Нарцис і Гольдмунд - Гессе Герман

Завжди, завжди".

Він рвучко відчинив важкі двері, досередини заглянув блідий ранок. Вони більше не розмовляли. Нарцис забрав його з собою у свою кімнату для гостей. Молодий монах, його супутник, займався там зборами в дорогу. Ґольдмундові дали поїсти, помили руки і нашвидкуруч перев'язали. Незабаром привели коней.

Коли вони сіли на коней, Ґольдмунд сказав: "У мене є ще одне прохання. Дозволь нам поїхати через рибний ринок, мені треба ще там щось полагодити".

Вони від'їхали, Ґольдмунд заглядав угору на всі вікна замку, сподіваючись в одному з них побачити Агнесу. Він її більше не побачив. Вони проїхали на конях по рибному ринку. Марія страшенно перехвилювалася за нього. Він попрощався з нею та з її батьками, подякував їм тисячу разів, пообіцяв колись повернутися і поїхав геть. Марія стояла під дверима, аж поки вершники не зникли, і тоді поволі пошкутильгала досередини.

Дорогою до Маріябронну друзі розповідають про минулі літа, діляться своїми враженнями про пережите за так багато років, ведуть дискусії про віру, про гріх, про людську жорстокість, про мистецтво. Ґольдмунд ділиться своїми творчими планами, а Нарцис майстерно розповідає Ґольдмундові про філософські проблеми. Вони минають замок рицаря, Лідії там уже немає, а господарює Юлія, тепер це — вродлива, трохи зла жінка. Ґольдмунда вона не впізнала. Так і не зустрівшись із нею, засмучений Ґольдмунд їде далі, супроводжуючи Нарциса до монастиря. Він повертається до місця, де зростав і мужнів, повертається до своєї домівки.

Розділ вісімнадцятий

Перші дні Ґольдмунд жив у монастирі сам у келії для гостей. Потім, на його прохання, йому влаштували мешкання навпроти кузні в одному з господарських приміщень довкола великого подвір'я, великого, як ринкова площа.

Зворушення від чарів нової зустрічі було таким бурхливим, що це часом дивувало його самого. Ніхто тут не знав його, крім абата, ніхто не знав, хто він такий; тутешній люд, як ченці, так і миряни, жив за твердим розпорядком, усі були зайняті, його вони залишили у спокої. Але Ґольдмунда знали дерева у подвір'ї, його знали портали й вікна, млин і водяне колесо, кам'яні плити переходів, прив'ялі кущі троянд на кружганку, гнізда лелек над коморою і трапезна. З кожного кутка йому назустріч віяло пахощами його минулого, його ранньої юності, віяло солодко й зворушливо, любов підштовхувала його побачити все знову, знову почути всі-всі звуки, дзвін вечірньої та недільні передзвони, дзюрчання темного струмка біля млина у вузькому жолобі, вкритому мохом, кроки сандалів по кам'яних плитах, брязкіт в'язки ключів увечері, коли брат-ключник ішов зачиняти. Поруч з кам'яними ринвами, що по них стікала дощова вода з даху трапезної для мирян, і далі буйно росли ті самі невисокі трави, герань та подорожник, і стара яблуня в садку кузні ще й тепер широко розкинула свої покручені гілки. Проте сильніше за все інше його щоразу зворушувало, коли було чути шкільний дзвіночок, і коли під час перерви всі монастирські учні з шумом злітали сходами вниз і галасували на подвір'ї. Якими ж юними і дурненькими, і гарненькими були їхні хлопчачі обличчя — та невже й він справді був колись таким юним, таким-от вайлуватим, таким милим і таким дитячим?

Однак крім цього йому добре знаного монастиря він знову знайшов ще один, майже невідомий, він уже в перші дні впав йому в очі, ставав для нього усе важливішим і тільки повільно якимось чином пов'язувався із уже відомим. Адже ж тут нічого не додавалося, усе було таким, як і за часів його навчання у школі, і сто років тому, і ще багато років перед тим, але дивився він на це вже не очима школяра. Він бачив і відчував обшир цих будівель, склепіння церкви, старий живопис, кам'яні та дерев'яні фігури на вівтарях, у порталах. І хоча Ґольдмунд і не бачив нічого, що б не було на своєму місці вже тоді, він, однак, тільки тепер побачив красу цих речей і красу того духа, що створив їх. Він бачив стару камінну Матір Божу у верхній каплиці — він любив і змальовував її, коли ще був хлопцем, але аж тепер він розглядав її пильно й уважно, і бачив, що вона — твір дивовижний, якого він навіть найкращою та найдосконалішою зі своїх робіт ніколи не зможе перевершити. І таких чудових речей було багато, і кожна стояла не сама по собі, не була випадковою, кожна брала свій початок від того самого духовного начала і стояла серед старих мурів, колон та склепінь, ніби у своїй природній домівці. Те, що тут кілька сот років тому збудували, витесали, намалювали, пережили, обдумали і навчили,— все це брало свій початок з одного кореня, з одного духа і підходило одне до одного, як гілки на дереві.

Серед цього світу, серед цієї спокійної та могутньої єдності Ґольдмунд почувався дуже малим, і ніколи не почував себе меншим, ніж тоді, коли бачив, як абат Іван, його друг Нарцис править і керує цим приголомшуючим і водночас спокійно-приязним ладом. Може, між цим ученим абатом Іваном з його вузькими вустами та простим, добрим і скромним абатом Даніелем й існувала така велика різниця характерів, однак кожен із них служив тій самій єдності, тим самим думкам, тому ж порядкові, отримав через них свій церковний сан, приніс їм себе у жертву. Це робило їх такими ж подібними один до одного, як робило це й їхнє монастирське вбрання.

