Саламбо - Флобер Гюстав

Він підняв меча й гукнув:

— За мною! Рушаймо!

Але повернулися вивідувачі й доповіли, що трупи карфагенців забрано, міст зруйновано, а Гамількар зник.

IX

В ПОХОДІ

Гамількар гадав, що найманці чекатимуть на нього в Утіці або ж нападуть самі. Вважаючи свої сили за недостатні, щоб виступити знову проти найманців чи навіть відбити їхній напад, він рушив правим берегом річки на південь, де сподівався уникнути будь-якої несподіванки.

Він хотів, не зважаючи поки що на бунти тубільців, порізнити їх з варварами, а вже коли найманці не матимуть підмоги від провінції, напасти на них і знищити.

За два тижні він утихомирив місцевість між Тукабером і Утікою з містами Тіньїкаба, Тессура, Вакка та ще кількома на заході. Зунгар, збудований в горах, Ассу-рас, знаменитий своїм храмом, Джераадо, що славився ялівцем, Тапітіс і Гагур вирядили до нього посланців. Сільська людність несла йому силу всіляких припасів, благала його захисту, цілувала йому та воякам ноги, скаржилась на варварів. Дехто приносив у мішках голови варварів, запевняючи, що самі їх убили, хоч насправді відрубували їх у мертвих: втікаючи, чимало варварів гинуло, і їхні трупи знаходили то тут то там під маслиновими деревами та по виноградниках.

Щоб вразити народ своїми успіхами, Гамількар другого дня після перемоги відіслав до Карфагена дві тисячі бранців, захоплених у тому бою. Вони ввійшли до міста довгими колонами, по сто чоловік кожна; руки їхні поприв'язували на спинах до бронзових штаб, що впиралися їм у потилицю. У хвості, сходячи кров'ю, шкандибали поранені; верхівці, що їхали позаду, підганяли їх бичами.

Карфагенців пойняла шалена радість. Із уст в уста передавали, нібито вбито шість тисяч варварів, що решта довго не втримається, що війні край; обіймалися на вулицях, натирали олією та цинамоном обличчя богам-патекам, засвідчуючи їм свою вдячність. Витрішкуваті й череваті, з піднятими до плечей руками, вони здавалися живими під свіжим пофарбуванням і неначе брали участь у народній радості. Багатії повідчиняли свої двері; по місту гримотіли тамбурини; всю ніч аж до ранку світилося в храмах; а богинині служниці, зійшовши в Малку, спорудили на перехрестях сикоморові помости і віддавалися першому-ліпшому. Ухвалено наділити переможців землею, принести жертви Мелькартові, суфетові дати триста золотих вінців, а прибічники його пропонували вшанувати ще й новими привілеями та почестями.

Гамількар просив, щоб старійшини запропонували Автарітові обміняти старого Гіскона та інших полонених карфагенців хоч би й на всіх захоплених варварів. Та лівійці й кочовики, що становили Автарітове військо, ледве знали цих найманців, італійців або греків з походження. Якщо ж Республіка, міркували вони, пропонує їм таку силу найманців за кількох карфагенців, то виходить, що перші не варті нічого, а другі коштують таки чимало Вони боялися пастки. Автаріт відмовив.

Тоді старійшини ухвалили стратити полонених, хоч суфет і написав їм, щоб вони не карали їх смертю. Він мав намір вибрати з-поміж них найкращих до свого війська і тим самим привабити перекинчиків. Та ненависть узяла верх над розважливістю.

Дві тисячі варварів було прив'язано до стовпів на маппальських горбах; крамарі, кухонна челядь, вишивальники й навіть жінки, вдови вояків, із своїми дітьми,— усі, кому тільки хотілося, приходили вбивати їх стрілами. Цілились поволі, щоб продовжити їхні муки: то підіймали, то знову опускали лук, а довкола тиснулася, ревучи, юрба. Немічних приносили на ношах; дехто завбачливо брав із собою харчі й залишався до вечора; інші проводили тут цілу ніч. Напинали намети й пили в них. Знайшлося чимало й таких, що збили неабиякий гріш, позичаючи луки.

А потім так і покинули висіти всі оті розіп'яті трупи, і здавалося, що то над могилами стоять червоні статуї. Збудження пойняло навіть жителів Малки, вихідців з тубільних родин, що завжди були байдужі до справ батьківщини. Тепер, вдячні за втішне видовище, вони стали цікавитись долею Республіки і відчули себе пу-нійцями. Старійшини вважали, що вчинили дуже мудро, об'єднавши весь народ в єдиному почутті помсти.

Та й боги послали на те своє благословення: з усіх боків зліталося вороння. Воно кружляло в повітрі, пронизливо й хрипко крячучи, збиваючись у величезну хмару, що повільно рухалась у безугавній коловерті. Ту хмару видно було з Кліпеї, з Радеса та з Гермейського мису Бувало, вона раптом розривалася, далеко розгортаючи свої чорні спіралі,— то орел шугав у середину зграї, а тоді знову відлітав геть. На терасах, на банях, по шпи лях обелісків та фронтонах храмів купчилися розжирілі птахи, тримаючи в закривавлених дзьобах шматки людського м'яса.

Коли від трупів пішов важкий дух, карфагенці змушені були познімати їх. Чимало спалили, решту кинули в море, і хвилі, гнані північним вітром, повиносили їх на берег, у глибину затоки, перед Автарітовим табором.

Ця кара, видно, нагнала жаху на варварів, бо з висоти Ешмунового храму бачили, як вони поздіймали свої

намети, зігнали худобу, нав'ючили на ослів свої пожитки і того самого вечора цілим військом подались геть.

