Техану - Ле Гуїн Урсула

Тенар ішла за ним.

Він поклав дитину на ліжко в тісній каюті і незграбно, хоч і лагідно, накрив її ковдрою. Тенар не перешкоджала йому.

На кормі, у великій каюті з широким вікном, за яким виднілося огорнуте сутінками море, король запросив Тенар до столу. Сам узяв з рук юнги тацю, сам налив червоного вина у кришталеві келихи, сам подав їй фрукти та печиво.

Тенар пригубила вино.

— Дуже гарне вино, хоч і не з року Дракона, — зауважила вона.

Він ошелешено поглянув на неї, розгубившись, як хлопчисько.

— Це вино з Енладу, не з Андрадських островів, — сумирно пояснив він.

— Чудове вино, — запевнила його Тенар, ковтнувши з келиха. Тоді взяла печиво. Воно було крихкуватим, не надто солодким, але дуже запашним. Натомість зелений і бурштиново-жовтий виноград, здавалося, аж сочився медом. Живий смак їжі та вина був для неї, наче якір для корабля: він допомагав Тенар знову пристати до берегів цього світу, до берегів її власної свідомості.

— Я дуже злякалася, — почала Тенар свою розповідь. — Але гадаю, це скоро минеться. Вчора... ні, сьогодні, сьогодні вранці... мене прокляв... — вона ледве вимовила це слово і почала затинатися: — П-п-прокляття... я була п-п-проклята... у мене відібрали мову й розум. І тоді ми втекли, але потрапили просто до рук того чоловіка, котрий... — Тенар розпачливо підвела очі на молодого короля, який уважно слухав її. Його похмурий спокійний погляд допоміг їй вимовити те, що вона хотіла сказати:

— Він був одним із тих нелюдів, котрі покалічили дівчинку. Він і її батьки. Вони зґвалтували її, тяжко побили і кинули у вогнище. Бачиш, які жахіття тепер кояться, мій пане! Зло не жаліє навіть дітей! І цей лиходій досі переслідує дівчинку, прагне будь-що дістатися до неї. Але... — вона ковтнула вина, щоби перевести подих. — Але тут, на вашому кораблі, ми знайшли спокій.

Вона окинула поглядом різьблений сволок каюти, дубовий стіл, срібну тацю, спокійне обличчя молодого Короля. У нього було м'яке чорняве волосся, чиста засмагла шкіра; його вбрання було простим, але охайним — жодних тобі символів королівської влади, ніяких каблучок, ланцюгів чи медальйонів. "Але виглядає він так, як мав би виглядати Істинний Король", — подумала Тенар.

— Мені прикро, що я відпустив того негідника, — сказав Лебанен. — Але його ще можна буде відшукати. А хто прокляв тебе?

— Один чаклун. — Їй не хотілося вимовляти його імені. Не хотіла навіть згадувати про нього. Прагнула все забути. Щоб ані помсти, ані погоні. Нехай самі розбираються зі своєю ненавистю, аби тільки ніколи їх не бачити...

Лебанен не наполягав, але спитав:

— А у тебе на хуторі безпечно?

— Гадаю, що так. Якби я тоді не так втомилася, не розгубилася... Якби у голові не замакітрилося — адже я навіть думати не могла! — то я б і Спритника не злякалася. Ну що б він міг мені зробити? Та ж скрізь повно людей! Мені не треба було тікати від нього. Проте тоді я відчувала тільки її страх, а більше нічого. Вона ж іще така маленька! Але Терру має подолати свій страх перед ним. І я повинна її цього навчити... — Жінка думала вголос, і за мить упіймала себе на тому, що з її уст злітають карґадські слова. Що за напасть! Король іще чого доброго подумає, що вона збожеволіла і плете нісенітниці. Вона гостро глипнула на Лебанена. Його темні очі дивилися не на неї, а на язичок полум'я за склом лампи, що висіла над столом. Зважаючи на юний вік короля, його обличчя було аж надто сумовитим. Заспокоївшись, вона сказала:

— Ти прибув сюди, щоб знайти його — Архімага Яструба.

