Чуже обличчя - Кобо Абе

Наприклад, зійшовшись з тобою на грунті зацікавлення садовими деревами, я ненароком міг заговорити про бездітне подружжя, в метафорах і порівняннях міг вставити хімічні терміни — і тоді на поверхню виплив би ряд фактів, які видали б походження маски. Здається, людина загиджує повсякденність частіше, ніж собака зупиняється коло стовпів.

Але мені було завдано жорстокого удару. Завдано тим, що я все ще не уявляв собі, як ти можеш так спокійно піддаватися спокусі, але догадувався, що масці така поведінка підходить якнайкраще. І хоча я чітко усвідомлював, що нога, яка торкалася твоєї кісточки, була справді моєю ногою, враження від цієї сцени залишалося невиразним, наче від давньої події, яку насилу вдається пригадати. І не дивно: якщо обличчя в мене чуже, то й тіло чуже. Я передчував це, та, зіткнувшись з фактом, знову почав корчитись у муках. Якщо таке відбувається зі мною через кісточку, то чи зможу я зберегти самовладання, коли переконаюся, що все твоє тіло доступне для дотиків? Чи зможу чинити опір бажанню зірвати з обличчя маску? Чи зможу, при збільшеному тиску, зберегти форму нашого сюрреалістичного трикутника і так уже перенапруженого?..

О, скільки я витерпів, зціпивши зуби, в номері того дешевого готелю! Я не зірвав маски, не задушив тебе, а зв'язав себе міцно грубою солом'яною мотузкою, заштовхнув у мішок з дірками для очей і мусив дивитись, як ти віддаєшся. Відчайдушний крик каменем застряв мені в горлі. Надто просто!.. Більше ніж просто!.. Після зустрічі не минуло й п'яти годин — що й казати, надто просто! Якби ж ти хоч для годиться опиралась... Ну, а скільки годин мене задовольнили б? Шість? Сім? Чи вісім?.. Яка дурна, сміхотворна логіка!.. Нехай минуло б п'ять, п'ятдесят чи п'ятсот годин — ніщо не змінилося б: твоя розбещеність залишилася б розбещеністю...

Чого ж тоді я не поклав край цьому порочному трикутнику? З помсти? Можливо. Та, гадаю, були й інші причини. Якби просто з помсти, то найдоречніше було б відразу зірвати з себе маску. Проте я злякався. Злякався жорстокості маски, яка безжалісно перевернула, розбила моє спокійне життя, та ще більше злякався повернення в дні самотності, коли в мене не було обличчя. Страх породжував страх, і я, немов безногий птах, неспроможний спуститися на землю, мусив безперестанку літати... Та це ще не все... Якщо я насправді не міг стерпіти такого становища, то мав інший вихід: залишивши маску, вбити тебе... Твоя невірність — неспростовний факт, а я, на щастя, захований під маскою, маю алібі... Невірність — серйозна провина... Маска зможе цілком задовольнитися...

Та я цього не зробив. Чому? Може, тому, що не хотів тебе втратити? Ні, саме тому, що не хотів утратити, мав підстави для вбивства. Не варто шукати розумності в ревнощах. Тільки подумати, що недавно ти вперто мною гребувала, не дивилася в мій бік, а зараз розстелилася під маскою! Шкода, що світло було погашене і я не міг побачити всього власними очима... Підборіддя, в якому дивно поєднувалися зрілість і незрілість... Темна родимка під пахвою... Шрам від операції апендициту... Жмутик кучерявого волосся... Усе це збезчещене, підкорене. Якби я мав змогу, то хотів би оглянути тебе всю при яскравому денному світлі. Ти побачила і відштовхнула гніздо п'явок, типобачилаі прийняла маску, а тому не маєш права обурюватися, що й тебе побачили. Однак світло було мені ворогом. Передусім я не міг зняти окулярів. А крім того, на моїм тілі залишилися різноманітні прикмети: шрам на стегні з тих давніх часів, коли ми вдвох ходили на лижах, та інші, про які я не знав, а ти, мабуть, знала.

Та замість очей я мобілізував усе, що може відчувати — коліна, руки, долоні, пальці, язик, ніс, вуха,— кинув їх в атаку, щоб заволодіти тобою. Не пропускаючи жодного сигналу від твого тіла — ні дихання, ні зітхання, ні руху суглобів, ні скорочення м'язів, ні спазми голосових зв'язок...

І все-таки я не міг стати катом. Вичавлений, як лимон, я зсихався і водночас мусив витримувати цю розпусту, витримувати боротьбу. В такій агонії звичайне уявлення про смерть утрачало свою гостроту, а вбивство здавалося лише невеликим варварством... Як гадаєш, що змусило мене терпіти? Можливо, ти здивуєшся — гідність, яку ти зберігала, хоча тебе збезчестили... Ні, слово "гідність" сюди не підходить... Маска не чинила над тобою насильства, не порушувала од-носторонньо закону, а ти ні разу нічим не показала, що відштовхуєш її, а тому тебе слід вважати скоріше співучасницею. Смішно, коли співучасники злочину хизуються один перед одним гідністю... Мабуть, правильніше сказати, що ти мала вигляд упевненої в собі співучасниці... Ось тому, незважаючи на відчайдушну боротьбу, маска не могла стати розпусником, а тим більше ґвалтівником... Ні, тебе справді не можна було збезчестити... Та факт залишається фактом — ти була розбещена й невірна. Факт залишається фактом — ревнощі бурхали в мені, як смола в казані, як дим з димаря після дощу, як гаряче джерело, що бризкає разом з грязюкою... Однак сталося непередбачене: мене приголомшило, збило з ніг несподіване відкриття, що завдяки своїй неприступності ти зрештою не здалася на волю маски:

Не скажу, що я зумів повністю збагнути, чому без жодних вагань ти пішла на перелюбство. Напевне, не хтивість у цьому винна. Якби хтивість, то помітнішим було б кокетство. А так від початку до кінця ти зберігала цілковиту серйозність, ніби виконувала ритуал. Нічого не розумію! Що сталося з тобою? Погано також, що проросле тоді почуття поразки до самого кінця — в усякому разі дотепер, коли я пишу ці нотатки — залишилося в мені незмивною плямою. Приховане самокатування страшніше за напад ревнощів. Хоча, надівши маску, я збирався прокласти стежину і заманути тебе на неї, ти пройшла мимо і десь зникла. А я так, як і раніше, коли ще не мав маски, залишився сам.

