Техану - Ле Гуїн Урсула

Листя на деревах висохло і помертвіло, одні поля вже були порожні, інші — поступово порожніли.

Яблунька нахвалитись не могла тим, як змінилася на краще Терру і яка впевнена була її хода.

— Бачила б ти її в Ре-Альбі, — сказала Тенар, — до того, як... — і осіклась, не бажаючи хвилювати дочку пережитим.

— І що таке там сталось? — поцікавилась Яблунька, і стільки в її голосі було рішучості дізнатися, що ж там усе-таки сталось, що Тенар здалась і тихо відказала: — Один із тих.

Терру йшла трохи попереду, довгонога через куценьке платтячко, і видивлялась ожину в траві обіч стежки.

— Її батько? — запитала Яблунька, крижаніючи від самої думки про нього.

— Жайвірка казала, що того, хто їй нібито за батька, звати Хек. А цей молодший. Той самий жевжик, що приходив до Жайвірки просити для Терру допомоги. Його звати Спритник. Він вештався... по Ре-Альбі. А потім лиха доля звела нас із ним у Порт-Ґонті. Дякувати королю, він за нас заступився. Тож я тепер тут, він — там, і все вже позаду.

— Але Терру це добряче налякало, — промовила Яблунька, трохи нахмурившись.

Тенар кивнула.

— Гаразд, а як вас занесло у Порт-Ґонт?

— О, розумієш, цей Спритник працював у чоловіка... у чаклуна при домі посадника Ре-Альбі, і той незлюбив мене... — Вона хотіла пригадати повсякденне ім'я чаклуна — і не змогла. Усе, що їй спадало на думку, — це слово "туахо", карґадська назва одного дерева, але що то було за дерево, вона не могла пригадати.

— Ну і..?

— Ну, я й подумала, що краще було би податися додому.

— А за що так незлюбив тебе той чаклун?

— Основна моя провина в тому, що я — жінка.

— Ба! — вигукнула Яблунька. — Шкоринка засохлого сиру.

— Ну, тут сир якраз молодий.

— Тим гірше. Знаєш, ніхто з моїх вальмутських знайомих не бачив тут цих батьків, якщо їх можна так назвати. Та я не буду в захваті, якщо виявиться, що вони й далі тиняються десь тут, а ти сидітимеш у садибі сама.

— Нічого не скажеш, дуже приємно, коли дочка починає опікуватись тобою і тримається так, неначе це ти її дочка, а не вона — твоя! Нічого зі мною не станеться! — вже дратуючись, відказала Тенар.

— Могла б хоч собаку завести.

— Я вже думала. Може, в когось у селі і знайдеться цуценя. Коли будемо там, я поспитаю у Жайвірки.

— Мамо, не цуценя. Собаку!

— Нехай собаку, але молодого, щоб Терру могла з ним гратись, — не здавалася Тенар.

— Так, гарненьке цуценятко, яке б не побоялося підбігти до волоцюги і облизнути його, — відказала, не стишуючи ходи, пишна, сіроока Яблунька, і засміялася до матері.

Ополудні вони вже були в селі. Жайвірка несказанно зраділа з появи Тенар і Терру, мало на задушила їх в обіймах, і, націлувавшись із ними досхочу, весь час про щось розпитуючи, потягнула до столу. Зібрався невеличкий гуртик: Жайвірчин чоловік, мовчазний селянин, ще кілька односельців, які вітали Тенар з прибуттям. У Тенар підіймалась радість повернення додому.

А потім Жайвірка і двійко її найменших дітей — хлопчик і дівчинка — проводжали їх до садиби. Терру вони знали ще від того дня, коли Жайвірка принесла її додому, і, звичайно, їм було не звикати до дівчинки, проте після двомісячної розлуки вони якийсь час тримались трохи боязко. І з ними, і навіть із Жайвіркою Терру замикалась і ставала такою ж байдужою, як і в лихі старі часи.

