На Сваннову сторону - Пруст Марсель
Береги, лісисті в цих краях, кидали рясну тінь на воду, і тому вода була тут переважно стемна-зелена, але іноді, коли ми вертали додому погідного післягрозового вечора, я бачив на поверхні ясну прозірчасту блакить, яка аж ліловіла, зроблена під перегородчате японське клуазоне. Тут і там на плесі, мов суниці, червоніли квітки латаття з червоногарячим осереддям, білим по вінцях. Далі квітів ряснішало, але вони були блідіші і не такі лискучі, шкарубкіші, в густіших складочках і розкидані примхливо такими гарними закрутками, що мені здавалося, ніби їх несло за водою, як після смутного фіналу статечного свята, коли гірлянди блідопінних троянд уже розповито.
Інший куточок нібито був припасений для простих гатунків, поділених щонайчистішою біллю й рожевістю вечорниць, вимитих з домовитою ретельністю, наче порцеляновий сервіз, а віддалік громадилися, немов на плавучій клумбі, такі собі братки, вони метеликами розгортали свої налощені синясті крильця над прозірчастою косиною цього водного квітника, а також квітника небесного, бо ґрунт, посаджений на водяних квітах, здавався коштовнішим й зворушливішим від барви самих квітів. І чи висявав він у пообіддя калейдоскопом задуманого, німого, легкого щастя або рожевів надвечір, наче далека сага, й наливався замрією сонячного заходу, — мінливий і водночас зрідні круг віночків, покрась яких була стійкіша, всьому, що є найглибшого, найневловнішого, найсокровеннішого, всьому, що є безконечне в часі, — тобі здавалося, ніби ці квіти розквітають на небесних гонах.
Минувши цей парк, Вівонна знову текла прудко. Скільки разів я стежив за веслярем, скільки присягався, коли заживу по своїй вольній волі, наслідувати його: кинувши весла, він лежав горілиць у човні, човен несло течією, а весляр бачив, як угорі над ним тихо суне небо, і на обличчі виступало передчуття щастя й супокою.
Ми всідалися над водою серед півників. На святочному небі звільна мандрувала ледача хмарина. Вряди-годи, знуджений, скидався в пориві розпачу короп. Нам пора було підкріпитися. Перш ніж рушити в путь, ми довго їли фрукти, хліб і шоколад, сидячи на траві, і до нас докочувалися по-земі, полегшені, але ще густі металеві звуки дзвону церкви Святого Іларія. І вони не танули в повітрі, хоча довгенько його краяли і, шматовані безупинним дрижем своїх хвиль, бриніли понад квітами, біля наших стіп.
Іноді ми минали зведений на лісовому березі будиночок, схожий на загублену десь геть на стирчку дачу, що тільки й бачила на світі оцю річку, яка полоскала їй ноги. Біля вікна, прикипівши очима до човна, пришвартованого недалеко од хвіртки, стояла молода жінка, чиє замислене личко й ошатне одіння свідчили, що вона нетутешня й що, так би мовити, поховала себе в цих нетрищах, аби скуштувати гіркої втіхи від свідомосте, що її ім'я, а надто ім'я того, хто розлюбив її, тут невідомі. Та ось вона неуважно здійняла погляд, почувши за бережняком голоси перехожих, із яких, ще не бачачи облич, могла пересвідчитися, що вони не знають і зроду не знатимуть того зрадливця, що нічого в їхньому минулому не носить його сліду і що нічого в їхньому прийдешньому його й не носитиме. Відчувалось, вона зреклася світу добровільно і, покинувши краї, де могла бодай узріти свого коханого, обрала собі інші, які ні разу його не бачили. Я помітив, як жінка, повернувшись із прогулянки, де аж ніяк не могла з ним здибатися, стягала зі своїх упокорених рук довгі рукавички, вкладаючи в цей рух уже зайву тепер Грацію.
Проходжуючись на ґермантську сторону, ми ніколи не добиралися до джерел Вівонни, про які я часто думав і які малювалися мені такими далекими, такими неймовірними, аж, дізнавшись, що вони-таки в нашому департаменті, за кільканадцять кілометрів од Комбре, був уражений, як того дня, коли почув, нібито на землі справді є таке місце, де во врем'я оно зяяло війстя до пекла. Так само ніколи не доходили ми й до крес, до яких мені так кортіло добратися, — до самого Германта. Я знав, там замок дюка й дюкині
Ґермантських, знав, то люди реальні, сущі, проте щоразу, коли думав про них, уявляв їх собі чи то на Гобелені — на взір графині Ґермантської в Коронуванні Естер у нашій церкві, чи то в мінливих барвах, як Жільберт Лихий на вітражі, де з капустяно-зеленого він робився слив'яно-синім залежно від того, чи занурював я ще руку у святу воду чи підходив до наших стільців. Або ставав зовсім безплотним, як образ Женев'єви Брабантської, родоначальниці Ґермантів, — чарівний ліхтар водив її по шторках моєї кімнати чи змушував дертися на стелю. Коротше, я уявляв їх собі завше оповитими таємницею меровінзької доби і скупаними, наче у промінні призахідного сонця, в жовтожарі, — це світло випромінював сам склад "ант".
А все ж вони, просто як дюк і дюкиня, були для мене живі, хоча й незвичайні істоти, зате дюкова їхня сутність розширялася до безмежжя, зречевлювалась на те, щоб замкнути в собі Германт, де вони герцогствували, всю сонячну ґермантську сторону, Вівонну, латаття, крислаті дерева та безконечну вервечку прекрасних літніх днів.
