Нарцис і Гольдмунд - Гессе Герман

Пекло від цього, як вогнем, він чув, як тече кров. Але Ґольдмунд не здавався. Вже коли між дверима та порогом можна було побачити слабку смужку світанку, у нього вийшло, мотузку було протерто, він зміг її розв'язати, у нього були вільні руки! Після цього від ледве міг ворушити пальцями, долоні розпухли й заніміли, руки аж до плечей звело судомою. Йому треба було їх розробляти, змушувати рухатися, щоб по них знову побігла кров. Бо тепер у нього був план, який здавався йому добрим.

Якби йому не вдалося переконати ксьондза допомогти йому, то що ж, якщо того чоловіка хоч на якусь мить залишать з ним самого, він би мусив його убити. Це можна було б зробити одним зі стільців. Задушити його він не зможе, замало було у нього сили в руках та долонях. Отож убити його, швидко накинути на себе його священиче вбрання й утекти звідси! Коли інші знайдуть убитого, він повинен уже бути за межами замку, і тоді бігти, бігти! Марія його впустить і переховає. Він повинен спробувати. Це було можливо.

Ще ніколи у своєму житті не спостерігав Ґольдмунд так за ранковими сутінками, як тоді: з пристрасним нетерпінням і з острахом водночас. Тремтячи від напруження й рішучості, він очима мисливця спостерігав, як мізерна щілина світла під дверима дуже повільно світлішала. Він повернувся до столу і кілька разів зробив спробу так сісти на стілець і сховати руки між колінами, щоб не можна було відразу помітити відсутність його пут. Відколи його руки були вільні, він більше не думав про смерть. Він був твердо налаштований вибратися, навіть якби весь світ сипався вдрузки. Він був твердо налаштований жити, будь-якою ціною. Його ніздрі дрижали від прагнення бути вільним і жити. І хто знає, може іззовні до нього прийдуть з допомогою? Агнеса була жінкою, влада її не сягала далеко, мабуть, не сягала далеко й відвага; було можливо, що вона залишила його напризволяще. Але вона його кохала, хто знає, вона може щось зробити для нього. Можливо, там за дверима прокрадалася покоївка Берта — а хіба не було ще й конюха, вона вважала, що на нього можна покластися? А якщо ніхто не з'явиться і не подасть йому знак, що ж, тоді він втілить у життя свій план. Якщо він не вдасться, то він уб'є стільцем вартового, двох, трьох чи скільки їх там прийде. В одній перевазі він був упевнений: очі його призвичаїлися до темного приміщення, тепер у присмерку він розпізнавав, відгадував усі форми й розміри, тоді коли інші спочатку були б зовсім осліплі.

Його лихоманило, коли він скоцюрбився за столом, докладно обдумуючи, що має сказати священикові, щоб той допоміг йому, бо з цього треба було почати. Одночасно він жадібно спостерігав за непомітним збільшенням світла у щілині. Тої миті, якої кілька годин тому так боявся, він тепер пристрасно прагнув, уже не міг її дочекатися, жахливого напруження вже неможливо було більше витримати. Адже й сили його, увага, рішучість та пильність також мусили поступово послабшати. Вартовий зі священиком повинні вже зовсім скоро прийти, прийти, поки ця його напружена готовність, ця рішуча воля врятуватися були ще на найвищому рівні.

Нарешті світ за дверима прокинувся, нарешті ворог наблизився. На плитах подвір'я відлунювали кроки, в отвір вставили ключ і повернули його, кожен з цих звуків після тривалої мертвої тиші звучав, як грім із неба.

І ось важкі двері повільно прочинилися й заскрипіли на завісах. Досередини увійшла духовна особа, без супроводу, без вартового. Чоловік сам зайшов досередини, маючи з собою підсвічник з двома свічками. І от все було по-іншому, ніж собі уявляв в'язень.