— Геда, — поправив він, усміхнувшись. — Ти, і він, і я — ми не приховуємо своїх Істинних імен.

— Ти і я — так. Але Гед відкрив своє Ім'я тільки тобі та мені.

Лебанен кивнув.

— Гедові загрожує небезпека. До нього присікуються різні заздрісники... зловмисники... натомість він тепер не може себе захистити. Ти знаєш про це? — Вона не змогла висловитися відвертіше, але Лебанен сказав:

— Гед говорив мені, що його могутність, його магічна сила вичерпалася у тій мертвій пустелі, коли він урятував і мене, і всіх нас. Але в це так важко повірити! Принаймні я не йняв йому віри...

— Я теж. Але це й справді так. І тому він... — Тенар знову завагалася. — Він хоче побути сам, доки не загояться його рани, — обережно додала вона.

— Ми з ним разом побували у володіннях пітьми, у Потойбіччі, — сказав Лебанен. — Разом умирали, разом пройшли через тамтешні гори. Там є ще один шлях. І він це знав. То гори Скорботи, гори розпачу, гори страждання. А ще у тих горах дуже гостре каміння — рани від нього довго не гояться...

Він поглянув на свої руки, а Тенар пригадала Гедові долоні, зранені та обпечені, скривавлені і судомно зціплені в кулаки...

— Але чому він ховається від мене? — сумно вигукнув молодий король. І тихо додав: — Я так хотів, так сподівався його побачити. Але якщо він сам цього не бажає, то, звичайно, нема про що й говорити. — У цих словах Тенар почула ту саму чемну стриманість і гідність, з якою говорили королівські посли. Проте її зворушили слова щирого смутку, що вирвалися з уст короля.

— Певна річ, він прийде до тебе. Просто треба трохи зачекати. Адже він зазнав такого тяжкого удару — втратив усе... геть усе... Та коли він говорив про тебе, коли вимовляв твоє ім'я — ох, у такі хвилини я знову бачила Геда таким, яким він був колись! Яким він буде знову... Радісним і гордим!

— Гордим? — здивовано перепитав Лебанен.

— Авжеж! Звичайно, гордим. Кому ж тоді бути гордим, якщо не йому?

— Я завжди вважав його... Він був таким стриманим і терплячим... — Лебанен помовчав і засміявся над власними словами.

— Ну, а тепер йому якраз і бракує терплячості, — сказала Тенар. — Він надто жорстоко ставиться до себе. Але наразі ми нічого не можемо для нього зробити, хіба що не заважати йому йти шляхом, який він обрав — "аби на другому кінці ретязя знайти самого себе". Так тут кажуть, на Ґонті... — Нараз і сама Тенар відчула себе так, ніби ходить навколо кілочка на прив'язі, і така втома навалилася на неї, що їй аж зле стало. — Мабуть, мені вже пора відпочити, — сказала жінка.

Лебанен відразу підвівся.

— Пані Тенар, ти сказала, що втікала від одного ворога й натрапила на іншого; зате я прибув сюди, щоб знайти одного друга, а знайшов двох!

Тенар тихо посміхнулася. "Який приємний юнак!", — подумала вона.

* * *

Коли вона прокинулася, на кораблі вирувало життя: рипіли і стогнали щогли, гупали над головою ноги матросів, лопотіли вітрила. Розбудити Терру було нелегко, і, прокинувшись, вона нічого не могла зрозуміти. Може, її навіть трохи лихоманило, хоча вона завжди була такою гарячою, що Тенар навіть не намагалася визначити, чи дівчинка не хвора. Жінка спробувала розвеселити її, розповівши, що вони пливуть на кораблі, і ця маленька кімнатка, в якій вони спали, належить самому Королю, а судно везе їх додому, на хутір, до тітоньки Жайвірки, і, може, навіть Яструб теж буде там. Але малій усе було байдуже.