А ще я знав, що вони не тільки носять титули дюцтва Ґермантських, але, починаючи з XIV сторіччя, після марних спроб узяти гору над колишніми своїми сеньйорами, Ґерманти породичалися з ними, поробилися також графами Комбрейськими, отже, першими громадянами Комбре і водночас єдиними громадянами, які не жили тут: графами Комбрейськими, котрі посідали Комбре, присвоїли його й перебрали собі притаманну тільки Комбре своєрідну молитовну журбу. Були вони державцями цілого міста, а не якогось окремого будинку, замешканими, звичайно, надворі, між небом і землею, як той Жільберт Ґермантський, на якого я, задерши голову, дивився, коли ходив по сіль до Камю і бачив на вітражі апсиди церкви Святого Іларія лише вкритий чорним лаком зворотний бік.
Вряди-годи, мандруючи на ґермантську сторону, я проходив повз вогкі садки, звідки звисали гірлянди темних квітів. Я простоював перед ними, гадаючи набути якесь цінне нове знання. Здавалося, ніби перед моїми очима частина поріччя, де так хотілось побувати по тому, як я познайомився з описом його в одного з улюблених авторів. І ось, коли почув від доктора Переп'є про квіти та про чудові струмки в замковому паркові, я подумки утотожнив Германт, якому моя уява надала іншої подоби, з цим поріччям, з цією порізаною бурчаками землею. Мені марилося, як дюкиня Ґермантська, спалахнувши любовною жагою, запросила мене до себе. Цілий день ми ловили з нею форель, а ввечері, гуляючи зі мною під руку, вона показувала мені квіти, які звішували над низьким муром мотки лілового та червоного шовку, і називала їх.
Дюкиня цікавилась моїми майбутніми поезійками. Я готувався стати письменником, а ці мрії нагадували мені: час вирішувати, про що саме писати. Але тільки-но ставив собі ці запитання, стараючись знайти сюжет, в який міг би вкласти найглибший філософський зміст, — мій мозок переставав працювати, розумові очі бачили лише пустку, я відчував, що безталанний або якась душевна хвороба заважає моєму талантові розвинутися.
Іноді я розраховував на тата. Він був такою всесильною людиною, йому так потурали можновладці, що він ламав закони, які Франсуаза навчала мене вважати непохитнішими, ніж закони життя й смерти. Наприклад, тільки він у всьому кварталі міг не тинькувати ще цілий рік свій дім, вистарав у міністра для сина пані Сазра, яка збиралася на води, дозвіл здати випускні іспити на два місяці раніше, разом з кандидатами, чиї прізвища починалися на літеру А, не дожидаючись, коли надійде черга С. Якби я тяжко захорував, якби мене викрали бандити, то, сподіваючись на блат батька серед достойників, на силу його рекомендаційних листів до Господа Бога, я ставився б до своєї хвороби як до полону або як до химер, для мене цілком безпечних, і любісінько собі чекав би, коли настане пора неминучого повернення до відрадної дійсности, пора визволення чи одужання. Так ось, може, це безталання, ця чорна діра, зяюча в моєму мозку, коли я думав, про що мені писати, — це не що інше, як безпідставне мізкування, воно урветься завдяки втручанню батька: він домовиться про мене з урядом і Провидінням, і я стану першим пером своєї епохи. Але коли мої рідні нетерпеливилися, бачачи, як я пасу задніх, моє нинішнє життя переставало здаватися мені творінням мого батька, котре він міг змінити, як йому заманеться, — а, навпаки, було ніби вміщене в немилосердну реальність, створену не для мене, в якій я не мав спільників і яка не таїла в собі нічогісінько. Тоді мені здавалося, що я такий самий, як і всі, що я зістаріюся й умру, як і всі, і що я належу до тих, хто позбавлений літературного хисту. Отож, знеохочений, зрікався назавше словесности, незважаючи на підбадьорливі заклики Блока. Це інтимне і безпосереднє відчуття власної нікчемности переважало всі втішні слова, всі компліменти, хоч би хто їх роздавав: так докори сумління нуртують у лиходієві, хоча всі підносять до небес його добрі вчинки.
Одного разу мама сказала мені:
— Ти все розводишся про дюкиню Ґермантську; так ось, чотири роки тому доктор Переп'є вилікував її, а тепер вона приїде до Комбре на весілля його доньки. Ти зможеш побачити її в церкві.
Про дюкиню Ґермантську я найчастіше чув саме від доктора Переп'є, і він же показав нам число ілюстрованого журналу, де фотограф зняв її в тій сукні, яка була на ній на костюмованому балу в принцеси Леонської.
І ось під час весільної меси церковний сторож перейшов на інше місце, дозволивши мені побачити в капличці біляву даму з великим носом, з колючими голубими очима, з прищиком під крилом носа; на шиї в неї був намотаний пишний шарф з гладенького нового блискучого єдвабу. А ще на червоному обличчі дюкині (їй, мабуть, було дуже парко) я розрізняв — розпливчасті й ледь уловимі — штрихи подібности з журнальним портретом. А позаяк найсамобутніші її риси я міг би передати в тих самих виразах, що й доктор Переп'є, який описував мені дюкиню (великий ніс, голубі очі), то я сказав собі: "Ця дама схожа на дюкиню Ґермантську".
Одначе капличка, звідки дама слухала месу, була капличкою Жільберта Лихого, під могильними плитами якої, золотавими і витягнутими вздовж, мов медові стільники, спочивали давні княжата Брабантські, а мені запам'яталися чиїсь слова: коли хтось із роду Ґермантів приходив на церковну відправу у Комбре, для нього відводилося місце в цій капличці.
