Нарцис і Гольдмунд - Гессе Герман

Розділ перший

Перед округлою, підпертою двома колонами аркою входу до маріяброннського монастиря стояло собі при дорозі каштанове дерево, самотнє дитя Півдня, що його колись давно приніс сюди один пілігрим, який ходив на прощу до Риму. Це був благородний каштан з міцним стовбуром; його кругла крона ласкаво звисала над дорогою: при подуві вітру вона вдихала повітря на повні груди, і навесні, коли довкола вже все зеленіло і навіть монастирська ліщина вкривалася червонуватим молоденьким листям, ще довго треба було чекати на каштанове листя, коли це в час найкоротших ночей дерево зі жмутів листя викидало тьмяні біло-зелені пучки своїх незвичайних квітів, від яких ішов такий притягальний, такий задушливо-терпкий запах, а в жовтні, коли овочі й виноград уже було зібрано, з пожовтілої крони скидав на осінньому вітрі шлючі плоди, які дозрівали не кожного року, через них монастирські хлопчиська зчиняли бійки, а помічник настоятеля Ґрегор, сам родом із південних країв, смажив їх у своїй келії на жару каміна. Незвично й ласкаво розвівало чудове дерево своєю кроною над входом до монастиря, це був делікатний гість з інших країв, він легко змерзав і був таємно споріднений зі стрункими невеликими подвійними колонами порталу з піщанику та з кам'яними оздобами віконних арок, карнизів і кам'яних опор, його любили мешканці Італії та латиняни, а місцеві люди зиркали на нього, як на чужинця.

Під чужоземним деревом пройшло вже чимало поколінь монастирських учнів зі своїми дощечками для письма під рукою, теревенячи, сміючись, граючись й сперечаючись, залежно від пори року босі чи взуті, з квіткою у вустах, з горішком у зубах чи зі сніжкою в руці. Знову й знову приходили нові, кожні пару років — інші обличчя, переважно подібні один до одного, біляві та кучеряві. Деякі залишалися, ставали послушниками, монахами, обстригали волосся, носили рясу й мотузку, читали книги, навчали хлопців, старіли, вмирали. Інших, коли навчання закінчувалося, батьки забирали додому, до лицарських фортець, до купецьких та ремісничих домів, ішли у світ і займалися своїми справами та ремеслами, раз на рік знову навідувались у монастир, змужнілі, приводили в науку до отців своїх маленьких синів; якусь хвилю, усміхаючись, дивились у глибокій задумі на каштанове дерево і потім знову зникали. У келіях та залах монастиря, між важкими круглими склепіннями вікон та строгих подвійних колон із червоного каменю люди жили, навчали, вчилися, порядкували, правили. Тут займалися різними мистецтвами й науками, передаючи їх із покоління в покоління,— духовними й світськими, світлими й темними, тут писали й коментували книги, тут вигадували системи, тут збирали писання старовинних авторів, малювали мініатюри в рукописах, тут віру народу кріпили, тут над нею підсміювалися. Вченість і побожність, простота і лукавство, мудрість євангелій і мудрість греків, біла і чорна магія, всього тут потроху процвітало, для всього тут знаходилося місце; це було місце як для усамітнення й каяття, так і для спілкування та безтурботності. Що з двох переважало та брало гору, залежало від особи того чи іншого абата й від панівного духу часу. Часами монастир славився й відвідувався завдяки своїм заклиначам нечистої сили і знавцям демонів, а часом завдяки своїй чудовій музиці, часом завдяки святому отцеві, який зцілював і робив чуда, а часом завдяки своїм юшкам зі щупака та паштетам з оленячої печінки, в кожну пору було щось своє. І завжди серед юрби монахів та учнів, серед богобоязних та байдужих, серед пісників та любителів попоїсти, завжди серед тих багатьох, які сюди приходили, жили тут і вмирали, був той чи інший один-єдиний, особливий, один, кого всі любили або всі боялися, один, який здавався вибраним, один, про кого ще довго говорили, коли його сучасників уже давно забули.

От і тепер у монастирі Маріябронн було двоє єдиних і особливих—один похилого віку й один молодий. Серед багатьох братів, що юрбами заповнювали спальні кімнати, церкви та шкільні приміщення, було двоє, про яких кожен знав, на яких кожен зважав. Були то абат Даніель, старший, і вихованець Нарцис, молодший, він лише недавно став послушником, через особливу обдарованість його всупереч звичаям уже було залучено до викладання, особливо як учителя грецької мови. Оцих двоє, абат і послушник, мали тут вагу, за ними тут спостерігали, їм заздрили і поза очі обмовляли.

Абата більшість людей тут любила, в нього не було ворогів, стільки було в ньому доброти, простоти та покори. Лише у вчених людей монастиря до любові домішувалося трохи зверхності, бо ж настоятель Даніель, може, і був святим, але не вченим. Йому була властива та простота, яка і є мудрістю; та його знання латини було дуже скромним, а греки він не знав взагалі.