— Терру дуже втомилася. Але вона відпочине, і все буде добре, — казала Тенар Жайвірці, проте Яблунька була б не Яблунька, якби дозволила відбутися так просто.

— Там об'явився один з тих бузувірів і до смерті перелякав і дівчинку, і маму, — втрутилась вона. І, слово за словом, дочка й подружка вивудили з неї всю розповідь про той день, коли Тенар відчинила холодний, задушливий і закурений дім, навела в ньому лад, провітрила постіль, і про те, як скрушно хитала головою над порослою цибулею серед вбогої провізії у прикомірку, і ставила величезний котел супу на сніданок. Тенар розповіла геть усе, що можна було зрозуміти. І тільки про те, що зробив з нею чаклун, вона, здавалось, ані слова не могла сказати.

— Закляття, — непевно сказала Тенар. А може, це він і пустив по її сліду Спритника. Та коли мова зайшла про короля, слова посипалися, мов горох. — А потім ми побачили його — Короля! Різкий, як лезо меча. Спритник як його побачив, то аж зморщився, а там і вшився скоренько. А ще спочатку він видався мені Іскриком! Чесне слово, видався... на якусь тільки мить... він стояв так близько до мене...

— Ну, — відказала Яблунька, — це нічого, бо Скороніжка й собі подумала, що ти — мати Короля. Коли ми були на пристані й дивилися на тебе, а ти пливла, вся така пречудова... Знаєш, тітонько Жайвірка, вона цілувала Короля. Самого Короля — ось так. Я думала, що після нього вона поцілує мага. Аж ні.

— Мені б і в голові такого не було. Що за маг такий? — озвалась Жайвірка, риючись у посудній шафі. — Ґоє, а де твій козуб з борошном?

— У тебе під рукою. Маг з Роуку мандрує в пошуках нового Архімага.

— Тут?

— А чому б і ні? — озвалась Яблунька. — Останній Архімаг був з Ґонту, чи не так? Та щось недовго вони шукали. Як спекались мами, так відразу й попливли на свій Хавнор.

— Достоту як ти кажеш.

— Маг казав, що вони шукають жінку, — пояснила їм Тенар. — Жінку з Ґонту. Та щось не дуже він радів з того.

— Чаклун шукав жінку? Оце так. Це справді щось нове, — здивувалася Жайвірка. — Ти ба, я думала, в тебе тут вже повно довгоносиків, але їй нічого не бракує, я спечу з неї прісну паляницю, а може, й дві, добре? Де тут олія?

— Треба принести з пивниці. О, Кисличка! Ось де ти! Як поживаєш? А Ясновод як? Як ваші справи? Продали баранчиків?

Так удев'ятьох вони і всілися вечеряти. Сидячи в кухні з кам'яною долівкою, відчуваючи лагідне вечірнє жовте світло, Терру почала потроху підводити голову і навіть кілька разів заговорила до дітей. Проте ще досі в ній відчувалась якась боязкість, і коли надворі почало темніти, вона так вибрала собі місце, щоб бачити вікно своїм єдиним зрячим оком.

Засутеніло, Жайвірка з дітьми подалися додому. Яблунька заспівала Терру колискову, і тільки тоді, миючи з Кисличкою посуд, Тенар наважилася запитати її про Геда. У присутності Жайвірки і Яблуньки їй чомусь не хотілося говорити про Архімага. Надто багато довелося би пояснювати. Тенар жодним словом не обмовилась про те, що Гед був у Ре-Альбі, та й Ре-Альбі вона навіть згадувати не хотіла. Варто було бодай згадати про село, і їй думки бралися поволокою.

— Минулого місяця від мене приходив чоловік — допомогти з роботами?

— О, я геть чисто забула! — вигукнула Кисличка. — Яструб, ти хочеш сказати? Отой, що має шрами на обличчі?

— Так, — кивнула Тенар. — Яструб.

