Нарцис і Гольдмунд - Гессе Герман

Юнаком, коли я ще був учнем, мені хотілося бути такою ж духовною людиною, як і ти. Ти мені показав, що я не до цього покликаний. Тоді я кинувся в іншу крайність життя, у почуття, і жінки мені вельми допомогли знайти там утіху, вони такі слухняні і пожадливі. Але я б не хотів говорити зневажливо ані про них, ні про чуттєву насолоду, я часто бував дуже щасливий. І я також мав щастя пережити те, що чуттєвість може бути одухотвореною. Тоді з неї постає мистецтво. Однак тепер обидва полум'я погасли. Тваринного щастя хтивої насолоди більше немає — та я й не мав би його, навіть якби жінки ще й сьогодні бігали за мною. Створювати твори мистецтва — цього я теж не хочу, я зробив достатньо фігур, справа не в кількості. А тому мені прийшов час умирати. Я з цим згоден, мені дуже цікаво.

— Чому цікаво? — запитав Нарцис.

— Ет, то таке трохи дурне у мене. Але мені це справді цікаво. Цікаво не потойбіччя, Нарцисе, про це я мало думаю, і якщо я можу сказати відверто, то вже більше в це не вірю. Немає ніякого потойбічного світу. Засохле дерево мертве назавжди, замерзлий птах ніколи не повернеться до життя, так само й людина не повернеться, коли померла. Про неї ще трохи думатимуть, коли вона відійде від нас, але й це довго не триває. Ні, мені смерть цікава лише тому, що я все ще вірю і все ще мрію, що я в дорозі до своєї матері. Я сподіваюся, що смерть буде великим щастям, щастям таким великим, як при першому виповненні любовного бажання. Я не можу позбутися думки про те, що замість смерті з косою то буде моя мати — вона знову візьме мене до себе і поверне у небуття і в невинність.

Під час одного з останніх відвідин, після того, як Ґольдмунд багато днів більше нічого не говорив, Нарцис знову застав його бадьорим і балакучим.

— Отець Ансельм гадає, що ти часто відчуваєш страшні болі. Як тобі це вдається, Ґольдмунде, як ти витримуєш їх так спокійно? Мені здається, тепер ти віднайшов мир і спокій.

— Ти маєш на увазі мир з Богом? Ні, його я не знайшов. Я не хочу з ним жодного миру. Бог погано створив світ, нам не треба Його вихваляти, та Йому не дуже й важливо, чи я Його прославляю, чи ні. Погано Він створив світ. Однак з болями у себе в грудях я уклав мир, це правильно. Раніше я не міг добре переносити біль, і хоча й деколи думав, що смерть буде мені легкою, це було, однак, помилкою. Проте коли про це йшлося справді всерйоз, тієї ночі у в'язниці графа Гайнріха, то виявилося: я просто не міг померти, я ще був занадто сильний і занадто дикий, їм би треба було кожну частину мого тіла убивати двічі. Але зараз це зовсім інакше.

Розмова втомила Гольдмунда, голос його послабшав. Нарцис просив його поберегти себе.

— Ні,— сказав той,— я хочу це тобі розповісти. Раніше я соромився сказати тобі про таке. Ти, мабуть, будеш сміятися з цього. Коли я сів тоді на коня і поїхав геть звідси, то це було зовсім не навмання. До мене дійшла чутка, що граф Гайнріх знову у цих краях і коханка його знову із ним, та Агнеса. Ну, добре, тобі це не видається важливим, нині воно й мені не здається важливим. Але тоді я неймовірно загорівся тією новиною і більше не думав ні про що, крім як про Агнесу; вона була найвродливішою жінкою, яку я знав і любив, я хотів знову її побачити, я хотів ще раз бути з нею щасливим. Я поїхав і через кілька тижнів відшукав її. Там, у ту мить і сталася зі мною зміна. Отож я знайшов Агнесу — врода її анітрохи не зів'яла; я знайшов і Агнесу, і нагоду показатися їй на очі, і поговорити із нею. І ти подумай собі, Нарцисе, вона не хотіла більше нічого знати про мене! Я їй був занадто старий, я не був їй більше вродливий, не був достатньо веселий, більше вона від мене нічого не очікувала. Тим моя подорож, власне кажучи, і закінчилася. Однак я поїхав далі, мені не хотілося повертатися до вас таким розчарованим і таким смішним, і коли я так їхав, то полишили мене зовсім і сила, і молодість, і розсудливість, бо я тоді разом зі своїм конем провалився в якусь прірву й упав у потік, і зламав собі ребра, і так довго лежав у воді. Це тоді я вперше пізнав справжній біль. Я відчув уже при падінні, як щось ламається у мене в грудях і що це приносить мені радість, я відчував його з приємністю, я був цим задоволений. Я лежав у воді й знав, що мушу померти, але це все було зовсім інакше, як тоді у в'язниці. Я не мав нічого проти цього, смерть уже не здавалася мені жахливою. Я відчував цей пекучий біль, його я відтоді чую часто, і при цьому в мене був чи то сон, чи то видіння, називай, як хочеш. Я лежав і в мене в грудях стояв пекучий біль, і я боронився і кричав, але ось я почув, як сміявся чийсь голос — голос, якого я не чув від свого дитинства. Це був голос моєї матері, глибокий жіночий голос, повний хтивої насолоди й любові. І тоді я побачив, що це була вона, що мати була зі мною і тримала мене на своїх колінах, і що вона відкрила мої груди і тримала глибоко між моїми ребрами свої пальці, щоб вийняти мені серце. Коли я це побачив і зрозумів, мене більше не боліло. І тепер, коли ці болі повертаються, вони більше не болі, це більше не вороги, це пальці моєї матері, що виймають моє серце. Вона докладає тоді великих зусиль. Часом вона трохи притискає і стогне, як від любовного задоволення. Інколи вона сміється і мугикає ніжні звуки. Інколи її немає біля мене, вона там, на небі, між хмарами я бачу її обличчя, велике, мов хмара, вона ширяє там і сумно усміхається, і її сумна усмішка всмоктує мене і витягає мені з грудей серце".

