з таким становищем і не вживали ніяких заходів, аби полегшити долю заярмлених тубільців.

Від Сігоу вниз по річці Бікіну часто траплялися зимовища — їх побудували російські лісопромисловці. Зимовища були розташовані за 25 кілометрів одне від одного. За день ми проїхали кілометрів п'ятдесят і заночували біля гирла річки Гооголаузи.

З січня ми виїхали задовго до схід сонця. Возії-козаки квапили нас, та й усім нам хотілося швидше добратися до залізниці.

Коли ще далеко, то звичайно йдеш помалу, але чим ближче підходиш до кінця, тим, дужче хвилюєшся, починаєш поспішати, робити промахи і можеш сплохувати. У таких випадках треба опанувати себе і терпляче йти, не прискорюючи ходи.

Від Олону до Табандо близько 40 кілометрів. Тут річка притискується до правого краю долини, а ліворуч тягнеться величезне болото. Гори відходять далеко вбік і губляться в туманній далині на південному заході.

Річка Алчан є правою, найбільшою і останньою притокою Бікіну. Верхів'я її в горах Оло (по-китайському Олон-цзіпза 53).

Довжина річки близько ста кілометрів, у верхів'ї вона складається з двох річок: Санго (що по-удегейському означає "ведмідь") і самого Алчану, який у верхній частині має широтний напрям.

Далі напрям течії Алчану визначає невисокий гірський кряж, що йде з північно-північного сходу на південно-південний захід. Кінцева частина його підходить до Бікіну і зветься Даютай 54.

Це місце зветься Банадо, що означає "волок". Звичайно тут перетягують човни з однієї річки в іншу, що значно скорочує дорогу.

Серед козаків ходять недобрі чутки про Табандо. Це постійний притон хунхузів. Вони піджидають тут китайців, які прямують на Уссурі, і геть обдирають їх. Хунхузи не милують і росіян, якщо доля випадково закине їх сюди без охорони.

Широка долина Алчану з правого боку нагірна, з лівого — полога. Біля волока вона звужується до одного кілометра.

Саме тут вона впадала колись у Бікін. Звідси Алчан тече вже великою річкою, завширшки 60—80 метрів і глибиною 2—272 метра. По долині в середній його течії спостерігається розвиток діоритів, малахітів, базальтів, андезитів і їхніх туфів.

Обігнувши гору Даютай, Алчан, як уже було сказано, впадає в старе русло Бікіну і по дорозі приймає в себе з правого боку ще три повноводих притоки: Ольду (по-китайському Култухе), Таудахе55 і Малу Лултухе. Алчан впадав в Бікін за десять кілометрів на південь од залізничної станції під тією ж назвою. Долина його здавна славиться як добре мисливське угіддя і місце женьшеневого промислу.

3 тварин тут ^ водяться: ізюбр, дика козуля, кабарга, кабан, тигр, росомаха, єнотоподібний собака, соболь і рись. Остання найчастіше трапляється по річці Култухе. З 1904 року по річці Алчану почали робити великі порубки і сплавляти ліс. Це в значній мірі розігнало звірів, й тепер козаки, за давнім звичаєм, ходять на Алчан і ніколи не повертаються з порожніми руками.

В селище Табандо ми приїхали смерком. Тут стояло вісім фанз, у яких жило до сімдесяти чоловік китайців.

4 січня — останній день нашої подорожі. Козаки розбудили мене дуже рано.

Було темно, але зорі на небі свідчили, що сонце вже близько до обрію. Морозило... Термометр показував —34° С. Гриви, спини і морди коней вкрилися інеєм. Коли ми рушили в дорогу, тільки-но починало світати.

На волоку було так мало снігу, що довелося вилазити з саней і переносити вантажі на собі.

Дно низового Бікіну мулисте і піщане. Коло берегів часто попадаються підвищення і між ними маленькі озерця, а далі вбік — болота, рідко порослі модриною і миршавою білою березою.

Незабаром після полудня ми прибули в козаче селище Георгіївське, трохи тут відпочили і вирушили па станцію Уссурійської залізниці.

Краса життя полягає в різних контрастах. Як було б приємно з удегейської юрти зразу потрапити в багатий міський дім! На жаль, перехід цей завжди поступовий: спочатку юрта, потім китайська фаиза, далі селянська хата, а тоді вже місто.

Коли доводиться довгий час пити з кухля дешевий чай з присмаком диму, з яким задоволенням п'єш потім хороший чай із склянки. З яким задоволенням я зайшов до .перукарні, помився і потім ліг у чисту постіль з м'якою подушкою!..

Розділ двадцять четвертий СМЕРТЬ ДЕРСУ

Приїхали ми у Хабаровськ 7 січня ввечері. Стрільці пішли в свої роти, а я разом з Дерсу вирушив до себе на квартиру, де зібралися мої друзі.

На Дерсу всі поглядали здивовано і зацікавлено.