Саламбо - Флобер Гюстав
Та майнова нерівність, що замінила родову ієрархію, і далі розмежовувала синів переможців і синів переможених. Тож коли патриції дивилися на нищення тих руїн з обуренням, то чернь, сама не знаючи чого, раділа.
З ранку до вечора маршували вулицями озброєні загони. Раз у раз гриміли сурми. Проїздили вози, навантажені щитами, наметами, списами; на подвір'ях жінки дерли полотно. Завзяття передавалось від одного до другого. Гамількарів запал поймав Республіку.
Він розподілив вояків попарно так, щоб у рядах чергувалися дужі з кволими, щоб слабші чи боязкіші йшли в гурті, підштовхувані з двох боків. Але зі своїх трьох тисяч лігурів і найпевніших карфагенців він спромігся сформувати лиш одну просту фалангу на чотири тисячі дев'яносто шість гоплітів, захищених мідними шоломами та озброєних ясеновими списами чотирнадцять ліктів завдовжки.
Дві тисячі молодиків, повзуваних у сандалі, мали пращі й кинджали. Він приєднав до них ще вісімсот вояків з круглими щитами і римськими мечами.
Важка кіннота складалася з тисячі дев'ятисот колишніх легіонерів у панцерах з позолоченої бронзи, як ассірійські клінабарці. Крім того, було ще понад чотириста кінних лучників, яких звали тарентинцями, озброєних двосічними сокирами, у шапках із ласячого хутра та в шкіряних туніках. Нарешті, тисяча двісті негрів, набраних із кварталу караванів, мусили разом з клінабарцями бігти побіч жеребців, тримаючись рукою за гриву. Все було готове, та Гамількар не вирушав.
Часто вночі він виходив сам-один із Карфагена, ішов за лагуну, аж до Макарського гирла. Чи не мав він на думці приєднатися до варварів? Лігури, ставши табором на Маппалах, оточували його дім.
Такі побоювання заможних громадян здалися слушними, коли триста варварів підійшли якось до міських мурів. Суфет відчинив їм браму; то були перекинчики; вони втекли до свого колишнього начальника, гнані чи страхом, чи почуттям вірності.
Повернення Гамількара анітрохи не дивувало найманців; ця людина, на їхню думку, не могла померти. Він повернувся, щоб виконати свої обіцянки; сподівання ці були зрозумілі, —адже поміж батьківщиною та військом лежала така глибока прірва; зрештою, вони й не визнавали за собою будь-якої вини; про бенкет давно забули.
Перехоплені шпигуни розвіяли їхні марення. Найзапекліші з найманців тріумфували, ба навіть помірковані збурились. Та ще оті дві облоги нагнали на них страшенну нудьгу; хай уже бій, аніж отак сидьма сидіти! Через те багато вояків розбрелося і тинялося собі по околицях. Коли прийшла звістка, що карфагенці почали озброюватись, вони повернулися в табір. Мато з радощів аж підскакував.
— Нарешті! Нарешті! — вигукував він.
Ту злість, що він затаїв на Саламбо, Мато переніс тепер на Гамількара. Ненависть його вже мала певну жертву; а що він тепер виразніше уявляв собі свою помсту, то йому здавалося, ніби він майже здійснив її, і з того втішався. Водночас його охопило почуття якоїсь чистої ніжності і палило ще гостріше бажання. Він то бачив себе серед вояків, як вимахує списом з настромленою на нього суфетовою головою, то знов увижалося йому, як у покої з пурпуровим ложем стискає в обіймах дівчину, вкриває поцілунками її лице, гладить руками її пишне чорне волосся. І ці мрії,— він сам добре знав, що вони ніколи не справдяться,—завдавали йому великих мук. Товариші проголосили його шалішимом, і тому він дав собі обітницю вести непримиренну війну; а бувши певен, що йому не вийти з неї живому, постановив собі битися немилосердно.
Він прийшов до Спендія і сказав йому:
— Підіймай своїх людей! Я приведу своїх! Сповісти Автаріта! Якщо Гамількар нападе на нас, нам кінець! Чуєш? — Уставай!
Його владний тон ошелешив Спендія. Мато звичайно сам корився іншим, а коли і впадав у гнів, то швидко відходив. Але тепер він видавався воднораз і спокійнішим, і грізнішим. Горда воля виблискувала в його очах, неначе вогонь жертовника.
Та грек не зважав на його застереження. Він жив в одному з оторочених перлами карфагенських наметів, любісінько попивав із срібних келихів прохолодні напої, грав у коттабу, запустив собі чуприну та ладен був і далі тримати оту забарну облогу. Зрештою, він підтримував таємні зносини з містом і, певний, що воно незабаром відчинить йому свої брами, не вельми прагнув звідтіль вирушати.
Нар-Гавас, що весь час тинявся поміж трьох армій, також був тут. Він притакував Спендієві й навіть докоряв лівійцеві, що той через свою надмірну сміливість хоче припинити облогу.
— Іди геть, коли боїшся! — крикнув Мато.— Ти наобіцяв нам і смоли, і сірки, і слонів, і піхотинців, і коней! А де вони?
Нар-Гавас нагадав йому, що він винищив рештки Ганнонових когорт; що ж до слонів, то їх саме тепер ловлять по лісах; піхоту ж він озброює, а коней сюди вже ведуть. І нумідієць, гладячи страусове перо, що спадало йому на плече, і по-жіночому поводячи очима, почав якось ущипливо посміхатись. Спантеличений Мато стояв проти нього, не знаючи, що на те сказати.
