Чуже обличчя - Кобо Абе
Видно, недавнє потрясіння ще лишилось і зсередини приглушувало всі мої п'ять відчуттів. Як тільки я заплющував очі, незчисленні зірки, випромінюючи яскраве світло, кружляли вихором, наче комариний рій. Мабуть, кров'яний тиск підвищився. Справді, удар був страшний. Та завдав не тільки шкоду. Приниження, подіявши як стимулятор, спонукало мене до порушення закону.
Я вирішив почекати на сходах банку, що омивався потоком перехожих. Зі сходів було краще видно все навколо, але я нічим не вирізнявся серед багатьох інших людей, які теж тут когось чекали. Я не мав чого побоюватися, що ти помітиш мене раніше, ніж я тебе. Курси закінчуються о четвертій, і навіть якщо ти пропустиш один автобус, все одно приїдеш сюди хвилин за десять.
Ніколи не думав, що твої курси стануть мені в такій пригоді. Як хочеш знати, то я вважаю, що сам факт— невтомного відвідування подібних нікудишніх курсів є чудовим свідченням непевності жіночого існування. Вельми символічно, що ти обрала собі виготовлення ґудзиків і захоплено цим займаєшся. Яку силу-силенну ґудзиків, великих і малих, ти обточила, вирізала, пофарбувала й відполірувала! Ти не збиралася щось ними застібати, а виробляла ці практичні речі без жодної практичної мети. Та це не означає, що я тобі за це дорікаю. Адже я ні разу не виступав проти твоєї затії. Якщо ти по-справжньому захопилася, то я від усього серця благословляю таке невинне заняття...
...Але в подіях, що сталися згодом, ти була одним із головних персонажів, а тому я не розповідатиму про них докладно, година за годиною. Треба лише розкрити душу й виставити на світло заховане там обличчя нахабного паразита. Ти приїхала третім автобусом і пройшла повз мене. Я кинувся вслід. Ззаду ти здавалася мені на диво свіжою і зграбною, а тому я трохи збентежився.
Я наздогнав тебе під світлофором на перехресті навпроти вокзалу. За тих кілька хвилин, поки ти дійдеш до вокзалу, я будь-що мав тебе звабити. Рватися напролом не випадало, але й манівці теж не годилися. Простягаючи, ніби щойно випадково підібрав, заздалегідь захованого ґудзика, зробленого твоїми руками, я раптом випалив приготовані слова:
— Це не ви загубили?
Не приховуючи здивування, ти оглянула дно сумки, перевірила застібку — видно, хотіла дізнатись, як таке могло статися — й кинула на мене погляд — мовляв, нічого не розумію. Якщо вже я заговорив, то не можна було втрачати нагоди, в яку повірив, і я наступав далі:
— Може, з капелюшка?
— З капелюшка?
— У спритних руках і кролик із капелюшка вистрибує.
Але ти навіть не посміхнулася. Більше того, своїм поглядом, немов хірургічними щипцями, щільно затиснула мені рота. То був уважний погляд, наче неусвідомлений, сповнений самозабуття. Зрозумівши, що ти побачиш мене наскрізь, якщо дивитимешся так ще кілька секунд, я миттю відступив. Та цього не могло статись. Успіх маски вже знайшов своє підтвердження в різних ситуаціях. Сумніватись у ній не було підстав, адже ти не зірвеш її, як татуйований чоловік, і не торкнешся її губами (різницю температур приховати не вдалося б). Крім того, я навмисне говорив голосом нижчим, ніж звичайно, та навіть якби я цього не робив, унаслідок того, що на мої губи були накладені ще й штучні, губні звуки зовсім змінилися.
Можливо, я даремно так переживав, бо ти відразу відвела погляд, і на твоє обличчя вернувся звичайний неуважливий вигляд. Мій еротизм, наткнувшись на твій гострий погляд, сахнувся назад, і якби ти так і пішла, то, мабуть, я теж переборов би себе й відмовився б від задуманого плану, розуміючи, що це найкраще для нас обох. Серед білого дня та ще й перед тобою чудотворність маски, здавалось, ослабла. Ти теж на мить завагалася. Навколишній людський потік звивався, немов жадібне первісне чудовисько, поглинаючи наші думки, як тільки вони просочувалися назовні. Я не мав часу, щоб докладно з'ясувати, чому збурилося магнітне поле між нами, породжене твоїм ваганням, а тому, скориставшись затримкою, пустив у хід другий ряд заздалегідь приготовлених слів.
Зауваження на полях. Вираз "збурення магнітного поля" тут справді доречний. Мабуть, я передчував важливість тієї хвилини. Тільки передчуттям не похвалишся, нічого не поясниш, та без нього — від самої думки про це я здригаюся — мене звинуватили б у твердошкірості й виставили б на посміх, а ці записки з історії життя маски перетворилися б у біографію клоуна. Клоун — це теж непогано, тільки я не хочу стати клоуном, який не усвідомлює, що він клоун.
Мабуть, ти пам'ятаєш, як я байдужим тоном, немов обридло з'ясовувати, спитав, де кінцева зупинка такого-то автобуса. Не знаю, чи ти помітила, але я вибрав ту зупинку не для того, щоб згаяти час, а з далекоглядною метою спритно розставити для тебе пастку.
По-перше, та зупинка була єдиною на цій автобусній лінії, що пролягала мимо вокзалу і містилася в незручному, глухому закутку. По-друге, туди, на протилежний бік вокзалу, довелося б іти кружною дорогою через віадук, якщо не знати про підземний перехід. По-третє, підземний перехід був настільки заплутаний, що просто словами не вдалося б пояснити, де розміщені його численні входи й виходи. І, нарешті, відстань від зупинки до платформи електрички, з якої ти повинна від'їздити, через підземний перехід була не довша, ніж через вокзал. І, очевидно, ту зупинку ти знала.
