Маятник Фуко - Еко Умберто

Йому це коштувало академічної репутації, він розлютився і почав говорити, що навіть якщо розенкройцери й існують, то всі вони ошуканці. Але все надаремно. Тільки-но ці брошурки виходять, складається враження, що лише на них і чекали. Вчені цілої Європи серйозно пишуть до розенкройцерів, а що не знають, де їх шукати, то поширюють відкриті листи, памфлети, публікують книги. Майєр відразу, того ж таки року, видає "Arcana arcanissima", де відкрито не згадує розенкройцерів, але всі переконані, що говорить він саме про них і знає про них більше, ніж хоче сказати. Дехто хвалиться, що читав "Fama" ще в рукописі. Гадаю, за тих часів підготувати до видання книгу, надто з гравюрами, було справою неабиякою. А в 1616 році Роберт Флудд (він пише в Англії, а друкує в Лейдені, слід врахувати також час на перевезення верстки) поширює "Apologia compendiaria Fratemitatem de Rosea Cruce suspicionis et infamiis maculis aspersam, veritatem quasi Fluctibus abluens et abstergens" , стаючи на захист розенкройцерів, щоб звільнити їх від підозри, від "плям", якими їм було віддячено, — а це означає, що вже розгоралася суперечка між Богемією, Німеччиною, Англією, Голландією, з участю кінних посланців та мандрівних учених.

— А розенкройцери?

— Могильна мовчанка. Post ста двадцяти annos patebo дуля з маком. Спостерігають за всім з порожнечі свого палацу. Гадаю, саме їхня мовчанка й хвилювала душі. Якщо вони не відповідають, то, виходить, існують насправді. 1617 року Флудд пише "Tractatus apologeticus integritatem societatis de Rosea Cruce defendens" , а 1618 року в "De NaturaeSecretis" говориться, що настав час відкрити таємницю розенкройцерів.

— І її відкривають?

— Де там. Вона ще більш ускладнюється. Бо виявляється, якщо від 1618 року відняти обіцяні розенкройцерами 188 років, одержуємо 1430, рік заснування ордену Золотого Руна.

— А він тут до чого?

— Не розумію, чому 188 років, адже має бути 120, але всі містичні додавання і віднімання завжди дають бажаний результат. Щодо ордену Золотого Руна, то це Золоте Руно аргонавтів, і з певного джерела я довідався, що він якимось чином пов'язаний із святим Ґраалем, а отже, якщо дозволиш, з тамплієрами. Але це ще не все. Між 1617 та 1619 роками Флудд, який, видно, був письменник плідніший, ніж Барбара Картленд, віддає до друку ще чотири книги, між якими його "Utriusque cosmi historia" , щось на кшталт коротких зауваг про Всесвіт, з ілюстраціями, все у трояндах та хрестах. Майєр набирається відваги і публікує своє "Silentium post clamores" , твердячи, що братство таки існує і пов'язане не лише з Золотим Руном, але й з орденом Підв'язки. Проте він сам надто незначна особа, щоб бути його членом. Можеш уявити собі реакцію тодішніх вчених Європи. Якщо розенкрейцери не приймають навіть Майєра, то, виходить, ідеться про справді виняткову справу. І от усілякі самозванці почали різними правдами і неправдами пнутися у члени братства. Всі вони кажуть, що розенкройцери існують, але ніхто не признається, що їх бачив, усі пишуть так, ніби призначають зустріч або вимагають аудієнції, але ніхто не набереться нахабства признатися, що він один із них. Дехто каже, що розенкройцери не існують, бо їх неможливо знайти, інші ж кажуть, що вони існують саме для того, щоб їх знайшли.

— А розенкройцери наче води до рота набрали.

— Як риба.

— Відкрий рота. Тобі потрібно мамаї.

— Смакота. А тут починається Тридцятилітня війна, і Йоганн Валентин Андреа пише "Вавилонську вежу", обіцяючи, що не пізніше як за рік Антихриста буде переможено, а тим часом якийсь Іренеус Агностус пише "Тіntinnabulum sophorum" ...

— Як чудово, tintinnabulum!

— ...де й не второпаєш, про що він, у дідька, говорить, але безсумнівне є те, що Кампанелла, чи хто там під його ім'ям, твердить в "Іспанській монархії", ніби вся та афера з розенкройцерами — не що інше, як розвага зіпсованих умів... На цьому кінець, між 1621 та 1623 роком усе затихає.

— Просто так?

— Просто так. їм набридло. Як бітлзи. Але припиняється лише в Німеччині. Це щось подібне до отруйної хмари. Вона пересувається до Франції. Одного чудового ранку 1623 року на стінах Парижа з'являються маніфести розенкройцерів, у яких добрим громадянам оголошується, що представники головної колегії братства перебралися сюди і готові розпочати запис нових членів. А згідно з іншою версією, у маніфестах чорним по білому написано, що йдеться про тридцять шість невидимих, розсипаних по світові групами по шість чоловік, і що вони спроможні зробити своїх адептів невидимими... Хай йому трясця, знову ці тридцять шість...

— Які?

— Про них говорилось у тому документі, написаному тамплієрами.

— Люди, позбавлені фантазії. А що далі?

— А далі з цього народжується колективне божевілля — одні їх захищають і хочуть з ними зустрітися, інші ж оскаржують у диявольщині, алхімії та єресі, твердячи, що за допомогою Астарти вони стають багатими, могутніми і здатними перелітати з одного місця до іншого, словом, скандал дня.

— Хитрі ці розенкройцери. Хочеш увійти в моду — вигадай щось у Парижі.