Я тебе не розумію. Ні, не можу уявити собі, що ти здатна піддатися будь-кому, хто тебе спокушатиме... але ж нема доказів протилежного. А може, я не помітив, що ти вроджена повія? Е, ні, повія не зуміла б так досконало зіграти роль порядної жінки. Якби ти була повією, то, задовольняючи чужу хіть, не принижувала б партнера, не доводила б його до самокатування. Власне, ким же ти була? Хоча маска з усієї сили намагалася зламати огорожу, ти, не торкнувшись рукою, прослизнула крізь неї. Ніби вітер чи дух...

Я тебе не розумію. Здається, що дальші експерименти над тобою кінець кінцем призведуть до моєї загибелі.

Наступного ранку... та де там ранку, адже наближався полудень... ми до самого виходу з готелю майже не розмовляли. Вночі зі страху я раз у раз прокидався — то снилося, начебто збираюся кудись їхати і дорогою загубив квиток, або переживав, що вві сні сповзе маска — і тому зараз відчував, як утома, ніби кілок, застряла у міжбрівї. Щоправда, завдяки масці на моєму обличчі, як і на твоєму, не було видно ні виснаження, ні сорому. Однак через неї я не міг ні помитися, ні поголитися. Маска, що лишилася незмінною, міцно стискала набрякле за ніч обличчя і, перешкоджаючи щетині рости, заганяла її назад у шкіру. Виходило, що маска — теж погана штука. Кортіло якнайшвидше попрощатися з тобою і вернутись у сховище.

Коли, закуривши останню сигарету, моє справжнє обличчя, яке весь час грало негарну роль, спробувало збоку вставити своє слово, що могло б розбудити докори твого сумління, ти рішуче простягла мені зеленкуватого ґудзика, і я мимоволі здригнувся. Це не був піднятий мною ґудзик, а інший, з яким ти морочилася аж півмісяця. Тоді мене дратувало твоє захоплення, та, побачивши цього ґудзика знову, я начебто заглянув тобі в душу. Сріблясті лінії, прокреслені голкою на товстому лаковому тлі, химерно переплітаючись, ніби коливалися. Здавалось, у них закарбувався твій німий зойк. У тому ґудзику я побачив бездомне кошеня, якого любовно доглядала й вирощувала стара самотня жінка... Наївно? Можливо... Та як тільки я здогадався, що це завзятий протест проти нього, який ні разу не згадав про твого ґудзика, то твій вчинок здався мені задуманим у тяжких муках... Я готувався осуджувати тебе, та вийшло навпаки: мене осудили, отже, я поступово начебто навчився зносити поразки. Цікаво, хто сказав дурницю, нібито жінкою можна заволодіти?..

Навколишній світ вилискував у сонячному промінні, як хромований. Реальним був тільки запах твого поту, що залишився в ніздрях. Нашвидку впоравшися з обличчям, я впав на ліжко і прокинувся тільки вдосвіта. Отже, я спав майже сімнадцять годин. Обличчя палало, немов по ньому провели рашпілем. Відчинивши вікно і стежачи, як голубе небо поволі світлішає, я раз у раз прикладав до обличчя мокрого рушника. Незабаром небо набрало кольору твого ґудзика, а потім кольору спіненого гвинтом моря, що зникає за кормою. Мене охопила туга, до болю вчепившись руками в груди, я мимохіть застогнав... Яка безплідна чистота! Серед такої синяви жити неможливо. Як було б добре стерти з пам'яті все, що сталося вчора й позавчора! З чисто формального погляду я начебто досяг певного успіху. Але хто мав з цього користь? Якщо хтось і мав, то лише ти сама, яка безбоязно зіграла роль повії і прослизнула крізь маску, немов велетенська тінь... Та зараз тут залишалась тільки небесна синява і біль обличчя... Маска, що мала б стати переможцем, здавалася на столі недоречною, мов непристойний малюнок після вгамування жаги... Може, використати її як мішень для вправ зі стрільби з духового пістолета?.. А що як потім розірвати її на шматки, ніби нічого й не було?..

Тим часом синява зблякла, вулиця почала набирати свого денного вигляду, і моє сентиментальне скиглення відвалилось, немов стара короста, а я, хоч-не-хоч, знову повернувся до неминучої дійсності, до гнізда п'явок. Навіть якщо я вже не мріяв з допомогою маски дочекатися святкового фейерверку, то зректися її і живцем поховати себе в кам'яній в'язниці без вікон не думав. Ще вчора я вагався, та якби мені пощастило точно знайти центр ваги в нашому трикутнику, то не виключено, що, спритно зберігаючи рівновагу, я міг би користуватися маскою. Хоч якими б бурхливими були мої тимчасові емоції, будь-який план вимагає певного часу для доопрацювання.

Я швидко попоїв і мерщій вийшов з пансіону.