Саламбо - Флобер Гюстав
А єство її бунтувало проти цієї влади над нею; вона воднораз і жахалась жерця, і заздрила йому, і ненавиділа, і якоюсь незвичною любов'ю любила з вдячності за ту незрозумілу солодку млість, якої зазнавала, коли він бував із нею.
Втаємничений у те, хто з богів насилає недуги, жрець відразу побачив, що це їй так поробила Раббетна. Щоб вилікувати Саламбо, він звелів скроплювати її покої настоєм із вербени й рути; щоранку вона їла мандрагори; на ніч їй клали під голову подушку із пахучим зіллям, що його приносили жерці, а сам він додавав до нього баарас — вогнистого кольору корінчик, що проганяє мару на північ. Нарешті, повернувшись до Полярної зорі, жрець тричі шепотів таємниче ім'я Таніти; однак Саламбо страждала й далі, і він непокоївся щораз більше.
В усьому Карфагені не було такої вченої людини, як Шагабарім. Замолоду він учився в школі могбедів у Борзіппі під Вавілоном; потім відвідав Самофракію, Пес-сінунт, Ефес, Фессалію, Іудею, загублені серед пісків храми набатейців і пройшов пішки вздовж нільських берегів від водоспадів аж до моря. Запнувши покривалом лице і трясучи смолоскипами, він кидав чорного півня в огонь, де перед грудьми сфінкса, отця жаху, курився пахучий сандарак. Він сходив у Прозерпінині печери; він бачив, як обертаються п'ятсот колон Лемноського лабіринту, як сяє тарентськии світоч, що має на своєму ставнику стільки лампад, скільки днів у році; інколи ночами він приймав греків, розпитував їх. Будова світу цікавила його не менше, ніж природа богів. За допомогою приладів, розташованих в Александрійському портику, він спостерігав рівнодення й супроводив до Кірен Евергетових бематистів, що, йдучи по землі, своїми ступнями вимірюють небо. З того всього й склалася в голові його якась своя особлива релігія, позбавлена певних догматів, і саме тому запаморочлива та палка. Він уже не уявляв собі, що земля своєю формою подібна до соснової шишки, на його думку вона була кругла й вічно падала у безконечність так незбагненно швидко, що годі те й помітити.
Якщо сонце, міркував він, стоїть над місяцем, то, виходить, більшу владу має Ваал, який дає сонцеві лише свій відбиток, свою подобу. Крім того, спостереження над усім земним життям спонукали його до визнання зверхності згубного чоловічого начала. Потім він тайкома винуватив Раббетну в своїй лихій долі. Чи то ж не задля неї колись верховний жрець, наблизившись під грім кімвалів до чаші з окропом, позбавив його майбутньої мужності? І сумним поглядом проводжав він чоловіків, що ховалися з жрицями в глибині фісташкових гаїв.
Цілими днями оглядав він кадильниці, золоті чаші, щипці, лопатки для вівтарного попелу, всі шати статуй і навіть бронзову голку, якою завивали волосся на старій статуї Таніти, що стояла в третій каплиці біля виноградинка із смарагдовим листям. Завжди в ту саму пору, при тих самих дверях підіймав він великі килими, а тоді опускав їх знову. В тій самій поставі зводив він руки; потім падав на ті самі плити й молився; а довкола нього по коридорах, затоплених у вічні сутінки, босоніж походжала юрба жерців.
В його безплідному житті Саламбо була неначе квітка в розколині могильної плити. Проте він був до неї суворий, без найменшого жалю призначав їй покуту і говорив гіркі слова. А що був він жерцем, то між ними склалося щось ніби однаковість статі, і не так йому завдавала туги власна неспроможність володіти Саламбо, як її врода, а надто чистота. Інколи помічав він, що вона мліє, слухаючи його. Тоді він ішов від неї тяжко засмучений, ще болючіше усвідомлюючи свою самоту, відчуженість і порожнечу в своїй душі.
Бувало, вихоплювались у нього дивні слова, і вони спалахували перед Саламбо, неначе яскраві блискавиці, що осявають безодні. Сталося таке якось уночі, на терасі, коли вони, залишившись на самоті, роздивлялися на зорі, внизу, під ними, простягався Карфаген, а затока і відкрите море непомітно зникали в темряві.
Він ознайомлював її з наукою про душі, які спускаються на землю, простуючи тим самим шляхом, що й сонце серед зодіакових знаків. Простягши руку, він показував у сузір'ї Овна ворота людського народження, а в сузір'ї Козерога — ворота, крізь які повертаються до богів; і Саламбо намагалася побачити їх, бо ті уявлення його вважала за дійсність; вона сприймала як істину всі його символи і навіть дивні вислови, що їх відрізнити від живої дійсності не завжди до снаги було й самому жерцеві.
— Душі мертвих,— казав він,— розчиняються в місяці, як трупи в землі. їхні сльози — місяцева волога, а оселя їхня — темрява, повна бруду, руйновища та бурі.
Вона спитала, що станеться там із нею.
— Спочатку ти знемагатимеш, легка, як туман, що гойдається на хвилях, а тоді, після довших випробувань і страждань, підеш до сонячного вогнища, до самого джерела Пізнання.
Проте він нічого не сказав їй про Раббетну. Саламбо вважала, що він мовчить із сорому за переможену богиню, і, називаючи її загальним ім'ям місяця, взялася прославляти це лагідне світило, що дарує плодючість землі. Нарешті він вигукнув:
— Ні! Ні! Землю запліднює інше світило! Хіба ти не бачиш, як вона блукає круг нього, мов та закохана жінка, що ходить по полю слідом за своїм коханим?
І він, не вгаваючи, почав звеличувати добродійність сонячного світла.
