Зниклий Безвісти - Кафка Франц
Знаєш, заки Ти був в однострої, то на Тебе й справді ще можна було звернути хоч якусь увагу, але в цьому вбранні, яке й справді можливе лише в Европі! — і він заходився смикати в різних місцях костюм, який, хоча ще п'ять місяців тому був майже новий, тепер був зношений, зіжмаканий, але передусім заплямлений, що пояснювалося насамперед недбальством ліфтярів, які щодня, аби, відповідно до загального наказу, утримувати підлогу спальної зали в чистоті й охайності, з лінощів не робили справжнього прибирання, а збризкували підлогу якоюсь олією, ганебно захляпуючи при цьому весь одяг на вішаках. Отож можна було тримати одяг де завгодно, все одно завжди знаходився хтось, у кого не було під руками власного, натомість він заіграшки знаходив і позичав собі захований чужий. А можливо, тим кимось був якраз той, кому сьогодні припадало прибирати в залі, і тоді він не тільки заляпував той одяг, а й повністю обливав його зверху донизу. І тільки Ренель переховував своє коштовне вбрання в якомусь потаємному місці, звідки комусь годі було його видобути, тим більше, що ніхто й не позичав чужого одягу зі зла чи жадібности, а просто брав у поспіху та недбальстві, де доведеться. Та навіть на Ренелевому вбранні, посеред спини, красувалася кругла червоняста пляма, за якою знавець у місті навіть у цьому елегантному молодикові впізнав би ліфтяра.
При нагоді цих споминів Карл сказав собі, що він і ліфтярем уже достатньо натерпівся, і все намарно, бо ця ліфтярська служба виявилася не, як він сподівався, щаблем на шляху до кращого становища, а радше попередницею ще глибшого падіння, яке наблизило його мало не до в'язниці. До речі, надпортьє і досі тримав його, розмірковуючи, як би то ще гірше принизити. І Карл, геть забувши, що надпортьє далеко не той чоловік, якого вдасться переконати, кілька разів ляснув себе вільною рукою по чолі і вигукнув: "А навіть якби я й справді не вітався з Вами, як же може доросла людина через це бути такою мстивою!"
"Зовсім я і не мстивий, — сказав надпортьє, — просто хочу обшукати Твої кишені. Хоч і певен, що нічого в них не знайду, бо Ти, звісно, досить обережний, і Твій дружок давним-давно вже, день за днем, поступово все виніс. Але без обшуку таки не обійтися". І вже запхав руку в одну з кишень Карлового сурдута з такою силою, що тріснули бічні шви. "Так, тут нічого", — сказав він, перебираючи в руці вміст тієї кишені: рекламний календарик готелю, аркушик із завданням з купецького листування, кілька ґудзиків від штанів і сурдута, надкухарчину візитівку, пилочку для нігтів, яку йому колись при пакуванні валізи пожбурив котрийсь гість, старе кишенькове дзеркальце, що його подарував колись Ренель як дяку за десять заступань на службі, і ще кілька дрібничок. "І тут нічого", — повторив надпортьє, кидаючи все те під лавку, так наче було самоочевидно, що Карловій власності, яку він не поцупив, місце саме там. "Ну, це вже занадто", — сказав собі Карл, його обличчя, мабуть, аж спалахнуло, і коли надпортьє, який від захланности втратив пильність, порпався в другій його кишені, Карл одним махом вислизнув із рукавів сурдута, першим, іще не опанованим стрибком досить сильно штовхнув якогось підпортьє на телефон, побіг крізь сперте повітря, власне, повільніше, ніж збирався, до дверей, і щасливо опинився назовні, ще перш ніж надпортьє у своїй важкій мантії встиг навіть підвестися. Організація охорони виявилася не такою аж взірцевою, бо хоч зусібіч і задзеленчало, але бозна з якою метою! Готельні службовці, щоправда, збіглися звідусіль до виходу в такій кількості, що можна було подумати, ніби вони збираються непомітно загородити прохід, бо іншого якогось сенсу в цій біганині годі було добачити; в кожному разі, невдовзі Карл уже опинився назовні, але ще мусив пройти готельним хідником, бо на вулицю було вийти неможливо, позаяк там безперервною вервечкою, раз по раз зупиняючись, рухалися до головної брами автомобілі. Аби якомога швидше добратися до своїх власників, вони просто-таки в'їздили один в одного, кожного ззаду попихав інший. Пішоходи, що особливо квапилися потрапити на вулицю, переходили вряди-годи крізь окремі автомобілі, так ніби там був загальний прохід, і їм було байдуже, чи сидить у тому авті лишень водій із прислугою, а чи навіть найшляхетніше панство. Але така поведінка здалася Карлові зайвою, бо ж треба було розумітися на тутешніх відносинах, аби на таке наважитися; він же запросто міг натрапити на автомобіль, пасажирів якого це образило б і вони скинули би його і зчинили скандал, а ніщо не лякало його, втікача, підозрюваного готельного служку в самій сорочці, понад це. Врешті-решт, не може ж тягнутися ця автомобільна вервечка вічно, а доки він перебував поблизу готелю, то й видавався найменш підозрілим. І справді, нарешті Карл дійшов до місця, де потік автомобілів хоч і не переривався, але повертав у бік вулиці й тому рідшав. Він саме вже збирався пірнути у вуличний рух, де вільно собі пересувалися ще набагато підозріліші за нього люди, коли почув, як хтось поблизу гукає його на ім'я. Він озирнувся і побачив, як двоє добре знайомих йому ліфтярів із величезною натугою витягають із якогось низенького, маленького отвору, що нагадував вхід до склепу, якісь ноші, на яких, як тепер розгледів Карл, і справді лежав Робінсон, а його голова, обличчя і руки були всі в бинтах. Жалюгідно було дивитися, як він підносить руки до очей, щоби бинтами витерти сльози, які проливав чи то від болю, чи ще від якихось страждань, чи навіть від радости знову бачити Карла. "Росмане, — скрикнув він докірливо, — чому Ти змушуєш мене так довго чекати! Я вже цілу годину тільки те й роблю, що відбиваюся, аби мене не вивезли, заки Ти прийдеш. Ці хлопці, — і він відважив одному з ліфтярів потиличника, так ніби пов'язки мали вберегти його від ударів у відповідь, — справжні чортяки. Ох, Росмане, дорого ж мені обійшлися відвідини в Тебе".
