Маятник Фуко - Еко Умберто
Відтак він, на жаль, навертається, але дещо з його знань зостається, передається, і тепер ми знаходимо їх тут, на вустах та в голові цих обідранців, яких ви називаєте ідоловірцями. Мила моя, нещодавно ви дивились на мене так, ніби я ci-devant . Хто з нас живе у минулому? Ви, яка б хотіла подарувати цій країні страхіття робітничо-промислового віку, чи я, який бажає, щоб наша бідолашна Європа віднайшла природність і віру цих нащадків рабів?
— Господи, — злісно просичала Ампаро, — ви ж самі знаєте, що це спосіб тримати їх у покорі...
— Не в покорі, а у стані, що дозволяє й далі підтримувати очікування. Без відчуття очікування нема навіть раю, хіба не ви, європейці, навчаєте цього?
— Це я європейка?
— Колір шкіри не має значення, важить лише віра у Традицію. Вони дорого платять за те, щоб повернути відчуття очікування Заходові, спаралізованому добробутом, вони, можливо, страждають, але їм ще не чужа мова духів природи, повітря, вод, вітрів...
— Ви знову нас використовуєте.
— Знову?
— Авжеж, вісімдесят дев'ятий рік мав вас чомусь навчити, графе. Коли ми втомимося — чик! — Посміхаючись, наче янгол, вона провела своєю прекрасною рукою по горлі. Навіть зуби Ампаро викликали у мене жадання.
— Як драматично, — мовив Альє, виймаючи з кишені свою табакерку і пестячи її пальцями. — Отже, ви мене впізнали? Але у вісімдесят дев'ятому не раби примушували котитися голови, а ті ж таки браві буржуа, яких ви повинні ненавидіти. Зрештою граф Сен-Жермен за стільки століть бачив чимало голів, які злітали з пліч, і стільки ж голів, які поверталися назад на своє місце. Але ось і mae-de-santos Ялорішá.
Зустріч із настоятелькою террейру була спокійна, щира, цивілізована і насичена фольклором. Це була велика негритянка з блискучою усмішкою. На перший погляд вона здавалася домогосподаркою, але коли ми розпочали розмову, я зрозумів, чому такі жінки зуміли стати господарями культурного життя Сальвадору.
— А ці орішас — це особи чи сили? — запитав я її. Mae-de-santos відповіла, що це, звичайно, сили — вода, вітер, листя, райдуга. Але як можна заборонити простим людям бачити в них воїнів, жінок, святих католицької церкви? А хіба ви, сказала вона, не поклоняєтесь космічній силі у формі пречистих дів? Найважливішим є поклоніння силі, а її вигляд повинен пристосовуватися до можливостей розуміння кожного.
Відтак вона запросила нас вийти у задній сад, щоб перед початком ритуалу відвідати каплиці. У саду містилися домівки орішас. Зграйка дівчат-негритянок у байянських костюмах весело метушилась, доконуючи останніх приготувань.
Домівки орішас були розміщені по садку, наче каплиці на Святій Горі, й зовні красувався образок відповідного святого. Всередині було гамірно від насичених барв квітів, статуй, недавно звареного і принесеного в жертву богам харчу. Білий колір для Ошалá, блакитний і рожевий — для Єманжá, рожевий і білий — для Шанго, жовтий і золотистий для Огуна... Втаємничені ставали навколішки, цілуючи поріг і торкаючись свого чола і за вухом.
— То врешті-решт, — запитав я, — Єманжá — це Пречиста Діва Марія чи ні? А Шанго — це святий Ієронім чи ні?