Замість пригасити її містичну жагу, він, навпаки, роздмухував її і навіть, здавалося, зазнавав утіхи, завдаючи їй мук відкриттям свого безжального вчення. І хоч який біль терпіла Саламбо від своєї любові, вона жадібно слухала його мову.
Та що більше зневірявся Шагабарім у Таніті, то дужче прагнув вірити в неї. Десь у глибині душі відчував він докори сумління. Йому потрібні були якісь докази, знак від богів, і, сподіваючись дістати їх, він знайшов на те спосіб, який міг би врятувати заразом і вітчизну, і його віру.
З того часу він став при Саламбо бідкатися, що вчинено блюзнірство, через яке, мовляв, постало стільки горя не лише на землі, а й на небі. А тоді раптом повідомив і про небезпеку, в якій опинився суфет, обложений в урвищі трьома арміями, що ними командує Мато: викравши покривало, він став для карфагенців начебто царем над варварами. І тепер, сказав Шагабарім, порятунок Республіки та її батька залежить від неї самої.
Від мене? — вихопилось у неї.— Як же я можу?.. Та жрець лиш посміхнувся зневажливо.
Ти ніколи на те не зважишся!
Вона стала благати його. Тоді Шагабарім сказав:
— Треба, щоб ти пішла до варварів і відібрала у них заїмф.
Вона враз принишкла і сіла на дзиґлик з чорного дерева; спустивши між колін руки, тремтіла вся, наче жертва, яка чекає перед жертовником смертельного удару. В скронях їй бухала кров, перед очима танцювали вогняні кола, і, приголомшена, вона тільки й усвідомлювала, що незабаром піде на згубу.
"Та коли тільки Раббетна переможе, коли буде повернено заїмф і врятовано Карфаген,— що тоді важитиме життя однієї жінки! — міркував Шагабарім.— Та й те сказати, може вона, здобувши покривало, і не загинути".
Три дні він не приходив до неї; на четвертий день увечері вона послала по нього.
Щоб Саламбо набралася більшої рішучості, він переказував їй усі ті образливі слова, якими лаяли Гамількара на зборах Великої ради; говорив, що вона стала причиною лихого вчинку і мусить спокутувати свою провину, цієї жертви, мовляв, вимагає Раббетна.
Гучний галас, що здіймався над Маппалами, часто долітав аж до Мегари. Шагабарім і Саламбо хутко вибігали з покоїв і вдивлялися туди з висоти оздоблених галерами східців.
То юрби на Хамоновому майдані криком кричали, вимагаючи зброї. Але старійшини не хотіли роздавати її, вважаючи всяку боротьбу за марну. Загони, що їх уже виряджали без начальників, були вирубані впень. Кінець кінцем юрбам наказали розійтись; тоді, чи то віддаючи шану Молохові, чи то з якоїсь незбагненної потреби все руйнувати, вони повивалювали в храмовому гаю високі кипариси, підпалили їх смолоскипами кабірів і, співаючи, носили вулицями. Ці страшні вогні повільно хиталися й, посуваючись уперед, освітлювали скляні кулі храмових дахів, оздоби колосів, корабельні водорізи, ковзали по терасах і, неначе сонця, котилися містом. Вони спустилися з Акрополя. Малкійська брама відчинилася.
— Ти готова? — гукнув Шагабарім. — Чи, може, доручиш їм переказати батькові, що ти його покинула?
Вона сховала обличчя під запиналом; величезні смолоскипи миготіли все далі й далі, поволі спускаючись до моря.
її стримував якийсь незбагнений жах. Вона боялася Молоха, боялась і Мато. Цей чоловік, велетенський на зріст, заволодівши заїмфом, панував тепер над Раббет-ною, як Ваал, і поставав перед Саламбо в такому ж сяйві блискавиць. Адже душі богів оселялися інколи в людському тілі! Хіба Шагабарім, говорячи про нього, не казав їй, що вона мусить перемогти Молоха? І вони злилися один з одним, вона уявляла їх в одній подобі; обидва її переслідували.
Вона захотіла дізнатися, що на неї чекає, і пішла до змії, бо в її поведінці люди бачать всілякі віщування. Та кошик був порожній; Саламбо занепокоїлась.
Вона знайшла пітона біля підвісного ліжка. Він обвився хвостом круг бильця срібної балюстради, терся об нього, щоб скинути стару пожовклу шкіру, і його блискуче та ясне тіло виповзало, як меч, уже наполовину видобутий із піхов.
З кожним днем, що охочіше Саламбо приставала на жерцеву раду, що рішучіше зважувалась допомогти Та-ніті, то швидше одужував пітон, набирав тіла, помітно оживав.
Це навіяло їй глибоку певність, що Шагабарім висловлює волю богів. Якось уранці прокинулась вона, готова на все, і спитала, що треба зробити, щоб Мато віддав покривало.
— Зажадати його,— сказав Шагабарім.
— А коли він відмовить?
Жрець пильно подивився на неї з якоюсь дивною усмішкою, якої вона ще ніколи не бачила в нього на устах.
— Що ж тоді? — допитувалась вона. Опустивши очі, жрець стояв нерухомо і перебирав
пальцями кінці стьожок, що спадали з його тіари на плечі. Нарешті, побачивши, що вона не розуміє, сказав:
Ти залишишся наодинці з ним.
— А далі?
Наодинці в його наметі.
— А що тоді?
Шагабарім прикусив губу. Він, загнаний на слизьке, думав, як би все те їй пояснити.
Коли судилося тобі померти, це станеться згодом,— сказав він,— опісля! Не бійся нічого! І хай би що він робив, не кричи, не лякайся! Мусиш бути слухняна, чуєш, мусиш коритися його бажанню, в ньому воля неба!
— А покривало?
— Про те подбають боги,— відповів Шагабарім.