І як же це було дивно й зворушливо: прибулий священик, за яким невидимі руки знову причинили двері, носив на собі чернече вбрання монастиря Маріябронн, таке знайоме, рідне вбрання, яке колись носили абат Даніель, отець Ансельм, отець Мартин!

Вигляд той дивним чином зворушив його серце, він був змушений відвести очі. Поява цього чернечого вбрання могла обіцяти щось дружне, це міг бути добрий знак. Проте, можливо, не було все ж іншого виходу, як смертельний удар. Він зціпив зуби. Йому було б дуже важко убити цього ченця.

Розділ сімнадцятий

— Слава Ісусу Христу,— сказав священик і поставив свічник на стіл.

Ґольдмунд щось пробурмотів під ніс, дивлячись собі під ноги.

Священик мовчав. Очікуючи, він стояв і мовчав, аж поки Ґольдмунд не захвилювався і не звів на нього свої очі, пильно вдивляючись у чоловіка перед собою.

Чоловік цей, як він побачив на своє велике збентеження, не лише носив одіж священика з Маріябронну, у нього був і знак сану абата.

І тут він глянув абатові в лице. Це було худорляве обличчя, з рішучими й різко окресленими рисами, з дуже тонкими вустами. Це обличчя було йому знайоме. Як зачарований, дивився Ґольдмунд у це обличчя, здавалося, воно, було сформоване лише духом і волею. Непевною рукою він узяв ліхтар, підняв його і наблизив до незнайомця, щоб побачити очі. Він побачив їх, і свічник тремтів у його руці, коли він ставив його назад.

— Нарцис! — ледве чутно прошепотів він. Усе почало крутитися в нього перед очима.

— Так, Ґольдмунде, колись я був Нарцисом, але це ім'я я давно полишив, ти вже, мабуть, про це забув. Відтоді, коли я прийняв святі обіти, мене звуть Іваном.

Ґольдмунд був вражений у саме серце. Увесь світ раптом змінився і несподіване, руйнівне зникнення його надлюдського напруження загрожувало задушити його, він тремтів, у голові йому паморочилося так, що здавалося, ніби це просто якась кулька, йому звело судомою шлунок. Від пекучого болю в очах він, здавалося, ось-ось заплаче. Розридатися й упасти, у сльозах, знепритомніти — ось чого в цю мить найбільше прагнуло все його єство.

Але із глибини його юнацьких спогадів, викликаних поглядом Нарциса, з'явилась йому пересторога: колись він хлопчаком перед цим вродливим і строгим обличчям, перед цими темними всезнаючими очима заплакав і розпустив себе. Він просто не мав права вчинити так знову. Ось, у найдивнішу мить його життя, цей Нарцис знову з'явився, мов привид, можливо, щоби врятувати йому життя — і от він би знову ридма заридав перед ним чи знепритомнів? Ні, ні, ні. Він зібрався, зробивши над собою зусилля — серце утихомирилось, шлунок заспокоївся, запаморочення в голові зникло. Зараз йому не можна було виявити слабкість.

Штучним голосом йому вдалося промовити: "Ти мусиш мені все ж таки дозволити й далі називати тебе Нарцисом".

— Називай мене так, любий. А ти не хочеш мені потиснути руку?

Ґольдмунд знову опанував себе. По-хлоп'ячому норовливим, трохи насмішкуватим тоном, зовсім так, як не раз у шкільні роки, він видобув із себе відповідь:

— Вибач, Нарцисе,— промовив він холодно і трохи зарозуміло.— Я бачу, ти став абатом. А я й далі волоцюга. А крім того, наше спілкування, яким би бажаним воно мені не було, на жаль, довго тривати не зможе. Бо ж, бачиш, Нарцисе, мене засуджено до шибениці, і за годину, чи й раніше, мене повісять. Я це тобі кажу лише для того, щоб прояснити ситуацію.

