Три гілочки мімози - Желєзніков Володимир
«Три гілочки мімози» — непередбачувана та емоційно заряджена історія від талановитого письменника Володимира Желєзнікова, який привносить новий відтінок до світу сучасної прози. Цей твір маніпулює ваших почуттями, розповідаючи про важливість миттєвості та пробудження до життя.
У цій книзі ви знайдете глибокі роздуми про людські взаємини, долю та самотність. Автор здійснює майстерний використання літературних засобів, створюючи яскраві образи та захоплюючі сюжети.
«Три гілочки мімози» — це не просто роман, це подорож у світ внутрішніх боротьб та знаходження себе. Желєзніков майстерно використовує мову, перенесуть вас до важливих моментів життя, що розкриваються через персонажів та їхні думки.
Завітайте на readbooks.com.ua, щоб насолодитися читанням твору «Три гілочки мімози» від Володимира Желєзнікова. Цей твір здатний вразити вас своєю глибиною, чуттєвістю та проникливістю. Він залишить вас задуманими та змушує прислухатися до пульсу життя та значущості навколишнього світу.
Коли вранці він підійшов до столу, то побачив величезний букет мімоз. Вони були такі крихкі, такі жовті та свіжі, як перший теплий день!
— Це тато подарував мені,— сказала мама.— Адже сьогодні Восьме березня.
Справді, сьогодні Восьме березня, а він геть забув про це. Вчора ввечері пам'ятав і навіть уночі пам'ятав, а тепер раптом забув. Він побіг до себе в кімнату, схопив портфель і витяг листівку. Там було написано: "Дорога матусенько, вітаю тебе з Восьмим березня! Обіцяю завжди тебе слухатися". Він вручив їй листівку, а сам стояв поруч і чекав. Мама прочитала листівку за одну мить. Навіть нецікаво — як дорослі швидко читають!
А коли він уже йшов до школи, мама раптом сказала йому:
— Візьми кілька гілочок мімози й подаруй Оленці Поповій.
Оленка Попова була його сусідкою за партою.
— А чому? — похмуро запитав він.
— А тому, що сьогодні Восьме березня, і я певна, що всі ваші хлопчики щось подарують дівчаткам.
Йому дуже не хотілося тягти ці мімози, але мама просила, і відмовляти їй теж не хотілося. Він узяв три гілочки мімози й подався до школи.
Дорогою йому здавалося, ніби всі на нього озираються. Але перед самісінькою школою йому пощастило. Він зустрів Оленку Попову. Підбіг до неї, простяг мімозу й сказав:
— Це тобі.
— Мені? Ой, як гарно! Щиро дякую!
Вона ладна була дякувати йому ще годину, та він крутнувся й побіг геть.
А на першій перемінці з'ясувалося, що жоден з хлопчиків у їхньому класі нічого не подарував дівчаткам. Жоден. Тільки перед Оленкою Поповою лежали ніжні гілочки мімози.
— Звідки в тебе квіти? — запитала вчителька.
— Це мені Вітя подарував,— сказала Оленка.
Усі одразу зашепотіли й поглянули на Вітю, а
Вітя похнюпив голову.
— Он як! — сказала вчителька.—Ти загорни кінці гілочок мокрою ганчіркою або папером, тоді вони в тебе не зів'януть.
А на перемінці, коли Вітя, наче нічого й не було, підійшов до хлопчаків, хоча й передчував уже щось недобре, вони раптом закричали:
— Молодий молоду посадив на ляду! Вітька водиться з дівчиськами! Вітька водиться з дівчиськами!
Хлопчаки реготали й почали тицяти на нього пальцями. А саме тоді повз них проходили старшокласники, і всі на нього дивилися й запитували, чий він молодий.
Він ледве досидів до кінця уроків і, тільки-но задзвенів дзвінок, щодуху помчав додому, щоб там, удома, зігнати свою досаду та образу.
Він загрюкав щосили у двері і, коли мама відчинила йому, закричав:
— Це ти, це ти винна, це все через тебе! — Він майже плакав. Убіг до кімнати, схопив мімози й кинув їх на підлогу.— Ненавиджу ці квіти, ненавиджу!
Він заходився топтати їх ногами, і жовті, тендітні квіточки лускали під грубою підошвою його черевиків.
— Це мені подарував тато,— сказала мама.
А Оленка Попова несла додому три тендітні гілочки мімози в мокрій ганчірочці, щоб вони не зів'яли. Вона несла їх поперед себе, і їй здавалося, ніби в них відбивається сонце, ніби вони такі гарні, такі надзвичайні... Адже це були перші мімози в її житті.
