Саламбо - Флобер Гюстав

Гамількар чекав, доки найманці скупчаться в одному місці, й тепер пустив на них усіх слонів. Індійці так глибоко позаганяли їм у шиї свої гаки, що кров текла по їхніх широких вухах. Підняті хоботи, пофарбовані суриком, звивалися, немов червоні змії; груди їхні були захищені рогатинами, спини прикриті панцерами, ікла подовжені залізними лезами, схожими на вигнуті шаблі; щоб вони були лютіші, їх напоїли сумішшю перцю, чистого вина й ладану. Вони трясли на собі намиста з брязкальцями й ревли; погоничі їхні пригинали голови під потоком вогненних стріл, що сипалися над ними з башт.

Щоб легше опиратись їм, варвари швидко збилися в щільний натовп; слони люто вгородилися всередину, їхні нагрудні рогатини, як носи кораблів, розтинали когорти, що подалися назад. Слони душили людей хоботами або, відірвавши від землі, собі через голову передавали їх воякам, що були в баштах, іклами розпорювали їм животи, шпурляли в повітря, і нутрощі довгими стрічками висіли на їхніх іклах, неначе жмути мотуззя на щоглах. Варвари намагалися повиколювати їм очі, перетяти на ногах сухожилля; дехто, підлізши під слонів, встромляв їм у черево меча аж по саме руків'я і гинув, розчавлений; найвідчайдушніші хапалися за паси; під градом каміння, під стрілами вони, не спиняючись, перерізували ремінні попруги, й очеретяні башти, неначе кам'яні, важко падали.

Аж тут несподівано чотирнадцять слонів з правого флангу, розлючені ранами, повернулися на другу шеренгу; тоді індійці, вхопивши кожен своє долото і приклавши його слонові до голови, щосили вдарили по ньому довбешкою.

Велетенські тварини впали на коліна й повалились одна на одну. Вони височіли, наче гора; і на тій купі трупів та зброї велетенський слон із пробитим стрілою оком, на прізвисько Гнів Ваалів, заплутавшись ногою в ланцюги, ревів до самого вечора.

Тим часом решта слонів, ніби переможці, сп'янілі від хижого розбою, збивали з ніг, чавили, топтали варварів, накидалися на трупи, на всілякі уламки. Щоб розметати жменьку вояків, що насідала, оточивши їх, вони дибали на задніх ногах, повертаючись на всі боки і воднораз невпинно посуваючись вперед. У карфагенців піднявся дух; знову почався бій.

Варвари підупали на силі. Грецькі гопліти покидали зброю; інших пойняв страх. Спендій, зігнувшись на своєму дромадері, підганяв його, штрикаючи йому в спину двома дротиками. Тоді всі розбіглися по флангах і кинулися тікати на Утіку.

Клінабарці, в яких уже поморилися коні, й не бралися їх наздоганяти. Лігури, знемагаючи від спраги, гукали, щоб загони завернули до річки. Та карфагенці, що, бувши в середині синтагм, зазнали менших втрат, аж тіпалися, бачачи, як вислизає жадана помста. Вони вже кинулися здоганяти найманців, але з'явився Гамількар.

Він стримував срібними поводами свого геть спітнілого коня в яблуках. Стрічки, прив'язані до рогів шолома, маяли за ним на вітрі. Під лівим стегном він тримав овальний щит. Тільки махнувши своїм тризубим списом, він спинив військо.

Тарентинці, хутко пересівши на запасних коней, помчали ліворуч у напрямі річки й міста.

Фаланга легко винищила недобитки найманського війська. Коли заносили над варварами мечі, декотрі заплющували очі й самохіть підставляли шию; інші несамовито боронилися; їх здалеку вбивали камінням, неначе скажених собак. Гамількар велів брати варварів у полон. Та карфагенці, яким так любо було вганяти мечі в тіла варварів, корилися йому неохоче. А що їм стало душно, то вони, як ті косарі, взялися до праці з позакочуваними рукавами. Коли ж порозгиналися, щоб перевести дух, то помітили в полі вершника, що гнався за втікачем. Нарешті догнавши, він ухопив його за чуприну, якусь мить потримав, а потім зарубав сокирою.

Запала ніч. Карфагенці й варвари зникли. Слони, що повтікали з поля бою, тинялися тепер далеко на обрії з баштами, в яких світили вогники. То тут, то там блимали вони в темряві, як маяки, ледве помітні в тумані; на рівнині не було ніякого руху; тільки річка, аж піднявшись від трупів, несла їх у море.

Години через дві з'явився Мато. При світлі зір він побачив на землі довгі нерівні купи. То лежали рядами варвари. Він нахилився: всі були мертві. Він гукнув у далечінь — ніхто не озвався.

Вранці він покинув із своїм вояцтвом Гіппо-Заріт, щоб рушити на Карфаген. В Утіці, тільки-но з неї вийшло Спендієве військо, городяни заходилися палити бойові машини. Всі билися завзято. Але, почувши якийсь незбагненний шум, що линув від моста і дедалі гучнішав, Мато подався туди навпростець через гори, а що варвари втікали рівниною, він так нікого й не зустрів.

Перед ним височіли в темряві якісь невеличкі пірамідальні бурти, а по цей бік річки, ближче, миготіли при самій землі нерухомі вогні. Насправді карфагенці посунулись за міст, але суфет, щоб збити з пантелику варварів, розставив тут, на протилежному березі, численні чати.

Мато простував усе далі, аж раптом йому здалося, ніби перед ним замаячіли пунійські знамена, бо в повітрі показалися нерухомі обриси конячих голів, прилаштованих на верхів'я ратищ, що ледь видніли, складені в піраміди; до нього долинав гомін, співи та дзвін келихів.