Чекаючи відповіді, я ввесь напружився. Від страху, що ти розгадаєш мій потаємний намір, я заціпенів — настільки, що не був певен, чи зміг би йти поруч із тобою без маски, навіть якби ти погодилася провести мене до тієї зупинки. Сумніваюсь, чи вдалося мені приховати уривчасте дихання. Я ждав з таким відчуттям, ніби мене помістили в тендітний скляний посуд, тонший за папір — чхни, і він розсипеться на друзки. Не заперечую, що я сердився, але ти, гадаю, не спішила відповідати. Що змушувало тебе вагатися? Це питання не виходило в мене з голови. Становище вимагало, щоб ти негайно вирішила — згодилась допомогти або відмовилася. Чим довше ти вагатимешся, тим виразнішою ставатиме неприродність нашої розмови і, зрештою, ти мене в чомусь запідозриш. Якби ти не хотіла мати зі мною справи, то могла б відповісти "не знаю", але ти мовчала, і це означало, що ти наполовину погодилась. А якщо погодилась — хай навіть наполовину,— то таким чином утратила привід для відмови. Щоб ти могла легше зважитися, мені, видно, слід було додати кілька слів. Та саме в ту мить, грубо штовхаючись, між нами протиснувся якийсь молодик. Лише тоді я помітив, що ми заважаємо людському потоку і навколо нас утворилася круговерть. Насилу вирвавшись із неї, ти запитливо глянула на мене — ковзнула поглядом, наче перегортала календаря. Твій погляд явно мені не сподобався, та саме тоді, коли я збирався розтулити рота, щоб заохотити тебе до зближення, ти нарешті відповіла.
Хоча після тієї відповіді я подумки потирав руки від задоволення — мовляв, пощастило,— мені чомусь стало прикро, неначе мене зрадили... Якщо ти йшла назустріч мені, своєму чоловікові,— це добре, а якщо зовсім чужій людині, то що тоді?.. Трохи повагавшись, ти відповіла згодою... Очевидно, твоє вагання мусило щось означати... Коротко кажучи, ти натякала на огорожу заборони... А те, що ти свідомо погодилася пройти зі мною сім-вісім хвилин, кілька сотень метрів, я, природно, сприйняв як щось більше за просту люб'язність... В усякому разі, винагорода за ґудзика виявилася неабиякою... Щиро кажучи, ти навмисне збуджувала в мені статеву жагу... А тому що збуджувала навмисне, то й сама...
Ні, все було гаразд. Чого б я мав нарікати, якщо ввесь мій план був розрахований на такий розвиток подій? Якби ж, навпаки, ти відмовила, всі мої дотеперішні зусилля зійшли б нанівець. Звісно, я міг би спробувати щастя іншим разом, але якщо першу зустріч вдалося б видати за чисто випадкову, то друга залишила б враження навмисності й збільшила б твою настороженість. Ні, так було краще. Минулої ночі я нарешті глибоко усвідомив, що бажання завдяки масці вернути собі тебе, а завдяки тобі вернути собі всіх інших людей — не просто красива дрібничка, не гра слів, а сила, здатна проламати огорожу, яка оточує секс, і добратися до дна безсоромності. Оскільки я вирішив подолати огорожу заборони, а ти начебто на це погодилася, то метушитися не випадало. І пускати в оборот виправдання, буцімто ніхто нічого не підозрював. Якщо я хотів зламати огорожу сам, без твоєї допомоги, то залишалося одне: вдатися до насильства. Та було б дуже дивно, якби така одностороння розпуста відновила стежину між нами. Внаслідок такого одноразового вчинку маска мусила б зникнути безслідно з цього світу. А крім того, коли б я задовольнився насильством, то міг би обійтися справжнім обличчям, укритим п'явками, а не шукати допомоги в маски.
Звичайно, в таких міркуваннях начебто була своя логіка. Але поруч із тобою, з твоїм живим тілом, спускаючись сходами в підземний перехід, ущерть заповнений іншими людьми, я почувався приголомшеним, збентеженим, спантеличеним навальною реальністю твого існування і мало не задихався від невимовних страждань. Мене легко звинуватити в убогості уяви, та хіба так уже рідко її підстьобує відчуття дотику? Звісно, я не думав про тебе як про скляну ляльку або словесний символ, та лише тепер, наблизившись до тебе впритул — так, що міг помацати рукою,— вперше відчув на дотик реальність твого існування. Ближча до тебе половина мого тіла стала чутливою, ніби після перегрівання на сонці, кожна пора, мов собака, зморена спекою, висолопивши язика, важко дихала. Як тільки я уявляв собі, що ти, така близька, готова прийняти зовсім чужу людину, то опинявся в нестерпно жалюгідному стані — так, наче ти не тільки обзавелася коханцем, а ще й без ніякої причини викинула мене, як непотріб. Виходить, що мої вчорашні безсоромні фантазії, в яких я нехтував тобою, були набагато поміркованіші. Порівняно з цим навіть насильство ще свідчило б про здоровий розум. Я знову взявся пригадувати риси маски, ніби вони належали чужій людині, і почав відчувати кипучу ненависть і огиду до цього мисливського типу обличчя з борідкою, в темних окулярах і претензійному вбранні. Водночас я відчував, що ти, не відкидаючи рішуче цього обличчя, зовсім інша, і мені стало ще сумніше — немов на коштовному камені я помітив краплю отрути.
А от маска сприймала все по-іншому.
