Маятник Фуко - Еко Умберто

Авжеж, можливо, шляхетське, та хто на це зважає в наш час. Я в Бразилії з цікавості. Мене приваблюють усі форми Традиції.

У Мілані, де він мешкає вже декілька років, у нього є чудова бібліотека з релігійних наук, сказав він мені.

— Зайдіть до мене, коли повернетесь, у мене чимало цікавих речей, від афро-бразилійських обрядів до культів Ізіди в Нижній імперії.

— Страшенно люблю культи Ізіди, — заявила Ампаро, яка часто з гордощів любила вдавати з себе пустоголову. — Гадаю, про культи Ізіди ви знаєте все.

Альє скромно відповів:

— Лише про ту невелику їхню частину, яку мені вдалося побачити.

Ампаро намагалася відвоювати територію:

— Хіба це не було дві тисячі років тому?

— Я не такий молодий, як ви, — всміхнувся Альє.

— Як Каліостро, — пожартував я. — Хіба це не він одного разу, проходячи повз розп'яття, буркнув до свого служника, так що й інші почули: "Казав же я цьому юдеєві того вечора, щоб він стерігся, та він не захотів мене послухати"?

Альє заціпенів. Мене охопив острах, що жарт вийшов невдалий, і я зробив спробу вибачитись, але наш хазяїн із заспокійливим усміхом перебив мене:

— Каліостро був баламут, адже всі добре знають, коли і де він народився, йому не вдалося навіть довго пожити. Він вихвалявся. Без сумніву.

— Каліостро був баламут, — повторив Альє, — але це не означає, що не було і нема людей вибраних, яким дано перейти через багато життів. Сучасна наука так мало знає про процес старіння, тому зовсім не неймовірно, що смертність є лише плодом кепського виховання. Каліостро був баламут, а от граф Сен-Жермен — ні, і коли він твердив, що декотрих зі своїх хімічних секретів він навчився у стародавніх єгиптян, то, очевидно, не вихвалявся. Але оскільки ніхто йому не вірив, коли він згадував ці епізоди, то з чемності щодо своїх співрозмовників він удавав, ніби жартує.

— А ви вдаєте, ніби жартуєте, аби довести нам, що говорите правду, — промовила Ампаро.

— Ви не лише вродлива, але й надзвичайно кмітлива, — сказав Альє. — Але благаю вас, не вірте мені. Якщо я постану перед вами у запорошеному сяйві моїх століть, ваша врода ураз зів'яне, а я не міг би собі цього пробачити.

Ампаро була зачарована, а я відчув щем ревнощів і перевів розмову на церкви та на святого Юрія-Ошосі, якого ми бачили. Альє сказав, що ми обов'язково повинні взяти участь у кандомбле.

— Не йдіть туди, де беруть гроші. Справжнє кандомбле там, де вас приймають, нічого не вимагаючи, навіть віри. Ясна річ, до того, що відбувається, слід ставитися з повагою, з толерантністю до всіх вір, адже з такою самою толерантністю приймається й ваше невір'я. Деякі раі або mae-de-santo, на позір, тільки-но вийшли з хатини дядечка Тома, але вони не менш освічені, ніж богослови з Грегоріанського університету.

Ампаро поклала свою руку на його.

— Відведіть нас туди! — попросила вона, — одного разу, багато років тому, я була у шатрі умбанди, але пам'ятаю все дуже туманно, пригадую лише велике хвилювання...

Здавалося, її доторк збентежив Альє, але руки він не забрав. Лише, — згодом я помітив, що він це робить у хвилини задуми, — другою рукою вийняв із камізельки виготовлену з золота та срібла невеличку шкатулку, можливо, табакерку або пуздерко для пігулок, де на покришці сяяв агат. На столику бару палала невелика воскова свічка, і Альє, наче випадково, наблизив до неї шкатулку. Я побачив, що в теплі агат став невидимим, а замість нього з'явилася надзвичайно витончена мініатюра, зеленкувато-блакитного і золотавого кольору, де була зображена пастушка з кошичком квітів. Він покрутив її в руках із неуважною побожністю, немов перебираючи вервицю. Помітивши мою цікавість, усміхнувся і заховав пуздерко.

— Хвилювання? Я б не хотів, ласкава пані, щоб ви виявились не лише кмітливою, а й надто вразливою. Це прегарна риса, якщо вона супроводжується Грацією та розумом, але небезпечна для того, хто вчащає у певні місця, не знаючи чого там шукати і що там можна знайти... З іншого боку, прошу не плутати умбанду з кандомбле. Кандомбле — культ цілком автохтонний, афро-бразилійський, як звичайно кажуть, а умбанда — досить пізній плід схрещення індигенних ритуалів з європейською езотеричною культурою, якому властива, я б сказав, тамплієрська містика...

Тамплієри знову мене знайшли. Я сказав Альє, що працював над цією темою. Він із цікавістю глянув на мене.

— Дивовижний збіг обставин, мій юний друже. Тут, під Південним Хрестом, зустріти юного тамплієра...

— Я б не хотів, щоб ви вважали мене прихильником...

— Ради Бога, пане Казобоне. Якби ви знали, скільки всякого непотребу можна знайти у цій царині...

— Знаю, знаю.

— Гаразд. Але нам треба ще раз побачитися, перш ніж ви поїдете геть.

Ми домовилися про зустріч наступного дня: всі ми хотіли дослідити невеликий критий ринок, що розкинувся вздовж порту.

