Зниклий Безвісти - Кафка Франц
Утім, це й не було надто важко, бо — Карл помітив це лишень щойно — єдиним баґажем виявився, власне кажучи, дитячий візочок, що тепер, керований батьком, нестямно вистрибував на чолі колони. Які ж немаєтні й підозрілі люди тут зібралися і як їх все одно добре прийняли й ними заопікувалися! І як керівникові перевезення на них залежало. Він то сам однією рукою брався за держак візочка, а другу підіймав, аби підбадьорити трупу, то, підганяючи, опинявся позаду останнього ряду, то пробігав уздовж колони, вишукував очима всередині повільніших, вимахуванням рук намагаючись показати, як їм бігти. Коли вони прибули на вокзал, потяг стояв уже готовий. Люди на вокзалі показували одні одним трупу, чулися вигуки на кшталт: "Усі вони з Оклагамського театру", — здавалося, театр відоміший, ніж Карл припускав, хоча він ніколи не цікавився театральними справами. Для трупи було призначено цілий окремий вагон, керівник перевезення підганяв людей більше, ніж провідник. Спочатку він зазирнув у всі купе, переконався, що все гаразд, і щойно тоді сів сам. Карлові випадково дісталося місце біля вікна, і він підсадив до себе Джакомо. Так вони й сиділи, тісно притулившись один до одного і, по суті, обоє тішилися в передчутті подорожі, такої безтурботної мандрівки у них в Америці ще не було. Коли потяг рушив, вони замахали руками через вікно, а парубки навпроти почали штовхати один одного ліктями: їм це здалося сміховинним.
Вони їхали два дні й дві ночі. Щойно тепер Карл збагнув усю велич Америки. Він невтомно дивився у вікно, а Джакомо й собі доти тулився, поки парубкам навпроти, зайнятим переважно картами, це набридло, і вони добровільно поступилися йому місцем біля вікна. Карл подякував їм: англійська Джакомо не всім була зрозуміла — і поступово вони, як це неминуче між сусідами в купе, стали набагато приязніші, але й їхня привітність часто була надокучлива, бо, скажімо, коли в них падала на підлогу карта й вони шукали її, то з усієї сили щипали Карла або Джакомо за ногу. Тоді Джакомо верещав, щоразу заскочений зненацька, і відсмикував ногу, Карл же іноді намагався відповісти копняком, але здебільшого мовчки все те терпів. Але все, що діялося в маленькому, навіть при відкритому вікні закуреному купе, нишкло перед тим, що виднілося назовні.
Першого дня вони їхали через високі гори. Синювато-чорні кам'яні брили гострими клинами підбиралися до самого потяга, — навіть вихилившись із вікна, марно було сподіватися побачити їх верхівки, окові відкривалися темні вузькі перервані долини, можна було лише вказати пальцем на напрям, у якому вони губилися, широкі гірські річки стрімко котилися великими хвилями на нерівному ложі, несучи в собі тисячі маленьких спінених брижів, вривалися попід мости, якими проїздив потяг, і були так близько, що від подиху їх прохолоди аж ціпеніло лице.