В очах Ґольдмунда Нарцис виглядав у своєму монастирі достоту моторошно великим, хоча він і поводився з Ґольдмундом не інакше як приязний товариш і господар. Незабаром той уже й не наважувався називати його на "ти" і "Нарцис".

— Послухай-но, абате Іване,— сказав йому якось Ґольдмунд,— поступово я таки буду змушений якось призвичаїтися до твого нового імені. Мушу тобі сказати, що мені у вас дуже подобається. У мене ось-ось з'явиться бажання піти до Великої сповіді і після відбутої покути прохати, щоб мене зарахували до числа мирських братів. Але ж бачиш, тоді б нашій дружбі прийшов кінець, ти б був абатом, а я — мирським братом. Проте жити от так коло тебе, бачити твою працю, а самому бути нічим і не робити нічого — цього я більше не можу терпіти. Я б також дуже хотів працювати і показати тобі, хто я і що я вмію, аби ти міг побачити, чи було варто випрошувати моє звільнення від шибениці.

— Я радію з цього,— сказав Нарцис, вимовляючи свої слова ще чіткіше й зрозуміліше, ніж звичайно.— Ти можеш почати влаштування своєї майстерні, коли захочеш, я відразу ж накажу ковалеві й теслі, щоб вони були до твоїх послуг. А ти розпоряджайся всіма робочими матеріалам, що їх тут можна роздобути! Коли що треба через візників десь замовити, то склади список. А тепер послухай-но, що я думаю про тебе і про твої погляди! Ти мусиш мені дати трохи часу, щоб себе висловити: я вчений і хотів би спробувати представити тобі справу з точки зору свого духовного світу, іншої мови у мене немає. Тож слідкуй за мною ще раз, як ти давно колись так терпляче робив вже не один раз.

— Я спробую слідкувати за тобою. Говори.

— Пригадай собі, як я тобі вже в наші шкільні роки інколи казав, що вважаю тебе митцем. Тоді мені здавалося, з тебе може бути поет, на уроках читання і писання у тебе була певна відраза до умоглядного, абстрактного і ти особливо любив у мові слова та звуки, коли вони мали чуттєво-поетичні властивості, отже слова, з допомогою яких собі щось можна уявити.

Ґольдмунд перервав:

— Вибач, але хіба поняття й абстракції, яким ти надаєш перевагу, хіба не є й вони уявленнями, образами? Хіба тобі й справді, коли ти мислиш, потрібні та любі такі слова, з допомогою яких собі нічого не можна уявити? Хіба можна мислити і притому нічого собі не уявляти?

— Це добре, що ти питаєш! Ну та звісно, що можна мислити без уявлень! Мислення з уявленнями не має нічого спільного. Воно відбувається не в образах, а в поняттях і в формулах. Власне там, де зупиняються образи, починається філософія. Власне це й було тим, про що ми так часто сперечалися, коли були юнаками: для тебе світ складався з образів, для мене — з понять. Я тобі постійно казав, що ти не годишся на мислителя, що це зовсім не недолік, ти натомість владарюєш у царстві образів. Слідкуй уважно, я тобі поясню. Якби ти замість того, щоб тоді піти у великий світ, став мислителем, то міг би наробити лиха. Адже ти став би містиком. Містики — це, кажучи коротко і дуже загально, ті мислителі, які не можуть позбутися уявлень, отож взагалі не є мислителями. Вони — приховані митці: поети без віршів, художники без пензля, музиканти без музичних тонів. Не один серед них — винятково обдарований і благородний дух, однак вони всі без винятку — нещасні люди. Таким і ти міг стати. А замість цього ти, Богу дякувати, став митцем і заволодів світом образів, де ти можеш бути творцем, де ти пан і господар, замість того, щоб як мислитель загрузнути у недоліках та недоречностях.

— Боюся,— сказав Ґольдмунд,— мені ніколи не вдасться збагнути світ твоїх думок, де мислять без уявлень.

— О, та ні, зараз тобі це вдасться. Послухай: мислитель намагається збагнути сутність світу і зобразити його з допомогою логіки. Він знає, що наш розум і його знаряддя, логіка — це недосконалі інструменти, подібно до того, як розумний митець дуже добре знає, що його пензель чи його різець ніколи не зможуть досконало виразити променіючу суть янгола чи святого. І тим не менше обидва намагаються це зробити, як мислитель, так і митець, кожен по-своєму. Інакше вони і не вміють, і не можуть. Бо ж у той час, як людина намагається реалізувати себе з допомогою даних їй природою талантів, вона чинить щось найвище і єдино осмислене з того, що може. А тому я раніше так часто казав тобі: не намагайся наслідувати мислителя чи аскета, а будь сам собою, прагни здійснити себе самого!

—Я тебе трохи розумію, а трохи ні. Але що це насправді означає: здійснити себе?

— Це філософське поняття, я не можу цього виразити інакше. Для нас, послідовників Арістотеля і святого Томи, найвище з усіх понять — це досконале буття. Досконале буття — це Бог. Все інше, що існує, існує лише наполовину, лише частково, воно у процесі становлення, воно різнорідне, складається зі спроможностей. Бог натомість не різнорідний, він — щось одне, у нього немає якихось спроможностей, він цілком і повністю є дійсністю.