Чуже обличчя - Кобо Абе
Якби він — довелося б відразу кинути трубку...
Я говорив безтурботно, ніби логічно пояснюючи свою нерозсудливість, але ти, трохи помовчавши, тихо відповіла:
— Жаль його дуже...
Ці слова проникли в мене і швидко розтеклися по всьому тілу, як чистий спирт. Якщо не помиляюсь, то це була перша твоя згадка про н ь о г о. Та байдуже. Я потону, якщо мені зараз же чогось — немає значення, колоди чи залізної бочки — не кинуть, щоб ухопитися руками... Звісно, якби в і н існував, то наша таємна зустріч була б вершиною нерозважності. В і н міг вернутися будь-коли, з будь-якої причини. А навіть якби не вернувся, то цілком міг подзвонити по телефону. Якби вдень, то ще нічого, а вночі чим би ти пояснила свій вихід із дому? Я подумав, що ти згадаєш про таке побоювання і, природно, вагатимешся... Але ти відразу погодилася. Напевне, борсалась у хвилях не гірше за мене, шукаючи, за що б учепитися? Зрештою, ти просто шахрайка. Облудниця, лицемірка, нахаба, шелихвістка, розпусниця, еротоманка... Скрегочучи зубами, я криво посміхнувся під бинтами, але незабаром холодний дрож припинив скрегіт і заморозив посмішку.
Власне, що ти за людина? Ти, яка, не опираючись, сміливо пройшла крізь огорожу навколо забороненої зони, не поламавши її, яка спокусила спокусника й довела розпусника до самокатування, але сама не далася збезчестити. До речі, ти ні разу не пробувала запитати маску про ім'я, прізвище, професію... так, наче розгадала її суть... Як бліднуть і свобода маски, і її алібі перед твоєю поведінкою!.. Якщо є бог, то нехай призначить тебе мисливцем за масками... Хай би там що, а мене ти підстрелила...
На стежці коло запасного виходу хтось до мене озвався. Дочка управителя. Вимагала йо-йо. В першу мить я хотів відповісти, а потім з переляку мало не кинувся тікати. Обіцяв дівчинці іграшку не я, а маска. Ледве стримуючись, розгублений, я тільки жестами зумів показати, що не розумію, про що йдеться,— нічого іншого не залишилось. Вийти із скрутного становища можна було лише так: дати їй зрозуміти, що вона переплутала мене з кимось іншим. А може, вона наївно думала, що оскільки "маска" й "бинти" — брати, то обіцянка одного автоматично поширюється на другого?.. Та ні, такий
оптимістичний висновок був цілком розбитий наступними її словами:
— Не бійтеся!.. Ми ж граємо в таємницю...
Невже на самому початку розкусила? Яким чином? Де я дав маху? Може, крізь замкову щілину підглянула, як я надівав маску?
Але дівчинка крутила головою і тільки повторювала, що не розуміє, чому я вдаю, ніби не розумію. Невже маска не здатна обдурити навіть очі недорозвинутої дівчинки?.. Е, ні, скоріше тому, що дівчинка розумово відстала, вона змогла побачити мене наскрізь. Так само, як масці не вдається ошукати соба-. ку. Цілісна інтуїція дитини часто виявляється гострішою за аналітичний погляд дорослого. Але ж звідки взялася така вада в маски, яка зуміла затуманити очі навіть тобі, близькій людині?
Е, ні, значення цього досвіду не таке просте, як пошуки алібі. Несподівано я помітив бездонну глибину цієї "цілісної інтуїції" і вже не міг погамувати тремтіння, що поступово наростало. Та ж таки інтуїція підказувала, що весь мій досвід, накопичений за цілий рік, може розсипатися на порох від одного удару... Сама подумай, хіба це не означає, шо дівчинка не опинилася в полоні зовнішнього вигляду, а побачила мою суть? Напевне, вся моя поведінка в очах дівчинки була надзвичайно сміховинною.