"Що тобі заподіяли? " — сказав Карл, підступаючи до нош, що їх ліфтярі, аби перепочити, зі сміхом поклали на землю. "Ти ще питаєш, — зітхнув Робінсон, — сам бачиш, як я виглядаю. Врахуй, дуже ймовірно, що від цих побоїв я залишуся калікою на решту життя. Мені жахливо боляче звідси й аж до сюди, — і він показав спершу на голову, а потім на пальці ніг, — я хотів би, аби й Ти побачив, як у мене юшило з носа. Моя камізелька остаточно зіпсута, я взагалі її там залишив, штани пошматовані, я в самих підштанцях", — і він підняв ковдру, запрошуючи Карла зазирнути. "Що ж зі мною буде! Мені принаймні декілька місяців доведеться пролежати, і хочу Тобі сказати, в мене немає нікого, крім Тебе, хто зміг би мною опікуватися, бо ж Делямарш надто нетерплячий. Росмане, Росманчику!" І Робінсон простягнув руку до Карла, що відступив крок назад, аби погладити його і цим прихилити до себе.
"І чого тільки я пішов до Тебе в гості!" — повторив він декілька разів, аби Карл, бува, не забув своєї частки провини, яку мав у цьому лихові. Щоправда, Карл відразу зрозумів, що Робінсонові нарікання беруться не від ран, а від страхітливого похмілля, в якому той перебував, бо тільки-но він заснув у тяжкому сп'янінні, його відразу ж розбудили і, на превеликий подив, збили до крові, а тому він ніяк не може схаменутися в тверезому світі. Сміховинність поранень було видно вже з безладних бандажів, що складалися зі старих пов'язок, якими ліфтярі, найімовірніше просто для сміху, всього його обмотали. Та й двоє ліфтярів із обох кінців нош раз по раз порскали зо сміху. Але тут не місце приводити Ро-бінсона до тями, бо звідусіль квапливо напливали перехожі, іноді, анітрохи не переймаючись групкою коло нош, вони зі справжнім гімнастичним розбігом перестрибували через Робінсона; водій, за котрого Карл заплатив, кричав: "Уперед! Уперед!" Ліфтярі з останніх сил підняли ноші, Робінсон ухопився за Карлову руку й улесливо сказав: "Ну, ходи, ходи ж бо". Хіба ж у тому костюмі, в якому був Карл, потемки автомобіля не були для нього найкращим прихистком? Отож він сів поряд із Робінсоном, що тут-таки схилив голову йому на плече. Хлопці на хіднику сердечно, як недавньому колезі, потисли йому через вікно руку, й автомобіль різко виїхав на вулицю, так ніби конче мало трапитися іще якесь лихо, але всеохопний рух тут-таки спокійно увібрав у себе пряму, як стріла, їзду і цього автомобіля.
Мабуть, то була вулиця якогось віддаленого передмістя, де зупинився автомобіль, бо навкруги панувала тиша, на краю тротуару сиділи навпочіпки й бавилися діти, якийсь чоловік із горою старого вбрання на плечах кричав щось, задерши голову догори, до вікон будинків, від утоми Карлові було якось не по собі, коли він вийшов із авта й ступив на асфальт, освітлений теплим і яскравим передполудневим сонцем. "Ти й справді тут мешкаєш?" — гукнув він углиб автомобіля. Робінсон, що всю дорогу мирно прокуняв, буркнув якесь невиразне ствердження, чекаючи, як здавалося, що Карл винесе його надвір. "Тоді мені тут нічого робити. Бувай здоров", — сказав Карл, рушаючи вниз трохи пологою вулицею. "Гей, Карле, що Ти надумав?" — скрикнув Робінсон, уже від самого занепокоєння підхопившись у машині на рівні, хіба що ледь непевні в колінах, ноги. "Але ж мені треба йти", — сказав Карл, спостерігаючи за стрімким одужанням Робінсона. "В самій сорочці?" — спитав той. "На сурдут уже собі якось зароблю", — відповів Карл, рішуче кивнув Робінсонові, підніс на прощання руку і був би й справді вже пішов, якби водій не гукнув: "Іще хвильку терпіння, мій пане". Прикрим чином виявилося, що шофер претендує ще на додаткову платню, бо час чекання перед готелем не було оплачено. "Ну так, — гукнув Робінсон із автомобіля на підтвердження слушности цієї вимоги, — мені довелося так довго на Тебе чекати. Щось та й мусиш йому докинути". "Що правда, то правда", — сказав шофер. "Та якби в мене хоч щось було", — сказав Карл, нишпорячи в кишенях, хоча й знав, що це марна справа. "Я можу покладатися тільки на Вас, — сказав водій, стаючи перед ним і широко розставивши ноги, — від того хворого чоловіка годі чогось вимагати". Від брами наближався якийсь молодий парубійко з поїдженим носом, прислухаючись до їхньої розмови з віддалі декількох кроків.