На її тендітній, худенькій ручці Тенар помітила червоні сліди чотирьох пальців — наче тавро, наче її зап'ястка торкнулися розжарені кайдани. Але ж Спритник навіть не стискав їй руку, він тільки ледь доторкнувся до неї!

Тенар нахилилася і поцілувала синці на зап'ястку дівчинки.

— Шкода, що я не встигла дошити твою червону сукню, — сказала вона. — Вона би сподобалась Королю. Хоча, як на мене, корабель — не те місце, де люди вбираються у пишні шати. Навіть королі.

Терру мовчки сиділа на ліжку, похнюпивши голову. Тенар розчесала її волосся. Тепер воно нарешті стало густим і шовковистим, темною хвилею спадаючи на обпечену щоку і плече.

— Хочеш їсти, моя пташко? Адже ти вчора навіть не повечеряла. Може, король покличе нас на сніданок? Учора ввечері він частував мене печивом і виноградом.

Терру вперто мовчала.

Коли Тенар сказала, що їм час вийти з каюти, дівчинка не заперечувала. На палубі вона стояла, прихиливши голову до плеча. Її нічого не цікавило: ні білі вітрила, наповнені дужим вранішнім вітром, ні іскриста вода, ні вкрита лісом гора Ґонт, що спиналася до небес за кормою судна... Дівчинка не підвела очей навіть тоді, коли до неї звернувся Лебанен.

— Терру, — лагідно сказала Тенар, ставши біля неї навколішки, — коли з тобою говорить король, належить відповідати.

Дівчинка мовчала.

Обличчя Лебанена, котрий не зводив з Терру очей, було незворушним. Можливо, під машкарою стриманої ґречності він приховував своє збентеження і відразу. А втім, його темні очі й справді були спокійними. Король лагідно торкнувся дитячої руки і сказав:

— Мабуть, досі тобі не доводилося прокидатись посеред моря?

Терру погодилася поснідати і з'їла трохи фруктів. Коли Тенар запитала у малої, чи не хоче та повернутись в каюту, дівчинка ствердно кивнула. Жінка, згнітивши серце, залишила дівчинку там і повернулася на палубу.

Лебанен стояв на носі корабля поряд із капітаном і незнайомим літнім чоловіком, зодягнутим у сірий плащ мага з острова Роук. Достоту в такий самий плащ — чистий і ретельно випрасуваний — вбрався і Гед, коли вони з ним привезли у Хавнор каблучку Ерет-Акбе. Натомість його старий плащ, брудний і зношений, правив Гедові за єдину ковдру — там, у Гробницях Атуану і в пустельних горах, коли вони разом добиралися до узбережжя. Тенар думала про це, спостерігаючи, як навколо корабля розлітаються клапті піни, а високі скелі зникають далеко за кормою.

Коли корабель, оминувши останні рифи, вийшов у відкрите море і повернув на схід, усі троє чоловіків підійшли до Тенар.

— Шановна Тенар, — почав розмову Лебанен. — Знайомтеся: це Майстер-Вітровод з острова Роук!

Маг вклонився, захоплено дивлячись на неї жвавими розумними очима. "Це такий чоловік, — подумала Тенар, — який тямить, куди вітер дме".

— Отже, тепер нам уже не треба мріяти про те, щоби днина була погожою, адже ви, либонь, про це подбаєте! — люб'язно сказала Тенар.

— У такі дні, як нині, я лише звичайний подорожанин, — відповів маг. — Крім того, якщо стерно в руках такого досвідченого моряка, як капітан Сератен, то хіба на кораблі потрібен вітровод?

"Які ми ввічливі! — подумала Тенар. — Навколо самі лише пані та панове, граційні поклони та витончені лестощі". Вона глипнула на юного короля. Він дивився на неї, стримано посміхаючись.

Вона почувалася приблизно так само, як і тоді, у Хавнорі, коли була ще дівчиськом: неотесана чужинка серед суцільної вишуканості та делікатності.