На Сваннову сторону - Пруст Марсель

Вона хотіла б рекомендувати тобі свого приятеля, пана Сванна. Що ти на це скажеш?

— Ну хіба можна відмовити в чомусь такій чарівниці? Мовчіть, ніхто вашої думки не питає, кажу вам, що ви чарівниця.

— Ну, воля ваша, — відповідала Одетта манірно і додавала: — Ви ж саме здорові знаєте: я не fishing for compliments[9].

— Гаразд! Приведіть вашого приятеля, якщо він справді такий милий.

Звісно, "гурток" Вердюренів був геть чужий товариству, де обертався Сванн, і справжні світські люди вважали б, що тому, хто посідав таке виняткове становище, навряд чи треба домагатися запрошення до Вердюренів — хто вони такі, щоб з ними панькатися. Але Сванн так любив жінок, що, перезнайомившись з усіма аристократками, взявши від них усе, чого вони могли навчити його, він дивився на ту грамоту про натуралізацію, трохи не диплом шляхетства, виданий йому Сен-Жерменським передмістям, як на мінову вартість, як на вексель, власне, безвартісний, хоч він дозволяв йому виступати козирем у якійсь провінційній дірі чи в паризькій закутані, де йому впала в око донька полупанка або присяжного. Жага і кохання будили під ту пору в ньому марнославство, якого він нині здихався в повсякденному житті (бо саме марнославство подвигло його робити світську кар'єру, через яку він змарнував свою кебету на суєтні втіхи, а свою ерудицію в питаннях мистецтва поставив на службу світським дамам, радячи їм які купити картини і як обставити їхні особняки), і марнославство ж таки порвало його на те, щоб сяйнути перед гожою незнайомкою, яку ім'я Сванна саме по собі не заворожувало. Надто Сваннові починало кортіти, коли незнайомка була з простолюддя. Розумна людина не боїться видатися дурнем іншій розумній людині, — так само і світській людині не страшно, що її світськости не поцінує вельможа, — вона боїться сплохувати перед простаком. Відтоді як світ стоїть, три чверті душевних переживань, три чверті брехні, до якої людей під'юджувало марнославство і від якої вони тільки програвали, було витрачено перед тими, хто нижче від них на суспільному щаблі. І Сванн, простий і природний у поводженні з дюкинею, боявся сісти маком перед її покоївкою і позував перед нею.

Сванн досить відрізнявся від тих численних людей, які чи то з лінощів, чи то з покори спевняючи покладений на них високим становищем обов'язок — залишатися все життя пришвартованими до певного берега, бокувати від утіх, які може дати їм життя за межами того кола, де вони замуровані поки віку, — зрештою, махнувши на все рукою, за браком ліпшого називають утіхами убогі розваги і стерпну нуду, на яку їх прирікає світ. Сванн не силував себе називати гарненькими жінок, з якими він марнував час, — він намагався марнувати час із жінками, яких справді вважав за гарненьких. І нерідко він марнував час із жінками, чия врода була солодкава; тілесна їхня зваба, яка його мимоволі надила, розминалася з тим, що так захоплювало його в жіночих портретах чи погруддях роботи його улюблених майстрів. Замислений або журливий вираз охолоджував його запал і навпаки — здорове, дорідне, рожеве тіло збуджувало його.

Якщо в подорожі він здибав сімейство, з яким йому, з погляду етикету, краще було б не знатися, але в якому він помічав жінку, оздоблену ще невідомим для нього чаром, то залишитися "осторонь", дурити самого себе, що йому до неї байдуже, замінити насолоду, яку він міг би спізнати з нею, іншою насолодою, викликавши листовно свою колишню коханку, — це показалося б йому таким самим боягузтвом перед життям, такою самою безглуздою відмовою від нового щастя, як коли б він замість вирушити в мандрівку замкнувся в себе вдома і почав милуватися на паризькі види. Він не замикався в вежі своїх взаємин, він змайстрував собі польовий намет, такий, як ото беруть із собою мандрівці, щоб його можна було напинати скрізь, де він щойно закохувався в жінку. Все у що в цих взаєминах не можна було переносити з місця на місце або ж обмінювати на ще не спізнану насолоду, не важило для нього нічого, хоч як би на те добро поривали очі інші. Скільки разів він як стій утрачав вплив на якусь дюкиню, яка вже кілька років намагалася зробити йому щось приємне, але все не знаходила нагоди, — втрачав лише через те, що в нетактовній депеші просив телеграфної рекомендації, розраховуючи з її допомогою познайомитися з управителем дюкині, чия донька впала йому в око десь на селі, — так голодний ладен виміняти діамант на кусень хліба! Діставши одкоша, він лише підсміювався над собою: річ у тім, що йому була притаманна дрібка нахабства, яке спокутувалося в нього рідкісною делікатністю. Крім того, він був з тих розумних і гулящих людей, які втішають і, може, навіть виправдують себе тим, що неробство дає їхньому уму поживу, гідну не меншої уваги, ніж мистецтво чи наука, і що Життя багате на цікавіші й романтичніші перипетії, ніж усі написані романи. Так принаймні запевняв він самого себе і легко переконував у цьому найвитонченіших своїх друзів з аристократів, надто барона де Шарлюса, якого любив розважати розповідями про свої пікантні пригоди: про жінку, яку спіткав у поїзді і повіз до себе, а вже потім виявив, що то рідна сестра державця, в чиїх руках зосереджувалися тоді всі нитки європейської політики, і от завдяки такій чарівній пригоді Сванн був у курсі цієї політики; або про те, що від майбутнього обрання папи на конклаві залежало, через складну гру обставин, пощастить чи не пощастить йому, Сваннові, стати полюбовником однієї куховарки. А втім, не одну тільки блискучу фалангу цнотливих матрон, генералів, академіків, з якими він був особливо близький, Сванн так цинічно змушував свашкувати. Всі його друзі звикли діставати вряди-годи листи, де він просив рекомендувати його з кимось познайомити, просив з тим самим дипломатичним хистом, який не підводив його ні в романтичних пригодах, ні за будь-яких інших обставин, і попри його промахи, засвідчував незмінне прагнення добитися свого. Уже значно пізніше, почавши цікавитися вдачею Сванна через схожість з моєю, хоч ця схожість була геть в іншому, — я часто просив його розповісти, як мій дідусь (який тоді ще не був дідусем, бо, власне, десь у рік мого народження почалося сильне захоплення Сванна, через яке він довго не вдавався до звичних своїх прийомів), впізнавши на конверті руку свого друга, почав вигукувати: "Ого, Сванн про щось мене просить: стережися!" Чи то з недовіри, чи то з несвідомого демонічного почуття, яке спонукає нас пропонувати людям лише те, чого вони ніяк не потребують, мої дідусь і бабуся з порога відкидали легко здійсненні його прохання, наприклад, познайомити його з панночкою, яка обідала у нас неділями, і щоразу, коли Сванн заводив про неї мову, вони запевняли, що більше з нею не зустрічаються, тоді як насправді цілий тиждень сушили собі голову, кого б їм запросити на обід разом з нею, та так нікого й не знайшли, хоча досить їм було б подати знак Сваннові, і той, ощасливлений, примчав би до них.