Нараз жагучість маски і злість на п'явок здалися мені нестерпно біззмістовними, а трикутник, обертаючись зі скрипом, мов карусель, у якій вимкнули мотора, почав помалу зупинятися...
Залишивши дівчинку перед дверима, я виніс йо-йо. Вона ще раз тихо прошепотіла: "Ми ж граємо в таємницю",— а потім по-дитячому, не в змозі приховати усмішки в кутиках рота, намотала на палець нитку й побігла вниз. Без ніякої причини на моїх очах виступили сльози. Я вмився, витер мазь, потім змастив обличчя клейкою сумішшю і надів маску, але вона чомусь не прилягла щільно до обличчя. Байдуже... Я був сумний, як поверхня тихого озера під захмареним небом, проте з незмінною впевненістю нагадував собі, що треба повірити дитячим очам. Кожен, хто по-справжньому хоче спілкуватися з іншими людьми, має тільки один вихід — спершу повернутися до тієї самої інтуїції.
Того вечора, після другого побачення з тобою, я нарешті вирішив почати ці записки.
В найбільш хвилюючу мить нашої інтимної близькості я мало не зірвав із себе маски. Нестерпно було дивитись, як ти, без ніякого сумніву, піддалася масці, котру розгадала навіть дочка управителя. А крім того, я просто втомився. Маска вже перестала бути засобом, який міг повернути тебе, а перетворювалась у приховану кінокамеру, яка допомагала мені впевнитись у твоїй зраді. Я виготовив маску, щоб відродитись, але вона раз у раз виривалася з моїх рук, то втікаючи від мене, то сердячись, що я стою в неї на дорозі. І лише ти, опинившись між нами, залишилась незачепленою. Що сталося б, якби я нічого не міняв у такому становищі? При будь-якій нагоді "я" намагався б маску вбити, а "маска", залишаючись маскою, всіма засобами стримувала б мене від помсти. Наприклад, відкинула б план твого знищення...
Кінець кінцем, щоб не погіршувати становища, мені нічого не залишалось, як ліквідувати цей трикутник за тристоронньою згодою, з твоєю участю. Ось чому я розпочав писати ці нотатки... Спочатку маска зневажливо поставилась до мого рішення, але не могла нічого вдіяти, і стала мовчки насміхатися з мене. Відтоді минуло місяців зо два. За той час ми зустрічалися з тобою разів із десять, і щоразу мою душу краяла думка про недалеку розлуку. Ні, це не пусті слова, мою душу справді краяла така думка. Я впадав у відчай і якось мало не кинув цих нотаток. Ждав чуда — такого, як у казці,— що от прокинуся одного ранку і побачу, як маска щільно прилягла до обличчя і стала справжнім обличчям. Я навіть пробував спати в масці. Однак чуда не ставал ос я. Нічого не залишалось, як писати далі.
У ті дні мене найбільше підбадьорювало те, як дівчинка
грається йо-йо під сходами запасного виходу, подалі від людських очей. Ця дівчинка, обтяжена таким великим нещастям, що навіть не може його усвідомити, певне, набагато щасливіша за людей, не обділених долею, які страждають від кожної своєї невдачі. Можливо, це був інстинкт — вона не боялася що-небудь втрачати. І я, подібно до тої дівчинки, хотів би пережити свої втрати.