Тоді, не знаючи, де він опинився і як йому відшукати Спендія, розгубившись у темряві, охоплений тривогою і страхом, він метнувся тим самим шляхом назад. Уже йшлося до ранку, коли з вершини гори він побачив місто і рештки почорнілих від полум'я бойових машин, що, ніби кістяки велетнів, поспиралися на мури.

Усе спочивало в безгомінні, під тягарем незмірної знемоги. Попід наметами майже голі вояки спали горілиць або впавши чолом на руки, що під них попідкладали панцери. Дехто віддирав від ніг закривавлені пов'язки. Вмирущі насилу повертали з боку на бік голову; інші шкандибали по воду для них. Вартові ходили вздовж вузьких доріжок, щоб зігрітися, або, повернувшись до обрію, непорушно стояли з суворим виглядом, тримаючи на плечі списа.

Мато відшукав Спендія, що прихистився під якоюсь шматиною, напнутою на двох дротиках, увіткнутих у землю; він сидів, обхопивши руками коліна, похнюпивши голову.

Вони довго мовчали.

Нарешті Мато буркнув:

— Ми переможені!

— Авжеж, переможені, — похмуро відповів Спендій. І далі на всі запитання відповідав він тільки розпачливими жестами.

До них долинув стогін, чиєсь хрипіння. Мато відхилив шматину. Побачивши вояків, він згадав іншу поразку, якої зазнали вони колись на цьому самому місці, і заскреготав зубами.

Негіднику ти вже один раз... Та Спендій перепинив його:

Тебе й тоді не було.

— То якесь прокляття! — вигукнув Мато.— Та доберусь же я до нього! Подолаю таки! Вб'ю його! О, коли б я тут був!

Думка про те, що він проґавив битву, доводила його до ще більшого відчаю, аніж сама поразка. Вихопивши меча, він шпурнув його додолу.

— Як же ті карфагенці побили вас?

Колишній раб узявся розповідати йому, як почалася битва. Мато ніби на власні очі все бачив і обурювався. Утікський загін замість того, щоб бігти до мосту, мав би вдарити на Гамількара ззаду.

— А, я це знаю! — сказав Спендій.

Треба було подвоїти глибину твого війська, не кидати велітів на поталу фаланзі, дати прохід слонам. Навіть в останню мить можна було всьому зарадити й домогтися перемоги. Не було рації втікати.

Спендій відповів:

Я бачив, як він проїхав у червоному плащі, здіймаючись із піднятими руками над хмарою куряви, немов орел, що лине разом із когортами; і на кожен знак його голови вони згуртовувалися і ринули вперед. Товпища понесли нас назустріч одне одному; він глянув на мене — я відчув, ніби в серце мені встромили холодне лезо.

Може, він навмисне вибрав саме цей день? — тихо мовив сам до себе Мато.

Вони розпитували один одного, намагалися з'ясувати, що змусило суфета напасти за таких несприятливих умов. А тоді почали обмірковувати своє становище. Чи то прагнучи зменшити свою провину, чи бажаючи додати собі відваги, Спендій сказав, що втрачено ще не всі надії.

— А хоч би й усі — мені однаково, —відповів Мато.— Я воюватиму сам-один.

— І я також! — вигукнув грек, схоплюючись на ноги; він походжав, широко ступаючи, очі його блищали, якась дивна усмішка майнула по його шакалячому обличчю. — Ми почнемо все знову, ти вже не покидай мене. Битися за сонця не до снаги мені, —блиск мечів очі сліпить; ця недуга в мене від довгого життя в ергастулі. А дай мені видряпатись на мури вночі, я і в фортецю прослизну; ще й півні не співатимуть, як захолонуть ворожі трупи. Ти тільки кивни мені на когось або на щось — хай то буде ворог, скарб чи жінка... —він повторив: — Еге — жінка, хоч би сама царівна, —і я тут же покладу те добро тобі до ніг. Ти докоряєш мені, що я схибив у бою проти Ганнона, але ж я таки переміг. Признайся — мій табун свиней більше прислужився нам, аніж спартанська фаланга.

І, піддаючись потребі надати собі більшої ваги та втішити себе, він почав перераховувати все, що зробив на користь найманцям.

— Це я намовив галла у суфетовому саду. А згодом, у Сіцці, знову ж таки підбурив усіх, страхаючи лукавст вом Республіки. Гіскон ладен був розрахуватися, та я не хотів, щоб товмачі й писнули. Ого, як їм язик свербів! Пам'ятаєш? А хто, як не я, повів тебе в Карфаген! Я й заїмф викрав. Я завів тебе до неї. Я ще й не те зроблю, — от побачиш!

Він зареготав, як навіжений.

Мато дивився на нього, витріщивши очі. Він відчував щось ніби огиду в присутності цієї боязкої і воднораз такої страшної людини.

А грек, впадаючи в веселий тон, теревенив далі:

— Евое! По дощі — сонце! Я працював на каменоломнях, і я ж попивав вино на власному кораблі, сидячи під золотим наметом, ніби сам Птолемей. Нещастя му сить навчити нас розуму, спритності. Наполегливістю можна й долю власкавити. Вона любить спритних. Вона поступиться!

Він знову підійшов до Мато і взяв його за руку.

— Пане, тепер карфагенці певні своєї перемоги. В тебе ціла армія, що не була в цьому бою, твої вояки слухняно йдуть за тобою. Веди їх уперед. Мої, щоб помститися, також підуть. У мене залишилося три тисячі карійців, дванадцять сотень пращників та ще ціла когорта лучників. Можна набрати повну фалангу. Вертаймося!

Мато, пригнічений поразкою, ще не знав, на що йому зважитись. Він слухав, розтуливши рота, і бронзовий панцер, що охоплював його боки, здіймався під шалений стукіт серця.