Нарцис і бровою не повів. Трохи хлоп'яча, хвалькувата постава його друга вельми потішала його і водночас зворушувала. Однак він розумів ту гордість, яка за цим стояла і яка забороняла Ґольдмундові з плачем кинутися йому на груди, і він від усього серця її схвалював. Правду кажучи, він і сам уявляв собі їхню нову зустріч інакше, але повністю погоджувався з цією комедією. Нічим іншим Ґольдмунд не зміг би так швидко знайти стежку до Нарцисового серця.

— Ну так,— сказав він, і сам вдаючи байдужого.— Утім я мушу тебе заспокоїти щодо шибениці. Тебе помилувано. Мені доручили повідомити тебе про це і забрати тебе з собою. Бо тут у місті ти більше залишатися не можеш. Отож у нас буде достатньо часу, щоби про се й те розповісти один одному. І все ж таки: ти мені тепер потиснеш руку?

Вони подали один одному руки, довго і міцно стискали їх і відчули, що глибоко зворушені, однак у їхніх словах манірність та комедія ще тривали якусь хвилю.

— Добре, Нарцисе, то ми, значить, полишимо цей нікчемний притулок і я долучуся до твого почту. Ти повертаєшся у Маріябронн? Так? Дуже добре. А як? Верхи? Чудово. Ну то треба буде і для мене роздобути коня.

— Ми роздобудемо його, amice (друже, лат.— Прим. перекл.), і вирушимо вже через дві години. О, та що це трапилося з твоїми руками! Ради Бога, все роздерте, розпухле, все в крові! О, Ґольдмунде, що вони з тобою зробили?

— Та нехай уже, Нарцисе! Я сам собі наробив таке з руками. Мене було зв'язано, і я мусив звільнитися. Правду кажучи, це було нелегко. До речі, з твого боку було дуже відважно прийти до мене от так без супроводу.

— Чому відважно? Адже ніякої небезпеки не було.

— О, існувала тільки невелика небезпека, що я тебе уб'ю. Бо я власне так усе собі спланував. Вони мені сказали, що прийде священик. Я б його убив і втік у його одязі. Добрий план.

— Тобто ти не хотів умирати? Ти хотів боротися?

— Ну звісно, що хотів. Що священиком будеш власне ти, ну, такого я справді не міг передбачити.

— І все-таки,— вагаючись, промовив Нарцис,— це був, власне кажучи, огидний план. Ти б і справді убив священика, який прийшов тебе сповідати?

— Тебе ні, Нарцисе, звісно ж, що ні, і звісно, що нікого з твоїх отців, якщо б вони були вбрані у рясу Маріябронну. Але будь-якого іншого священика, о, так, можеш бути певний.

Раптом його голос став смутним і глухим. "Це б не була перша людина, яку я убив".

Вони мовчали. На душі обидвом було страшенно погано.

— Що ж, про ці речі,— холодно промовив Нарцис,— поговоримо якось пізніше. Ти зможеш мені колись висповідатися, якщо захочеш. Або можеш мені й узагалі розповісти про своє життя. І я маю тобі розповісти про се й про те. Я тішуся з цього. Може, вже підемо?

— Ще хвильку, Нарцисе! Щось мені спало якраз на думку, а саме, що я тебе вже один раз таки назвав Іваном.

— Я не розумію.

— Ні, звичайно, що не розумієш. Ти ще нічого не знаєш. Трапилося це вже багато років тому, тоді я тобі якось вже дав ім'я Іван, і воно залишиться із тобою назавжди. Я ж бо був колись скульптором і різьбярем по дереву, і я думаю знову ним бути. І найкраща фігура, що я зробив тоді,— це юнак із дерева, в людський зріст, це твоє зображення, тільки зветься він не Нарцис, а Іван. Це Св. Іван під розп'яттям.

Він підвівся і пішов до дверей.

— То ти ще про мене думав? — тихо запитав Нарцис.

Так само тихо відповів Ґольдмунд: "О, так, Нарцисе, я думав про тебе.