Саламбо - Флобер Гюстав

Заготуй і збережи. Я хочу, щоб увесь карфагенський хліб був у моїх, тільки в моїх руках!

Коли вони дійшли до кінця коридора, Абдалонім одним із ключів, що висіли в нього при поясі, відімкнув велике чотирикутне приміщення, розділене посередині кедровими колонами. Золоті, срібні та мідні монети, по-насипувані на столах і складені в нішах, здіймалися купами попід чотирма стінами до самих сволоків. У величезних кошах із гіпопотамових шкур лежали по кутках ряди невеличких мішків; купи великих мідяків громадилися на підлозі. Подекуди занадто високі стоси, повалившись, скидалися на зруйновані колони. Великі карфагенські монети, на яких була зображена Таніта з конем під пальмою, лежали всуміш із монетами колоній, на яких був викарбуваний бик, зоря, куля чи півмісяць. А далі йшли порозкладувані нерівними стовпчиками монети різної вартості, різної величини, різних епох, від давніх ассірійських, тонких, як ніготь, до давніх латинських, грубших за долоню, від егінських, схожих на ґудзики, до бактріанських плиток і коротких брусків давнього Лаке-демону; багато з них узялися іржею, вкрилися брудом, позеленіли від води, почорніли від огню,— їх повиловлювали сітями чи знайшли між руїнами після облоги міста.

Суфет нашвидку прикинув, чи відповідають наявні суми тим рахункам витрат і прибутків, що йому подано. Уже виходячи, він раптом помітив три мідні дзбани, геть зовсім порожні. Абдалонім, жахнувшись, відвернув голову, але Гамількар, примирившись з втратами, нічого не сказав.

Вони пройшли ще кілька коридорів та зал і нарешті досягли дверей, що їх охороняв чоловік, прив'язаний поперек тулуба вмурованим у стіну ланцюгом,— це був римський звичай, недавно заведений у Карфагені. Борода й нігті у нього виросли надмірно довгі, і він хитався з боку в бік, немов той звір у клітці. Тільки-но невільник упізнав Гамількара, він кинувся до нього, волаючи:

— Змилуйся, око Ваалове! Змилуйся! Вбий мене! Ось уже десять літ, як я не бачив сонця! Ім'ям отця твого благаю, зглянься на мене!

Гамількар, не відповідаючи йому, плеснув у долоні; прибігло три чоловіки і, взявшись разом із управителем, відсунули важкий засув на дверях. Гамількар узяв смолоскип і щез у темряві.

Вважали, ніби там — родинні гробниці, а насправді то був колодязь. Викопано його, щоб збивати з пантелику злодіїв, і він був порожній. Гамількар пройшов далі. Потім, нагнувшись, повернув важкий камінь, поставлений на валах, і крізь отвір зайшов у конусоподібне приміщення.

Стіни його вкриті були мідною лускою; посередині, на гранітному п'єдесталі, стояла статуя кабіра, прозваного Алетом; він був засновником кельтіберійських рудень. Біля підніжжя лежали навхрест великі золоті щити, стояли велетенські срібні вази, відлиті без отворів, химерної форми і зовсім не придатні до вжитку; часто в такий спосіб відливали з різних металів посуд, щоб його не можна було ані викрасти, ані навіть переносити.

Своїм смолоскипом Гамількар засвітив гірничу лампу, прикріплену до ідолової шапки; зелене, жовте, синє, фіолетове, винного і кривавого кольору проміння враз освітило залу. Вона була повна коштовних самоцвітів, насипаних у золоті, стовбоваті, як тиква, посудини, що висіли на міцних прутах, подібні до ламп; інші купами лежали попід стінами. Там були калаїси, добуті в горах, карбункули, що утворилися з рисячої сечі, глосопетри, які попадали з місяця, тіани, діаманти, сандастри, берили, рубіни трьох видів, чотири відміни сапфірів та дванадцять різновидів смарагда. Самоцвіти блискотіли й мінились, як бризки молока, як сині крижинки, ряхтіли срібним пилом, розсипалися вогненними смугами, промінням, зірками. Громове каміння, народжене бурями, сяяло поряд із халцедонами, що помагають проти отруєння. Були там і топази з гори Забарки, засіб проти переляку, бактріанські опали, що запобігають викидням, Аммонові роги, які кладуть під ліжко, щоб навівати сни.

Сяйво коштовного каміння та світло смолоскипів відбивалося у великих золотих щитах. Гамільїсар стояв, усміхаючись, схрестивши руки; його тішило не так те видовище, як свідомість власного багатства. Скарби його були неприступні, невичерпні, безмежні. Предки, що спали під його ногами, вдихали йому в серце частку свого безсмертя. Він почув близькість до підземних духів. Радів, так ніби був одним із кабірів. Ясне проміння, що било йому в лице, здавалося краєм незримої сіті, яка, простягаючись над безоднями, єднала його з центром світу.

Від несподіваної думки він здригнувся і поза ідолом пройшов до стіни. Потім став роздивлятися на своїй татуйованій руці горизонтальну й дві перпендикулярні до неї лінії, що за ханаанським численням означало число тринадцять. Далі відрахував до тринадцятої мідні пластинки і ще раз відгорнув широкий рукав; простягши правицю, він прочитав на іншому її місці ще якісь, складніші, лінії, ніжно торкаючись до них пальцями, ніби до струн ліри. Нарешті вдарив сім разів великим пальцем, і частина стіни раптом повернулась. За нею відкрився ніби склеп, де було заховано багато таємничих речей, що й назви не мали, та коштували незбагненно дорого. Гамількар зійшов трьома східцями донизу, взяв із срібного чана лам'ячу шкуру, що плавала в темній рідині, й вернувся назад.