— Не ставте недоречних запитань, — порадив мені Альє. — В умбанді все ще заплутаніше. Святий Антоній і святі Кузьма та Дем'ян належать до лінії Ошалá. До лінії Єманжá належать сирени, русалки, духи моря та рік, мореплавці та провідні зірки. Лінія сходу включає індусів, лікарів, учених, арабів та марокканців, японців, китайців, монголів, єгиптян, ацтеків, інків, мешканців Карибів та римлян. По лінії Ошосі лежать Сонце, Місяць, духи водоспадів і духи чорношкірих. До лінії Огуна належать Огун Бейра Мар, Ромпе-Мату, Яра, Межé, Наруее... Словом, усе залежить від погляду.
— Господи Ісусе, — ще раз промовила Ампаро.
— Слід казати "Ошалá", — прошепотів я, легко торкаючись вустами її вуха. — Не хвилюйся, вони не пройдуть.
Ялоріша показала нам ряд масок, які вносило у храм кілька вірних. То були велетенські солом'яні машкари чи каптури, що в них поступово повинні будуть одягатися, впадаючи у транс, заполонені божеством медіуми. Це певного роду почуття сором'язливості, сказала вона нам, у деяких террейру обранці богів танцюють із відкритим обличчям, демонструючи присутнім свої переживання. Але до втаємничених слід ставитися з пошаною, оберігати їх від цікавості невтаємничених чи будь-кого, хто не може зрозуміти їхнього внутрішнього тріумфу та благодаті. Такий звичай цього террейру, пояснила вона нам, і тому сюди неохоче впускають сторонніх. Але хтозна, може, колись, — додала вона. — Це ж лише наша перша зустріч.
Однак вона не хотіла відпускати нас, не почастувавши на спробу деякими з comidas de santo, не з кошиків, адже вони повинні залишатися недоторканними аж до кінця ритуалу, а зі своєї кухні. Вона повела нас у задню частину террейру, де нас чекало барвисте свято маніоки, перцю, коки, фісташок, рибних страв, ватапа, раків із травою ефу, каруру, чорної квасолі з маніоковим борошном посеред м'якого аромату африканських спецій, солодкавих і гострих тропічних запахів, якими ми насолоджувалися зі скрухою, знаючи, що споживаємо їжу стародавніх суданських богів. Правильно, сказала нам Ялоріші, адже кожен з нас, не знаючи цього, є сином одного з орішас, і часто можна сказати, кого саме. Я відважно запитав, чий я син. Ялоріша спершу ухилялася, кажучи, що це неможливо визначити з певністю, але зрештою погодилася роздивитись мою долоню, провела по ній пальцями, глянула мені в очі й сказала: "Ти син Ошалá".
Я запишався. Ампаро, розслабившись, натякнула, що добре було б визначити, чий син Альє, але той сказав, що воліє цього не знати.
Коли ми повернулись додому, Ампаро сказала мені:
— Ти бачив його долоню? Замість лінії життя у нього цілий ряд поламаних ліній. Наче струмок, який, наштовхнувшись на камінь, обтікає його і продовжує текти на метр далі. Це лінія людини, яка не раз помирала.
— Міжнародний чемпіон з переселення душ на довгих дистанціях.
— No pasaran, — засміялась Ампаро.
29
Через той простий факт, що вони міняють і приховують свої імена, обманюють щодо свого віку, і, за їхнім власним визнанням, приходять невпізнані, жодна логіка не може заперечити, що вони обов'язково мусять існувати.
Heinrich Neuhaus, Pia et ultimissima admonestatio
de Fratribus Roseae-Crucis, nimirum: an sint? quales sint?
unde nomen illud sibi asciverint, Danzig, Schmidtin, 1618, p. 5
Діоталлеві казав, що Хесед — це сфіра благодаті та любові, білий вогонь, південний вітер. Того вечора у перископі я думав, що останні дні, прожиті з Ампаро у Байї, цілком відповідали цьому знакові.
