Нарцис і Гольдмунд - Гессе Герман

Дорогою вони натрапили на кіз, які блукали без пастуха, одну гарну козу вони взяли із собою.

— Ну от, Роберте,— сказав Ґольдмунд,— хоча ти й не тесля, то принаймні був колись столяром. Ми тут будемо жити. Ти повинен поставити у нашому замку переділку, щоб ми мали дві кімнати, одну для Лене і для мене, а одну для тебе і для кози. Їжі у нас залишилося небагато, нині мусимо задовольнитися козячим молоком, багато це, чи мало. Отож ти повинен збудувати стіну, а ми вдвох влаштуємо для нас усіх нічліг. А завтра я піду по харчі.

Усі відразу взялися до роботи. Ґольдмунд і Лене пішли по сіно, папороть і мох для нічлігу, а Роберт витягнув свого ножа й загострив його об камінь, щоб натесати невеликих стовбурців на стіну. Але за один день він не впорався і ввечері пішов спати надвір. У Лене Ґольдмунд знайшов солодку подругу, сором'язливу і недосвідчену, але повну кохання. Він м'яко поклав її собі на груди, довго не спав і слухав, як б'ється її серце, коли вона вже втомлена і насичена заснула. Він вдихав запах її каштанового волосся, пригорнувся до неї, водночас думаючи про ту велику неглибоку яму, куди закутані чорти кидали ті підводи з мерцями. Гарним було життя, гарним і швидкоплинним було щастя. Чудовою і швидков'янучою була юність.

Переділка у хатині була дуже доброю, зрештою вони працювали над нею утрьох. Роберт, бажаючи показати, що він може, палко говорив про те, чого то він усього хотів зробити, якби тільки мав і столярний верстак, й інструменти, і косинець, і цвяхи. Позаяк у нього не було нічого, крім свого ножа та своїх рук, він задовольнився тим, що нарізав з десяток березових кілків і з них на підлозі хатини звів міцну грубу переділку. Проміжки між кілками, наказав він, слід заповнити плетеним дроком. На це треба було часу, але було їм радісно й гарно, допомагали всі. Тим часом Лене ходила на пошуки ягід і доглядала за козою, а Ґольдмунд під час невеликих вилазок вивчав довколишню місцевість, шукаючи їжу, і приносив із собою те й се. Довкола них ніде взагалі не було людей, цим особливо був задоволений Роберт, вони почувалися у безпеці перед заразою і перед людською ворожістю. Проте тут був і недолік, їжі можна було знайти небагато. Недалеко була покинута селянська хатка, на цей раз без мертвих, то ж Ґольдмунд запропонував жити там замість їхньої хижки, але Роберт із жахом відмовився і дуже неохоче дивився, як Ґольдмунд увійшов до порожньої хатки, і кожну принесену звідти річ треба було спочатку обкурити і помити, перед тим як Роберт її торкався. Ґольдмунд відшукав там небагато, було, проте, два ослінчики, дійниця, якесь глиняне начиння, сокира. Одного дня він у полі впіймав дві заблукалі курки. Лене була закохана і щаслива, і всім трьом приносило втіху будувати їх маленьку домівку і робити її щодня трохи кращою. Хліба бракувало, тому вони завели ще одну козу, а ще знайшли невелику ділянку буряків. День за днем проходив, плетена стіна була готова, вони покращили ложа і поставили грубку. Струмок був недалеко, вода була чистою і солодкою. При роботі вони часто співали.

Одного дня, коли вони разом пили своє молоко і прихвалювали своє хазяйновите життя, Лене раптом сказала мрійливим тоном: "А що буде, коли настане зима?"

Ніхто не відповів. Роберт засміявся, Ґольдмунд дивно дивився перед себе. Зрештою Лене помітила, що ніхто не думав про зиму, що ніхто не думав про те, щоб всерйоз так довго залишатися на тому самому місці, що домівка — це зовсім не домівка, що вона була межи волоцюг. Вона похилила голову.

Тоді заговорив Ґольдмунд, грайливо і підбадьорююче, як до дитини: "Ти селянська донька, Лене, селяни завжди вже наперед дуже переймаються. Не бійся, ти знову віднайдеш дорогу додому, коли ця пора моровиці закінчиться, адже вона не триватиме вічно. Тоді ти повернешся до своїх батьків чи там до кого ти ще маєш, або знову підеш у найми до міста, і матимеш свій кусень хліба. Але зараз літо і всюди довкола — смерть, а тут гарно, і нам добре. А тому ми залишимося тут так довго чи недовго, як нам захочеться.

— А потім? — різко крикнула Лене.— А потім що, кінець? І ти підеш геть? А я?

Ґольдмунд взяв її за косу і легенько смикнув.

— Маленьке дурне дитя,— сказав він,—ти вже забула збирачів трупів, і вимерлі будинки, і велику яму перед брамою, де горіли багаття? Ти мусиш тішитися, що не лежиш там у ямі, а на сорочечку твою дощик не крапає. Думай про те, від чого ти втекла, про те, що все ще відчуваєш таке любе життя у своїх жилах і можеш сміятися й співати.

Вона й далі була невдоволеною.

— Але я не хочу йти кудись далі,— жалісно сказала вона,— і тебе не хочу відпускати, ні. Не можна ж тішитися, коли знаєш, що незабаром усе закінчиться й зникне!

Знову відповів Ґольдмунд, приязно, але з прихованою погрозою в голосі:

— Про це, маленька Лене, вже ламали собі голову всі мудреці та святі. Немає такого щастя, яке довго триває. Але якщо тобі того, що ми зараз маємо, не досить, і воно тобі радості більше не приносить, то я в ту ж хвилину запалю хижку, і кожен з нас піде своєю дорогою. Добре вже, Лене, досить поговорили.