Іноді якась знайома з моїми дідусем і бабусею подружня пара, яка доти нарікала, що Сванн геть про них забув, нараз з утіхою і, може, навіть з якимсь бажанням викликати заздрість, казала, що Сванн просто душка, і запевняла, що він з ними не розлучається. Дідусь не хотів псувати їм приємности, він тільки лукаво позирав на бабусю і наспівував:

В чому тут таємниця?

Не збагнути мені.

Або:

Це зникоме видіння...

Сам чорт зламає ногу,

Якщо в це діло влізе...

Кілька місяців згодом, коли дідусь питав нового Сваннового приятеля: "А як же Сванн? Ви все ще бачитеся з ним часто?" — обличчя співрозмовника видовжувалося: "Не згадуйте при мені цього імени!" — "А я думав, що ви з ним нерозлийвода..." Кілька місяців він був вхожим до рідних моєї бабусі, обідаючи у них кожен Божий день. І нараз, без усякого попередження, перестав з'являтися у них. Висунено гадку, що він захворів, і хазяйка дому збиралася вже послати покоївку, щоб дізнатися про його здоров'я, коли раптом знайшла у буфетній Сваннового листа, забутого в книзі куховарчиних видатків. Там Сванн повідомляв куховарку, що їде з Парижа і більше сюди не приїде. Куховарка була його коханкою, і коли він поклав собі покинути її, то вважав за необхідне повідомити про це її одну.

Але якщо його чергова коханка була, навпаки, світська дама або принаймні жінка, чий низький рід або непевне становище не перешкоджали йому ввести її у світ, то задля неї він повертався туди, але єдино — на ту орбіту, на якій вона оберталася або на яку він затягнув її. Сьогодні на Сванна розраховувати годі, — казали його знайомі, — адже ви знаєте, що цього дня його американка в Опері. Він діставав для неї запрошення у важкоприступні салони або в доми, де він був своїм, куди сам приходив щотижня обідати, де грав у покер; щовечора, злегка збивши своє цупке волосся, від чого пом'якшувалася жвавість його зелених очей, Сванн вибирав квітку до бутоньєрки й вирушав обідати до тієї чи іншої дами його кола, щоб зустрітися у неї з коханкою; і тоді, скоро він уявляв собі, як усі перед ним упадатимуть у присутності коханої жінки і як його франтуваті епігони запевнятимуть його у своїй прихильності, — набридле йому світське життя знов надило його, і сама його речовина, пронизана і обарвлена в гарячі тони запаленого в ній його заходами бурхливого полум'я, здавалася йому вартісною і прекрасною, відтоді як він увів у це життя чудову й коштовну нову любов.

Кожна з цих інтрижок і кожен з цих фліртів з більшою чи меншою повнотою втілювали Сваннову мрію, зроджувану тоді, коли він закохувався в чиєсь лице або тіло, красою яких захопився, не силуючи себе.

Та ось одного разу в театрі один з давніх приятелів Сванна познайомив його з Одеттою де Кресі, про яку він ще раніше говорив з ним як про чарівну жінку, натякнувши, що Сванн може від неї щось урвати, й воднораз, аби набити ціну своїй послузі, змалювавши її неприступнішою, ніж вона була насправді, — і Одетта справді видалася Сваннові гарною, але гарною тією вродою, до якої він був байдужий, яка не будила в ньому жодної хоті й навіть викликала якусь фізичну відразу (бо в кожного з нас є свій тип жінки, несхожий на інші типи), тож нова його знайома була Сваннові не до мислі. Як на його смак, вона мала надто різко окреслений профіль, надто ніжну шкіру, випнуті вилиці, риси на обличчі надто буйні.