* * *

І ми справді зустрілися там наступного ранку. То був рибний ринок, арабський базар, храмовий ярмарок, що розрісся, наче отруйна ракова пухлина; то був Лурд, опанований силами зла, де маги дощу співіснували з нестямними капуцинами зі стигматами посеред умилостивлювальних мішечків із зашитими в підкладку молитвами, рученят з напівсамоцвітів, коралових рогів, розп'ять, зірок Давида, статевих символів доюдейських релігій, гамаків, килимів, торбин, сфінксів, святих сердець, сагайдаків племен бороро, намист із мушель. Деґенерована містика європейських конкістадорів зливалася з таємними знаннями рабів так само, як шкіра кожного з перехожих розповідала історію втрачених генеалогій.

— Ось, — сказав Альє, — образ того, що трактати з етнології називають бразилійським синкретизмом. Паскудне слово, з погляду офіційної науки. Але у своєму найбільш піднесеному значенні синкретизм є визнання стародавньої Традиції, яка перетинається з усіма релігіями, будь-якими знаннями, будь-якою філософією і живить їх. Мудрий не той, хто виділяє, а той, хто складає докупи шматочки світла, хоч би звідки ті надходили... А отже ці раби, чи нащадки рабів, мудріші, ніж етнологи з Сорбонни. Принаймні ви мене розумієте, моя прекрасна пані?

— Розумом ні, — мовила Ампаро. — Але лоном — так. Пробачте, гадаю, граф Сен-Жермен так би не висловився. Тобто я народилась у цій країні, і навіть те, чого я не знаю, промовляє у мені десь — гадаю — отут... — Вона торкнулася своїх грудей.

— Знаєте, що сказав одного вечора кардинал Ламбертіні дамі, у викоті плаття якої сяяв діамантовий хрест? Яке щастя вмерти на цій Голгофі. Мені б теж хотілося послухати тих голосів. А тепер я мушу просити пробачення у вас обох. Я походжу з часів, коли чарівності звикли віддавати почесті навіть ціною вічного прокляття. Ви, мабуть, хочете залишитись удвох. Ми будемо в контакті.

* * *

— Він міг би бути твоїм батьком, — сказав я Ампаро, тягнучи її повз гори краму.

— Навіть прадідом. Він натякнув нам, що йому щонайменше тисяча років. Ти ревнуєш мене до мумії фараона?

— Я ревную до будь-кого, хто викликає у тебе блиск в очах.

— Як чудово, адже це — кохання.

27

Розповідаючи одного дня, що в Єрусалимі він зазнайомився з Понтієм Пілатом, він докладно описував будинок прокуратора і пригадував страви, які подавались на вечерю. Кардинал Роану, вважаючи, що це фантазії, звернувся до камердинера графа Сен-Жермена, старого, сивоголового, чесного на вигляд чоловіка: "Друже мій, сказав він йому, мені не віриться у те, що говорить ваш господар. Те, що він черевомовець — може бути; що він виготовляє золото — хай; але повірити в те, що йому дві тисячі років, — це вже занадто. Ви теж там були?" "Ні, монсиньйоре, простодушно відповів камердинер, я на службі у пана графа всього чотириста років".

Collin de Plancy, Dictionnaire infernal, Paris, Mellier, 1844, p. 434

Наступними днями мене полонив Сальвадор. У готелі я проводив мало часу. Перегортаючи покажчик книги про розенкройцерів, я знайшов посилання на графа Сен-Жермена. Ого, сказав я собі, tout se tient .

Вольтер писав про нього: "Це людина, яка ніколи не помре і яка знає все", але Фрідріх Прусський відповів йому, що "цей граф сміховинний". Горас Волпол згадував його як італійця, іспанця чи поляка, що у Мексиці став багатієм, а згодом дременув до Константинополя з коштовностями своєї дружини, Найпевніші відомості про нього можна взяти зі спогадів пані де Оссе, покоївки мадам Помпадур (дуже авторитетно, сказала нетолерантна Ампаро), Він з'являвся під різними іменами — Сюрмона у Брюсселі, Вел" дона у Лейпцигу, маркіза де Еймара, де Бедмара або де Більмара, графа Салтикова, 1745 року був заарештований у Лондоні, де відзначився як музикант, граючи в салонах на скрипці та клавесині; через три роки в Парижі він пропонує Людовикові XV свої послуги як фарбаря навзамін за проживання у замку Шамбор. Король використовує його для дипломатичних місій у Голландії, де він потрапляє в якусь халепу і знову тікає до Лондона. У 1762 році він опиняється в Росії, відтак знову в Бельгії. Там з НИМ зустрічається Казанова, який розповідає, як граф перетворив монету на золото. В 1776 році він при дворі Фрідріха Великого, якому пропонує розмаїті проекти, пов'язані з хімією, а через вісім років помирає у Шлезвігу, в маєтку ландграфа Гессе, де він налагоджував виробництво на фабриці фарб.

Нічого виняткового, типовий життєпис авантурника XVIII століття, чиї любовні пригоди менш численні, ніж у Казанови, а шахрайства менш ефектні, ніж у Каліостро. По суті, за винятком кількох випадкових історій, ВІН тішиться певною довірою у можновладців, яким обіцяє чудеса алхімії, але чудеса з промисловим ухилом. Проте навколо нього — ясна річ, не без його підтримки — формуються чутки про його безсмертність. У салонах він невимушено і вголос віддається спогадам про давні події так, ніби був їхнім наочним свідком, і з грацією, майже нишком плекає свою легенду.

У моїй книзі цитувався також уривок із книги "Ґог" Джованні Папіні, де описана нічна зустріч із графом Сен-Жерменом на палубі трансатлантичного корабля: він пригнічений своїм тисячолітнім минулим, спогадами, що гноблять його розум, у нього з'являються нотки розпачу, які примушують згадати Борхесового Фунеса, "чудо пам'яті", хоча текст Папіні з 1930 року. "Не думайте, що наша доля варта заздрощів, — каже граф до Ґоґа.