При тому й залишилися, і вона піддалася, але радість її було затьмарено.

Розділ чотирнадцятий

Ще не до кінця відцвіло літо, як життя у хатині вже підійшло до кінця, зовсім інакше, ніж вони собі уявляли. Одного дня Ґольдмунд бродив по околиці з метавкою на птахів, сподіваючись упіймати куріпку або ще якусь дичину; з харчами стало дуже туго. Лене була поблизу і збирала ягоди, часом він проходив біля неї й бачив, як над чагарником її голова на засмаглій шиї виглядала із полотняної сорочки і чув, як вона співає. Одного разу він поласував біля неї ягодами, а потім побрів далі і якийсь час більше її не бачив. Він думав про неї, трохи з ніжністю, а трохи сердито, вона якось знову заговорила про осінь та про майбутнє, і що вона думає, ніби вагітна, і що вона його не відпустить. "Тепер усе скоро закінчиться,— подумав він,— незабаром з мене буде досить, я тоді помандрую собі сам і залишу й Роберта, хочу до зими знову дібратися до великого міста, до майстра Ніклауса, там перебуду зиму, наступної весни куплю собі добрі нові черевики і подамся в дорогу, і йтиму далі й далі, аж поки не прийду у наш монастир Маріябронн і не привітаюся з Нарцисом, це ж уже буде добрих десять років, як я його не бачив. Я мушу його побачити знову, хоча б на день або два".

Якийсь незнайомий звук вивів Ґольдмунда з роздумів, і він раптом усвідомив, як далеко відсіль опинився він зі всіма своїми думками та бажаннями. Він уважно прислухався, той тривожний звук повторився, йому здалося, що він упізнав голос Лене, і він пішов йому назустріч, хоча й був незадоволений, що вона його кличе. Незабаром він уже був досить близько

— так, це був голос Лене. Вона кричала його ім'я так, ніби була у великій скруті. Він побіг швидше, ще трохи сердитий, але при її повторних криках у ньому взяли гору співчуття та тривога. Коли він нарешті зміг її побачити, вона чи то сиділа, чи то стояла на колінах, у роздертій сорочці, кричала й боролася з якимось чоловіком, що намагався її зґвалтувати. У кілька довгих стрибків Ґольдмунд примчав туди й усю накопичену в собі злість, неспокій та тривогу вихлюпнув з шаленою люттю на нападника-чужинця. Він застав його зненацька, коли той майже повністю придавив Лене до землі, її оголені груди кривавилися, чужинець жадібно обхопив її. Ґольдмунд кинувся на нього і розлючено стиснув йому руками горлянку. Поросла густою бородою, вона на доторк була худа й жилава. Відчуваючи насолоду, Ґольдмунд тиснув, аж поки нападник не відпустив дівчину і не повис знесилено на його руках. І далі стискаючи йому горло, він проволік його, вже зовсім безсилого й напівмертвого, до сірих скелястих виступів, що недалеко стирчали із землі. Там він підняв переможеного вгору, хоч той і був дуже важким, і двічі або тричі гепнув його головою по гострому краю скелі. Ґольдмунд переламав йому шию й відкинув тіло геть від себе. Його лють ще не вгамувалася, він міг і далі знущатися над ним.

Променіючи, дивилася на все це Лене. Її груди кровоточили, вона й далі дрижала всім тілом, важко дихаючи, але незабаром прийшла до себе і з якимось відсутнім поглядом, повним блаженства й подиву спостерігала, як її сильний коханий потягнув геть того зайду, як він його здушив, як він йому зламав шию і пожбурив геть від себе його труп. Той, мов забита на смерть гадюка, обвисло лежав, дивно скрутившись, його сіре обличчя зі скуйовдженою бородою та рідкою чуприною було жалюгідно повернуте горілиць. Сяючи радістю, Лене підвелася і припала Ґольдмундові до серця, та раптом зблідла, переляк усе ще стискав їй тіло, її знудило і вона знесилено опустилася на кущ чорниць. Але невдовзі вона таки змогла піти з Ґольдмундом до хатини. Ґольдмунд помив їй груди, вони були роздряпані і на одній із них була рвана рана від укусу зубів того нелюда.

Роберт страшенно розхвилювався тою пригодою, він збуджено розпитував про подробиці бійки.

— Кажеш, шию зламав? Надзвичайно! Ґольдмунде, та тебе треба боятися.

Але Гольдмунд не бажав далі про це говорити, він уже охолов. Ідучи геть від мертвого, він думав про бідного грабіжника Віктора та про те, що ось уже друга людина пішла на той світ від його руки. Щоб здихатися Роберта, він сказав: "Ну, а тепер і ти міг би щось зробити. Піди-но туди й подбай про те, щоб відтягнути труп геть. Коли буде занадто важко викопати яму, то його треба перенести у зарослі комишу або добре закрити камінням і землею". Проте цю зухвалу вимогу було відхилено, з трупами Роберт не бажав маги нічого спільного — ти ж ніколи не знаєш, заражені вони чумою чи ні.

Лене лягла в хатині. Укус на грудях болів, але незабаром вона почала почувати себе краще, знову підвелася, розпалила вогонь і загріла молока на вечерю, вона була у доброму настрої, але її рано відіслали до ліжка. Вона послухалася, мов ягня, настільки вона захоплювалася Ґольдмундом. А той був мовчазним і похмурим; Робертові це було відомо, і він залишив його у спокої. Коли пізніше Ґольдмунд відшукав свій сінник, то схилився над Лене і прислухався. Вона спала. Він почував себе неспокійно, думав про Віктора, відчув тривогу і потяг до мандрів, мав враження, що іграм з домівкою прийшов кінець.