Аж тут увійшов якийсь невідомий чоловік, очманілий, весь мокрий від поту, із закривавленими ногами і розпущеним поясом; важке хекання мало не розривало його худих грудей. Забубонівши якоюсь незрозумілою мовою, він вирячив очі, ніби розповідав про якусь битву. Нумідійський цар вибіг надвір і скликав своїх вершників.
Вони вишикувались на рівнині, обступивши його колом. Нар-Гавас сидів на коні, опустивши голову й покусуючи губи. Нарешті він поділив свій загін на дві групи і звелів одній чекати на нього; тоді, владним жестом наказавши другій супроводити його, зник разом із нею вдалині, де видніли гори.
— Владарю,— бурмотів Спендій, —не подобається мені цей дивний збіг: суфет вернувся, Нар-Гавас кудись майнув...
— То й що? — зневажливо кинув Мато.
Це була ще одна підстава випередити Гамількара і з'єднатися з Автарітом. Тільки ж городяни, коли зняти облогу, повиходять із міст та вдарять їм у спину, тим часом як спереду стоятимуть карфагенці. З того приводу довго міркували й нарешті обрали заходи, яких зараз же було вжито.
Спендій з п'ятнадцятьма тисячами вояків рушив до моста, спорудженого на Макарі за три милі від Утіки; на чотирьох його кутах звели по величезній вежі і поставили там катапульти. Стовбурами дерев, уламками скель, терновими плотами та кам'яними мурами перегородили всі стежки, всі ущелини в горах; на їхніх вершинах порозкладали купи трави, щоб, підпаливши її, можна було сповістити про наближення ворога; подекуди розставили гострозорих пастухів.
Звісно, Гамількар не піде, як Ганнон, горою Теплих Вод. Він гадатиме, що Автаріт, тримаючи в своїх руках цю позицію, заступить йому дорогу. До того ж, зазнавши поразки на початку кампанії, він би погубив себе, а вигравши бій, пішов би далі вперед, бо найманців тут не було. Міг би він іще висадитися на Виноградному мисі і звідти рушити на одне з міст. Але тоді він опинився б поміж двох армій, а на таку необачність із своїм невеликим військом він напевно не зважиться. Виходить, йому залишається посуватися низом уздовж Аріани, тоді повернути ліворуч, щоб обминути Макарське гирло і вийти якраз до мосту. Саме там чекав на нього Мато.
Вночі, при світлі смолоскипів, він наглядав за копачами, мчав у Гіппо-Заріт, пильнував робіт у горах, знову повертався назад, забуваючи про відпочинок. Спендій заздрив його силі. Та коли йшлося про засилання шпигунів, чи треба було добирати вартових, або орудувати бойовими машинами та іншими засобами оборони, Мато покірно слухав свого товариша. Тепер вони не заводили вже мови про Саламбо; один про неї більше не думав, а другого стримувала скромність.
Мато часто йшов у бік Карфагена, сподіваючись побачити Гамількарові загони. Він утуплювався поглядом в обрій, лягав на живіт, і бухання крові у скронях здавалося йому тупотінням ворожого війська.
Мато сказав Спендієві, що коли Гамількар протягом трьох днів не вирушить на них, він зі своїм військом вийде проти нього, щоб почати битву. Минуло два дні. Спендій стримував його; вранці третього дня він таки вирушив.
Карфагенцям не терпілося воювати не менше, ніж варварам; в наметах і в будинках людей хвилювали ті самі бажання: всі питали себе, чому так зволікає Гамількар.
Вряди-годи він виходив на баню Ешмунового храму і, ставши поруч із оповісником місячних фаз, стежив за вітром.
Якось — це було третього дня місяця тіббі — городяни помітили, як Гамількар квапливо зійшов з Акрополя. Раптом у Маппалах зчинився страшний галас. Незабаром вулиці наповнилися людом; вояки почали озброюватись; їх обступали жінки, плачучи, кидалися їм на груди; потім вояки хутко побігли на Хамонів майдан шикуватися в лави. Не дозволялося ні проводжати їх, ні розмовляти з ними, ані підходити до укріплень. Кілька хвилин у місті було тихо, як у величезній могилі. Вояки стояли замислені, поспиравшись на свої списи, а по будинках зітхали їхні родичі.
Коли сідало сонце, військо вийшло з міста західною брамою; та замість іти туніським шляхом чи податися горами на Утіку, загони простували морським берегом. Невдовзі вони дісталися до лагуни, де білі від солі кружала озер виблискували, немов забуті на березі велетенські срібні тарелі.
Озерець дедалі більшало. Грунт щораз м'якшав, грузли ноги. Гамількар не озирався. Він увесь час їхав на чолі війська, і його кінь, неначе дракон, укритий жовтими плямами, важко брьохкав намулом, розкидаючи довкола піну. Настала безмісячна ніч. Кілька вояків закричали, що всі тут загинуть. Гамількар одібрав у них зброю і передав слугам. Тим часом драгва щораз глибшала. Доводилося сідати верхи на в'ючаків. Інші чіплялися коням за хвости; дужі тягнули за собою кволих, загін лігурів підштовхував вістрями списів піхоту. Запав непроглядний морок. Військо збилося з дороги. Всі зупинились.
Суфетові раби пішли вперед шукати тичок, що їх де-не-де повстромлювано з Гамількарового наказу. Раби гукали з темряви, і військо здалеку посувалося за ними.
Нарешті відчули під ногами твердий грунт. Потім не виразно замаячіла крива біляста лінія, і військо опинилося на макарському березі. Хоч було холодно, вогнищ не розкладали.
Опівночі здійнявся навальний вітер. Гамількар наказав збудити вояків, але не граючи в сурми; начальники легенько торкали за плечі поснулих.