Знову й знову він говорив про неї, про свою матір.

— Знаєш, що ще? — запитав він в один із останніх днів.— Колись я забув свою матір, але ти її викликав знову. Тоді також було дуже боляче, ніби звірячі пащі жерли мої нутрощі. Тоді ми ще були юнаками, були гарними молодими хлопцями. Але вже тоді мати кликала мене, і я повинен був іти слідом за нею. Вона всюди. Вона — це була циганка Ліза, це вона була прекрасною мадонною майстра Ніклауса, вона була життя, кохання, любовна хіть, вона була страх, голод, прагнення. Тепер вона — це смерть, і пальці її у мене в грудях.

— Не говори так багато, любий,— просив Нарцис,— зачекай до завтра.

Ґольдмунд глянув йому в вічі зі своєю усмішкою, з тією новою усмішкою, яку він приніс зі своєї подорожі, усмішкою, що виглядала такою старечою, такою немічною і яка, деколи здавалося, була трохи несповна розуму, а деколи сяяла лише добротою і мудрістю.

— Мій любий,— прошепотів він,— я не можу чекати до ранку. Я повинен з тобою попрощатися і на прощання я мушу тобі ще все сказати. Послухай-но мене ще хвилю. Я хотів тобі розповісти про матір, і про те, що вона зімкнула свої пальці довкола мого серця. Вже чимало років моєю найдорожчою, найпотаємішою мрією було зробити фігуру матері, вона була для мене найсвященнішим з усіх образів, я постійно носив її у собі, це була постать, повна любові й таємниці. Ще недавно мені було б геть нестерпно думати, що я можу померти, не створивши її фігуру, моє життя здавалося б мені намарним і непотрібним. І от поглянь, як дивно у мене вийшло із нею: замість того, щоб мої руки її творили і надавали їй вигляду, це вона мене творить і надає мені вигляду. Вона охопила своїми руками моє серце, і відпускає його, і робить мене порожнім, вона звабила мене, щоб померти, і зі мною помре й моя мрія, чудова фігура, образ великої Єви-матері. Я ще бачу цей образ, і якби я мав у руках силу, то міг би втілити її. Але вона так не хоче, вона не хоче, щоб я зробив видимою її таємницю. Їй більше хочеться, щоб я помер. Я вмираю охоче, вона мені в цьому допомагає.

Нарцис збентежено слухав цих слів, щоб могти їх зрозуміти, він повинен був низько схилятися до обличчя Ґольдмунда. Деякі зі слів він чув нечітко. Деякі чув добре, однак їхній зміст залишався йому незрозумілим.

І ось хворий ще раз розплющив очі і довго вдивлявся в обличчя свого друга. Він попрощався з ним очима. І намагаючись поворухнутися, так, ніби хотів похитати головою, Ґольдмунд прошепотів: "Але як же ти колись вмиратимеш, Нарцисе, якщо ти не маєш матері? Без матері не можна любити. Без матері не можна померти".

Що він потім ще мурмотав, було вже незрозуміло. Два останні дні Нарцис сидів біля його ліжка, день і ніч, і дивився, як він згасає. Останні слова Ґольдмунда горіли у його серці, мов полум'я.

КІНЕЦЬ