Абдалонім знову пішов попереду нього. Він стукав по плитах підлоги своєю довгою палицею із дзвониками на головці і перед кожним приміщенням вигукував Гамількарове ім'я, славлячи та благословляючи його.

У круглій галереї, де сходилися всі коридори, лежали накидані бруски сандалу, мішки лавзонії, плескаті кружала лемноської глини, повні перлів черепашачі панцири. Суфет, проходячи, торкався їх своїм одягом, навіть не дивлячись на великі грудки амбри, речовини майже божественної, створеної сонячними променями.

З одного приміщення тягнуло запахущими випарами.

— Відчини двері!

Вони ввійшли. Голі люди місили тісто, чавили трави, розворушували жар, розливали по глеках олію, відкривали і закривали маленькі довгасті комірки, повидовбувані в стінах,— їх було так багато, що кімната скидалася на бджолиний стільник. Комірки були вщерть наповнені мироболаном, бделієм, шафраном та фіалками. Повсюди лежали камедь, порошки, коріння, пляшечки, гілочки та-волги, трояндові пелюстки; важко дихалося серед цих пахощів, незважаючи на клуби ладану, що димів посеред кімнати на мідних триногах.

Головний майстер пахощів, блідий та довгий, як воскова свічка, підійшов до Гамількара, щоб розім'яти на його долоні маківку метопіону, а два інші тим часом розтирали йому п'яти комарниковим листям. Гамількар відштовхнув їх; то були кіренейці, люди гидких звичаїв, проте шановані за знання таємниць.

Щоб догодити суфетові, головний майстер подав йому в бурштиновій ложці покуштувати маловатру; потім він проткнув шилом три індійські посудини. Гамількар, добре знаючи всі хитрощі фальшування, взяв повний ріг бальзаму і, піднісши його до жару, нахилив до своєї одежі: на ній з'явилась бура пляма — ознака підробки. Тоді він пильно подивився на майстра й, нічого не кажучи, кинув ріг йому в обличчя.

Проте, розгніваний фальшуванням, що було на шкоду йому, він, глянувши на скриньки з нардом, наготовані до вивозу в заморські краї, звелів додати туди сурми, щоб збільшити вагу.

Потім він спитав, де три пакунки псагасу, призначені для його власного вжитку.

Головний майстер відмагався, що нічого не знає, прийшли, мовляв, вояки з ножами, зчинили страшенний ґвалт, і він повідкривав їм усі скриньки.

— То ти боїшся їх більше, ніж мене! — крикнув суфет, і крізь дим очі його блиснули, як смолоскипи, пронизуючи високого блідого чоловіка, що починав розуміти, чим усе має скінчитись.

— Абдалоніме! До заходу сонця прогнати його крізь ряди! Розірвати його!

Ця втрата, менша за інші, розлютила його страшенно, бо хоч і докладав він усіх зусиль, щоб не думати про варварів, одначе тільки й чув про них на кожному кроці, їхні бешкети в'язалися в його думках із безчестям дочки, і він злостився на всіх у господі за те, що вони знали про її ганьбу й нічого йому не казали. Та якась незбагненна сила штовхала його ще глибше краяти собі серце. Охоплений нестримним бажанням дізнатися про все, він обійшов повітки, задвір'я торгового дому, оглянув запаси дьогтю, дерева, якорів та корабельного спорядження, меду, воску, тканин, харчів, майстерню, де тесали мармур, комори з сильфієм.

Він пішов у другий кінець саду, щоб перевірити роботу ремісників, що по своїх халупах виготовляли речі на продаж. Кравці гаптували плащі, інші плели сіті, дехто розмальовував подушки, шив сандалі; єгипетські майстри полірували скойками папірус; стукотіли човники ткацьких верстатів, дзвеніли ковадла зброярів.

Гамількар казав їм:

— Куйте мечі! Куйте невпинно! Вони будуть мені потрібні.

Він витяг сховану на грудях антилоп'ячу шкуру, дублену отрутами, й наказав зробити з неї панцера, міцнішого за мідний, такого, щоб його ніщо не брало — ані залізо, ані вогонь.

Тільки-но підійшов він до робітників, як Абдалонім, аби скерувати суфетову лють в інший бік, заходився ганити їхню працю, бурмочучи:

— Ну й робота! Та це ж ганьба! Справді, ти надто добрий до них, володарю.

Гамількар, не слухаючи його, пішов далі.

Він сповільнив крок, бо дороги були завалені великими деревами, обгорілими від коріння до верхівки, як то буває в лісі, де ночували пастухи; огорожі були поламані, вода в ровах висохла; в брудних калюжах валялося побите скло та мавпячі кістки. Подекуди на кущах звисали клапті якоїсь тканини; попід лимонними деревами купами гною жовтіли позривані квіти. Слуги справді кинули все напризволяще, гадаючи, що господар ніколи""же не вернеться.

На кожному кроці відкривалась йому нова шкода, нові й нові сліди тих, про кого хотів би й не згадувати. Та ось і зараз він мусить бруднити своє пурпурове взуття, ступаючи по цих нечистотах. І ті люди далеко, він не може поставити проти них катапульти, щоб розметати їх на шмаття! Сором палив його на саму тільки думку, що він захищав їх; його ошукали, зрадили. А що він не мав змоги помститися ні на вояках, ні на старійшинах, ні на Саламбо, ні на кому іншому, то наказав одним заходом загнати на роботи в руднях усіх рабів, які працювали в садах.

Абдалонім тремтів щоразу, коли бачив, як Гамількар наближається до звіринця.