Ті нечисленні люди, хто принагідно трохи підсміювався з простоти настоятеля, тим більше були зачаровані Нарцисом, дивовижним хлопцем, вродливим юнаком з елегантною грецькою мовою, бездоганною лицарською поведінкою, зі спокійним проникливим поглядом та вузькими, гарними, різко окресленими вустами. Вченим подобалося, що він так досконало володів грекою. Майже всі тут любили його за те, що він був такий благородний і витончений, а багато хто був у нього просто закоханий. Дехто ображався на нього через його спокій та витримку. Настоятель і послушник — кожен із них по-своєму ніс печать вибраного, у свій спосіб панував над іншими і по-своєму страждав. Вони почувалися більш спорідненими один до одного й відчували більшу взаємну симпатію, ніж до всього монастирського люду, однак не було між ними приязні, ніхто з них не почував себе близьким до іншого. Абат ставився до юнака з особливо великою турботою й повагою, піклувався про нього, як про рідкісного, делікатного, можливо, небезпечно рано дозрілого брата. Юнак сприймав кожен наказ, кожну пораду, кожну похвалу з бездоганною витримкою, ніколи не перечив, не гнівався, і якщо абат і мав рацію, вважаючи, що єдиною вадою Нарциса була зарозумілість, то юнак умів чудово її приховувати. Нічого не можна було йому закинути, він був бездоганним, він перевищував усіх. Проте крім учених лише небагатьох можна було зарахувати до його друзів, і вишуканість оточувала його, мов потік холодного повітря.

— Нарцисе,— промовив якось абат до нього після сповіді,— мушу признатися, що я був про тебе дуже суворої думки. Я часто вважав тебе зарозумілим і, мабуть, був тоді до тебе несправедливим. Ти дуже самотній, мій юний брате, одним-один, у тебе є шанувальники, але немає друзів. Я би, може, й хотів мати нагоду, щоб тобі від часу до часу дорікнути, та нема такої нагоди. Я, може, й хотів, щоб ти був часом неввічливим, як ото часто буває з молодими людьми твого віку. Але ти таким ніколи не буваєш. Нарцисе, я часом переживаю за тебе.

Юнак звів на старого свої темні очі.

— Мені так хочеться, прошу отця, не створювати Вам ніяких клопотів. Так воно, мабуть, і є, прошу отця, я зарозумілий. Прошу Вас мене за це покарати. Я й сам маю деколи бажання себе покарати. Відішліть мене, отче, у пустинь або призначте мене виконувати якісь простіші обов'язки.

— І для одного, і для другого ти замолодий, любий брате,— промовив абат.— А крім того в тебе, сину мій, такі здібності до мов і до мислення, що було би просто марною тратою цього Божого дару накладати на тебе простіші обов'язки. Ти станеш, імовірно, вчителем і вченим. Хіба ти сам цього не хочеш?

— Вибачте, отче, я ще добре не знаю, чого хочу. Наука мені завжди буде приносити задоволення, як же може бути інакше? Але я не думаю, що науки будуть моїм єдиним заняттям. Не завжди власні бажання вирішують долю і покликання людини, є щось інше, наперед визначене.

Абат уважно слухав і посерйознішав. Проте на його старечому обличчі була посмішка, коли він сказав: "Наскільки я вже знаю людей, усі ми схильні, особливо замолоду, плутати провидіння з нашими побажаннями. Але скажи мені щось про це сам, якщо ти вже вважаєш, що наперед відаєш своє призначення. Як ти гадаєш, до чого ти призначений?"

Нарцис напівзаплющив свої темні очі так, що їх не було видно під довгими віями. Він мовчав. "Говори, сину мій",— заохотив його після довгого очікування абат. Тихим голосом, з опущеними очима Нарцис заговорив.

— Гадаю, що знаю, прошу отця,— я передусім призначений до монастирського життя. Я стану, гадаю, монахом, стану священиком, настоятелем, а може й абатом. Я думаю так не тому, що хочу цього. Я не прагну посад. Але вони будуть покладені на мене.

Обидва довго мовчали.

— А чому ти так думаєш? — нерішуче запитав старий чоловік.— Яка твоя риса, крім вченості, дозволяє тобі так говорити?

— Риса ця,— повільно промовив Нарцис,— полягає в тому, що я маю чуття людської натури і людського призначення, і то не тільки свого власного, а й інших людей. Ця риса змушує мене служити іншим у той спосіб, що я підкорюю їх своєму впливові. Якби я не був народжений для монастирського життя, то мав би стати суддею або державним діячем.

— Може бути,— кивнув абат.— Ти вже мав якось нагоду на конкретних прикладах випробувати свою здатність розпізнавати людські долі?

— Я вже випробував її.

— І ти готовий дати мені приклад?

— Так, готовий.

— Добре. Оскільки я не хотів би проникати в таємниці наших братів, коли вони про це не знають, то, може, скажеш мені, що, на твою думку, ти знаєш про мене, свого абата Даніеля?

Нарцис підняв вії і глянув абатові в очі: "Ви наказуєте, прошу отця?"

— Наказую.

— Отче, мені буде дуже непросто говорити.

— Мені також непросто, юний брате, схилити тебе до розмови. Та я роблю це. Говори!

Нарцис похилив голову і промовив пошепки: "Я небагато знаю про Вас, шановний отче. Я знаю, що Ви — слуга Божий, якому миліше пасти кіз, дзвонити у дзвіночок десь у пустині й слухати сповіді селян, ніж керувати великим монастирем. Я знаю, що Ви особливою любов'ю любите святу Матір Божу і до неї найбільше молитеся. Часом Ви молитеся за те, щоб усі ті грецькі та інші науки, які плекають у нашому монастирі, не викликали сум'яття в душах Ваших підопічних і не становили для них небезеки. Часом Ви молитеся, щоб ніколи не втратити терпіння супроти Вашого помічника Ґреґора. Часом — про мирну кончину. І Вас, я так гадаю, почують, і Вас чекає спокійна кончина".

У невеличкій сповідальні абата запала тиша.