Проходячи між горою Теплих Вод та Гіппо-Зарітом, воно повинне було заступити суфетові дорогу до тірсь-ких міст і разом з тим залишити собі можливість повернути на Карфаген.

Тим часом два інші загони мали спробувати заскочити Гамількара на півдні,— Спендій — зі сходу, Мато — із заходу, щоб з'єднатися всім трьом, а тоді напасти на нього і затягнути зашморг. Невдовзі нагодилася їм підмога, якої вони не сподівалися: вернувся Нар-Гавас, привівши з собою триста верблюдів, нав'ючених смолою, двадцять п'ять слонів та шість тисяч кінноти.

Щоб ослабити найманців, суфет вважав за доцільніше затримати Нар-Гаваса подалі, аж у його володіннях. Ще бувши в Карфагені, він змовився з гетульським розбійником Масгабою, що шукав, де б собі заснувати власне царство. За допомогою пунійських грошей той пройдисвіт підняв нумідійців, пообіцявши їм волю. Але Нар-Гавас, попереджений про те сином своєї годівниці, кинувся в Цірту і винищив повсталих, затруївши водозбори, стяв кілька голів, відновив лад і після того запалився до суфета ще більшою ненавистю, ніж варвари.

Ватажки чотирьох загонів обміркували свої воєнні плани. Гадали, що війна буде тривала; треба було все передбачити.

Найперше ухвалили вдатися по допомогу до римлян, і ту місію поклали на Спендія; та що він був перекинчик, йому бракувало на те сміливості. Дванадцять чоловік із грецьких колоній вирядилися з Аннаби нумідійським човном. Потім ватажки зажадали від усіх варварів, щоб вони склали присягу на цілковитий послух. Щодня начальники оглядали одяг та взуття; вартовим навіть забороняли брати з собою щити, бо вони часто спиралися ними на списи і так навстоячки засипали; хто ж возив із собою якусь поклажу, того примусили позбутися її, тримаючись римського звичаю: вояк повинен був усе носити на спині. Щоб убезпечити військо проти слонів, Мато збив загін вершників-катафрактів; в цьому загоні вояк і кінь ховалися під панцером із бегемотячої шкіри, густо втиканої цвяхами, а щоб захистити коням копита, посплітали на них міцні постоли.

Заборонено було грабувати міста мордувати людність не пунійського племені. А що в країні вже вичерпувались запаси харчів, Мато наказав розподіляти їх між вояками, не дбаючи про жінок. Спочатку вояки паювали свою їжу з жінками. Та, недоїдаючи, багато з них геть зовсім підупали на силі. Від того поставав нелад, сварки. Декотрі обіцянками поділитися своєю пайкою переманювали до себе чужих подруг. Тоді Мато наказав безжально повиганяти всю жіноту. Вигнані подалися до Автарітового табору, але галльське та лівійське жіноцтво тяжкими образами змусило їх піти геть.

Згодом вони поприходили під карфагенські мури благати заступництва в Церери та Прозерпіни, бо в Бірсі був храм цих богинь, щоб покутувати страхіття, вчинені колись під час облоги Сіракуз. Сисити, заявивши свої права на військову здобич, відібрали на продаж наймолодших; нові карфагенці побрали за дружин білявих лакедемонянок.

Декотрі жінки невідступно йшли за військом. Вони бігли обіч синтагм, поруч із ватажками. Кликали своїх чоловіків, тягли їх за плащі, проклинали їх, били себе в груди, простягали до них своїх голих немовлят, що заходилися плачем. Це видовище розжалоблювало варварів; жінки були тягарем, становили небезпеку. Нарешті Мато наказав Нар-Гавасовій кінноті розігнати їх списами; коли ж балеарці закричали до нього, що хочуть мати при собі жінок, він кинув:

— У мене їх нема!

Тепер над Мато витав Молохів дух. Незважаючи на докори сумління, він чинив жахливі речі, гадаючи, ніби слухається голосу божого. Бувало, не спромігшись спустошити якесь поле, він велів розкидати по ньому каміння, щоб воно перестало родити.

Він раз у раз посилав гінців до Автаріта й Спендія, закликаючи їх швидше виступати. Тільки ж ніхто не міг збагнути суфетових дій. Він по черзі ставав табором під Ейдусом, Моншаром, Тагентом. Вивідувані казали, що бачили його в околицях Ішіїла, біля Нар-Гавасових володінь, а незабаром дізналися, що він уже перебрався через річку вище Тебурби, нібито мавши намір вернутися до Карфагена. Сьогодні він був тут, а завтра там. Годі було дізнатися, якими він ішов шляхами. Не стаючи до бою, він завжди посідав вигідне становище. Варвари гналися за ним, а здавалося, що він веде їх за собою.

Переходи туди й назад ще більше виснажували карфагенців, і, не поновлюючись, Гамількарові сили щодень підупадали. Селяни не так уже й квапились приносити йому харчі. Повсюди натикався Гамількар на якусь нерішучість, мовчазну ненависть; і хоч як він благав Велику раду, із Карфагена не було ніякої допомоги.

Казали — і, може, справді вірили тому,— що він не потребує допомоги; мовляв, отак собі хитрує, скаржиться, аби скаржитись; а прибічники Ганнона, щоб пошкодити Гамількарові, перебільшували вагу його перемоги. Велика рада ладна була скоріше пожертвувати тим військом, на чолі якого він стояв, ніж і далі вдовольняти його вимоги. Війна й так була надто важка й коштувала Карфагенові надто дорого! А патриції, що стояли за Гамількара, з гордощів досить мляво підтримували його.

Зневірившись у Республіці, Гамількар силоміць стягнув із племен усе, потрібне йому для війни: збіжжя, олію, ліс, худобу та людей.