Я пригадував собі, — скільки всього згадуєш, чекаючи цілими годинами у темряві, — один з останніх вечорів. Від тривалого ходіння по вуличках і площах у нас боліли ноги і ми рано лягли в ліжко, але спати не хотілося. Скрутившись калачиком у поставі плода, Ампаро сперлась об подушку і вдавала, ніби читає одну з моїх брошурок про умбанду, дивлячись поверх дещо розставлених колін. Іноді вона ліниво лягала навзнак, розхиливши ноги і поклавши книжку на живіт, й слухала мене. Я читав книгу про розенкрейцерів і намагався заінтригувати її своїми відкриттями. То був погідний вечір, як написав би виснажений літературою Бельбо у своїх файлах, не чутно було навіть найменшого вітерця. Ми дозволили собі добрий готель, з вікна виднілося море, а з освітленої кухонної ніші мене тішив вигляд кошика з тропічними фруктами, придбаними того ранку на ринку.
— Він каже, що 1614 року в Німеччині виходить анонімний твір під назвою "Allgemeine und general Reformation", тобто "Загальна і генеральна реформа всього Всесвіту", з додатком "Fama Fraterninatis" Всечесного Братства Розенкрейцерів, звернена до всіх мудреців і повелителів Європи, разом з короткою відповіддю пана Газельмайєра, який із цієї причини був кинутий єзуїтами до в'язниці і закутий у кайдани на галері. Тепер відданий цей твір до друку і доведений до відома всіх щирих сердець". Видано в Касселі Вільгельмом Весселем.
— Трохи задовга назва, правда?
— Очевидно, в сімнадцятому столітті всі назви були такі. Як у Ліни Вертмюллер. Це сатиричний твір, казка про загальну реформу людства, частково списана з "Вісток з Парнасу" Траяно Боккаліні. Але в ньому міститься інший невеликий твір, щось на зразок маніфесту, брошурка на десяток сторінок під назвою "Fama Fratemitatis", яка наступного року частково була перевидана одночасно з іншою брошуркою, цього разу написаною латиною, під назвою "Confessio fratemitatis Roseae Crucis, ad eruditos Europae" . В обох книжечках Братство Розенкройцерів відрекомендовує себе і говорить про свого засновника, таємничого C.R. Лише пізніше, з інших джерел було з'ясовано або ж висловлено здогад, що йдеться про певного Хрістіана Розенкройца.
— Чому ж там нема повного імені?
— Поглянь, тут повно різних ініціалів, нікого тут не називають повним ім'ям, усі звуть себе G.G.M.P.I., а одного названо тут пестливим ім'ям, P.D. Оповідається про роки формування C.R., який спершу відвідує Святий Гріб, тоді вирушає до Дамаска, відтак потрапляє до Єгипту, а звідти — до Феса, який за тих часів був, мабуть, одною зі скарбниць мусульманської мудрості. Там наш Хрістіан, який уже знав грецьку і латину, вивчає східні мови, фізику, математику, природничі науки і засвоює всю тисячолітню мудрість арабів та африканців, аж до Кабали та магії, він навіть перекладає латиною таємничу "Liber М", і таким чином знайомиться зі всіма таємницями макро— та мікрокосму. А ще за два століття до того увійшло в моду все, що походить зі Сходу, надто якщо незрозуміло, що воно означає.
— Це завжди так робиться. Ви голодні, нещасні, експлуатовані? Просіть чашу таємниці! Держи... — Вона скрутила мені цигарку з травичкою. — Непогана штука.
— Бачиш, ти теж хочеш забутися.
— Але я знаю, що це хімія, та й край. Нема жодної таємниці, чманіє навіть той, хто не знає єврейської. Ходи сюди.
— Зажди. Відтак Розенкройц рушає до Іспанії і там теж опановує окультні доктрини, твердячи, що він усе більше й більше наближається до Осереддя всілякого знання. І під час цих подорожей, які для тогочасного інтелектуала справді були засобом осягнути всілякі премудрощі, він розуміє, що в Європі слід заснувати товариство, яке могло б спрямовувати панівні кола на шлях мудрості й добра.
— Дуже оригінальна ідея.