Зовсім випадково у сьогоднішній газеті я натрапив на фотографію дивовижної маски. Очевидно, маски якогось дикого племені. Сліди на ній, ніби витиснуті мотузкою, утворювали геометричний малюнок, схожий на стоногу ніс, звиваючись посередині обличчя, вискакував аж на лоб, з підборіддя безладно звисали якісь незрозумілі торочки. Друк був невиразний, але я, мов зачарований, не міг відірвати від фотографії погляду. І тоді, накладаючись на фотографію, перед моїм зором виплило татуйоване обличчя дикуна, виплили вкриті чадрою обличчя арабських жінок, а потім я згадав почуту від когось розповідь, начебто жінки з "Повісті про Гендзі" 1 вважали, що відкрити перед незнайомим обличчя — це однаково, що відкрити сором. Те не від когось почув, а саме від тебе. Почула маска під час однієї нашої таємної зустрічі. Власне, навіщо ти заводила таку розмову? Ті жінки нібито були переконані, що чоловікові можна показувати тільки волосся, і навіть перед смертю вони затуляли обличчя рукавом кімоно. Силкуючись розгадати твій задум, я довго міркував про жінок, що ховали своє обличчя, і раптом переді мною, приголомшеним, розгорнулися, немов картина-сувій, часи, коли не існувало облич. Отже, в давнину обличчя не виставляли напоказ, і тільки цивілізація, кинувши на нього яскраве світло, вперше зробила його осердям людини?.. Якщо припустити, що обличчя не було, а його створили, то і я, збираючись виготовити маску, насправді виготовив не її, а своє справжнє обличчя. А те, що я вважав справжнім обличчям, виявилося маскою... Та зрештою, тепер це вже не має
Славетний класичний японський роман XI століття.
значення... Тим паче, що маска начебто збирається зі мною ладити, тому на цьому, мабуть, треба закінчувати... Лише потім хотілося б почути і твоє зізнання... Не знаю, куди в майбутньому нас усе це заведе, але, гадаю, ми ще маємо про що поговорити.
Учора для нашої останньої зустрічі я передав тобі план, як знайти дорогу до мого сховища. Домовлений час наближається. Чи не пропустив я чогось? Байдуже, все одно ніколи писати. Маска сумувала за тим, що довелось розлучатися з тобою. Той ґудзик належить їй, тож поховаймо їх разом.
Отже, ти вже все прочитала. Я б хотів, щоб ти відчинила шафу — ключ лежить під попільницею в узголів'ї. Прямо перед собою ти побачиш гумові чоботи, ліворуч — труп маски і ґудзик. Роби з ними, що хочеш. До твого приходу я вже буду вдома. Сподіваюсь, що ти повернешся із звичним виразом обличчя, ніби нічого й не сталося...
ЗАПИСКИ ДЛЯ СЕБЕ, ЗРОБЛЕНІ НА ОСТАННІХ СТОРІНКАХ СІРОГО ЗОШИТА
...Я все чекав... Чекав покірно, мов прибитий до землі взимку ячмінний паросток, який прислухається, коли дадуть знак, що можна підняти голову...
Уявляючи собі, як ти читаєш ці зошити в моєму сховищі, що ніби вродилося із старечим обличчям, я перетворився у первісне чудовисько з одним-єдиним нервом і витав у безбарвних пустопорожніх сподіваннях...
Та от дивина — в думці спливала тільки твоя постать, а на слід, який нотатки залишають у твоїй душі, я чомусь не міг натрапити. Більше того, їхній зміст, який я мав би знати напам'ять від слова до слова, бо прочитав не один раз, розпливався, наче краєвид за брудною шибкою,— і я не міг розгледіти навіть нитки, завдяки якій ожили б спогади. Моє серце було холодне й просолене, ніби висушена каракатиця. Може, тому, що я на все махнув рукою — хоч би скільки метушився, а нічого не зміниш. До речі, таке ж душевне спустошення я часто відчував, коли насилу доводив до кінця серію дослідів. І чим важливішим був дослід, тим глибшим було спустошення.
Внаслідок цієї ризикованої гри я опинився в залежному від тебе душевному стані — мовляв, нехай випадає будь-яка кісточка. Звісно, я добре розумів, що розкриття справжньої суті маски боляче тебе вразить і принизить, але ж і ти своєю зрадою завдала мені удару, отже, виходить — ми з тобою поквиталися, нічия.