— Очевидно, ти маєш рацію. Тепер послухай, що діється далі, Боже мій, що за часи. Картезій — авжеж, саме він — у попередні роки бував у Німеччині й шукав їх, але його біограф каже, що не знайшов, адже, як ми знаємо, вони маскувалися. Повернувшись до Парижа після появи маніфестів, він дізнається, що всі його вважають розенкройцером. У такій атмосфері то була не найкраща репутація, вона також дратувала його друга Мерсенна, який уже гримів прокльонами на адресу розенкройцерів, називаючи їх жалюгідними підбурювачами, магами, кабалістами, які намагаються сіяти аморальні вчення. Що ж тоді робить Картезій? Він показується на людях, де тільки може. А оскільки його бачать — що є незаперечним фактом — це ознака того, що він не невидимий, отже — не розенкройцер.

— Гарний метод.

— Звичайно, заперечення нічого не давали. При такому становищі, якщо хтось підходив до тебе і говорив: доброго вечора, я — розенкройцер, то був певний знак, що він ним не є. Розенкройцер, який поважає себе, такого не каже. Навпаки, він голосно це заперечує.

— Але не можна сказати, що людина, яка твердить, що вона не розенкройцер, саме ним і є, адже лише той факт, що я кажу, що я не розенкройцер, не робить мене ним.

— Однак заперечення — вже є підозрілий знак.

— Аж ніяк. Бо що ж робить розенкройцер, коли втямить, що люди не вірять тим, хто каже, що вони розенкройцери, а тих, хто це заперечує, підозрюють? Починає говорити, що він розенкройцер, аби його ним не вважали.

— Хай йому біс. Виходить, тепер кожен, хто твердить, що він розенкройцер, — бреше, але насправді він ним є?! Е, ні, ні, Ампаро, остерігаймось потрапити в їхню пастку. Адже у них повсюди шпигуни, навіть під цим ліжком, а тому вони вже знають, що ми знаємо. Значить, тепер вони говоритимуть, що вони не розенкройцери.

— Любий, мені стає страшно.

— Не хвилюйся, пташко, я з тобою, а я, дурний, коли вони казатимуть, що вони — не розенкройцери, вважатиму, що вони саме ними й є, і таким чином відразу їх викрию. А викритий розенкройцер стає нешкідливим, і його можна просто вигнати через вікно газетою.

— А Альє? Він намагається переконати нас, ніби він — граф Сен-Жермен. Безперечно, аби ми вважали, що він ним не є. Отже, він розенкройцер. Чи не так?

— Послухай, Ампаро, ходім-но спати.

— Е, ні, тепер я хочу дослухати до кінця.

— А в кінці — загальний рейвах. Навколо самі розенкройцери. 1627 року з'являється "Нова Атлантида" Бекона, і читачі вважають, що він розповідає про країну розенкройцерів, хоч сам він ніколи її так не називає. Бідолаха Йоганн Валентин Андреа помирає, до самої смерті присягаючись, що це не він, а якщо й він, то це було просто для сміху, але справі вже не зарадиш. Скориставшися з переваги свого неіснування, розенкройцери стають всюдисущі.

— Як Бог?

— До речі, якщо подумати... Матвій, Лука, Марко та Іван — це зграя веселунів, що збираються в якомусь місці і вирішують влаштувати змагання. Вони вигадують певного персонажа, затверджують кілька основних фактів — і будь ласка, кожен вільний у своїй фантазії, а потім буде видно, хто з них кращий. А згодом ці чотири оповіді опиняються в руках друзів, які висловлюють свої судження, — Матвій змальовує події досить реалістично, але надто вже наполягає на тій історії з месією, у Марка оповідь непогана, але Трохи безладна, у Луки, слід визнати, досить вишуканий стиль, а Іван трохи перебільшує з філософією... але загалом книги припали до вподоби, мандрують із рук до рук, і коли четверо друзів похопились, що діється, було вже запізно — Павло вже зустрів Ісуса дорогою до Дамаска, Пліній за наказом стурбованого імператора розпочинає розслідування, цілий легіон апокрифічних письменників удає, що все це їм уже давно відомо... ти, апокрифічний Читачу, до мене подібний, мій брате... У Петра паморочиться в голові, він починає сприймати все серйозно, а Іван погрожує розповісти правду, Петро і Павло кажуть його піймати і заковують у ланцюги на острові Патмос, і в бідолахи починаються галюцинації, на спинці ліжка йому ввижається сарана, хай замовкнуть ці сурми, звідки вся ця кров... Дехто починає говорити, що він п'є, а може, це атеросклероз... А якщо й справді було так?

— Саме так і було. Ти б читав Фейєрбаха замість цих опусів.

— Ампаро, вже світає.

— Ми божевільні.

— Вранішня зоря розенкройцерськими перстами ніжно пестить хвилі...

— Так-так, так і далі. Це Єманжá, чуєш, вона тут.

— Дай мені ludibria...

— Ox, Tintinnabulum!

— Ти моя Atalanta Fugiens...

— Ти моя Вавилонська вежа...

— Я хочу Arcana Arcanissima, Золоте Руно, блідо-рожеве, наче морська мушля...

— Чшш... Silentium post clamores, — сказала Ампара.

31

Ймовірно, що більшість самозваних кавалерів Рози і Хреста, які відомі загалові як такі, насправді лише розенкрейцери... Цілком певно, що вони жодним способом не могли бути справжніми кавалерами з тої простої причини, що вони належали до цих товариств, і це може здатися парадоксом і позірною суперечністю, та все ж це цілком зрозуміла річ...

Rene Guenon, Aperçu sur l'initiation,

Paris, Editions Traditionelles, 1981, XXXV11I, p. 241

Ми повернулися до Pio, і я знову поринув у роботу.