— О, так, ти знайдеш його на Кипучих Джерелах, вище від Ліссу, він там з вівцями, здається, то вівці Дрібнозуба. Він пішов туди і розказав, як ти послала його, а тут і я з Ясноводом за вівцями могли приглянути, тож ні на ніготь тут роботи для нього не було. Я била масло, а старі Сутяга і Чиж мені допомагали, і я вже весь свій розум продумала, аж тут — він. Ясновод каже мені: "Піди спитайся Дрібнозубового підручного, ну, знаєш, це той наглядач у господаря Дрібнозуба, там, при Кахеданані, чи не потрібні їм пастухи для гірських пасовищ". Яструб так і зробив, пішов і найнявся. Тож, певна річ, назад зі стадами він прийде глибокою осінню. Яструб там, на Довгій горі, вище за Ліссу, на високогірних пасовищах. Я думала, може, його хочуть поставити до кіз. Балакучий нівроку. Вівці чи кози, я вже й не пам'ятаю, до кого. Сподіваюся, Ґоє, тебе це не злякає, що ми не залишили його тут, бо по правді, тут ані крихти роботи для нього не було, та ще я з Ясноводом, а потім і Сутяга з Шипучкою зайнялися льоном. А він казав, що був колись козопасом у себе на батьківщині, десь ген там за горою, в якійсь місцині, він казав, біля Армута, а от овець, казав, ніколи в житті не пас. То, може, там, нагорі, йому і знайшли якихось кіз.

— Може, — погодилась Тенар. У ній боролися полегша і розчарування. Вона хотіла знати, що з ним усе гаразд, що він живий-здоровий, та водночас і праглося, щоб він був тут.

Зрештою, казала вона собі, досить і просто бути вдома, і може, на краще, що його зараз немає, що всі прикрощі, мрії, чари і жахіття Ре-Альбі залишилися позаду, що нічого не нагадує про них. Вона була тут, у своєму домі, з його кам'яною долівкою та стінами, з маленькими шибками у вікнах. В кімнатах було тихо і затишно, а надворі над чорними дубами світилися зірки. Тієї ночі вона не могла заснути. Дочка спала поруч, в дитячій кімнаті, з Терру, а Тенар лежала на своєму ліжку, на ліжку свого чоловіка — сама-самісінька.

Вона заснула аж під ранок. А прокинувшись вранці, не пам'ятала своїх снів.

* * *

Кілька днів, проведених у садибі, розвіяли всі її спогади про літо на Великій Кручі. Це все було давно, наче у минулому житті. Всупереч запевнянням Кислички про те, що роботи в господарстві — раз, два, та й по всьому, вона знайшла чимало справ для своїх рук: усе, з чим не впоралися за літо, все, що слід було зробити за жнива в полі, в маслоробні. Тенар працювала від зорі до зорі, а коли випадала вільна хвилинка, пряла або шила для Терру. Червона сукня нарешті була закінчена, і до неї — два фартушки: білий — святковий, а помаранчево-коричневий — на щодень.

— Тепер ти справжнісінька красуня! — похвалила Тенар, щойно Терру приміряла сукню.

Дівчинка відвернулася.

— Ти просто дивовижна, — сказала Тенар, змінюючи інтонацію. — Послухай-но, Терру. Підійди сюди. У тебе є шрами, огидні шрами, але вони огидні тому, що тобі було заподіяне страшенне зло. Люди бачать шрами. Але ж вони бачать і тебе, а ти і шрами — це не одне й те ж. Ти — Терру, і ти просто дивовижна. Ти — Терру, яка вміє — і вміє чудово — працювати, ходити, бігати, танцювати. Ти — дівчинка в червоній сукні.

Терру слухала, та гладенький, необпечений бік її обличчя виказував почуттів не більше, ніж його зашкарубла, укрита шрамами частина.

Дівчинка поглянула на руки Тенар, доторкнулася до них своїми крихітними пальчиками.

— Ця сукня гарна, — мовила вона слабеньким хрипким голосом.

Потім, коли Тенар залишилася сама і прибирала шматки червоної тканини, в очах їй пекло від сліз. Її терзали докори сумління. Вона правильно вчинила, пошивши сукню і сказавши дівчинці правду.