Техану - Ле Гуїн Урсула

А ще — поквитатися з тобою. За те, мовляв, що ти її украла. Він ще казав... — Гед замовчав.

— Що покарає й мене.

— Вони всі це говорили. Весь час одне й те саме.

— Цей ланець[6] — не Спритник, — Тенар кивнула в бік чоловіка на долівці. — Якщо це...

— Він казав, що дівчинка його, — Гед теж поглянув на пораненого, тоді відвернувся до вогню. — Він помирає. Ми мусимо допомогти йому.

— Не помре, — заперечила Тенар. — А по Плющиху я пошлю вранці. Інші ж теж десь тут. Скільки їх там?

— Двоє.

— Якщо помре, то помре, виживе, то виживе. Ні ти, ні я нікуди зараз не підемо. — Тенар знову кольнув страх, і вона схопилася на ноги. — Геде, а ти заніс вила в дім?

Він показав на вила, які стояли біля дверей, сперті об стіну, і виблискували чотирма довжезними зубцями.

Тенар знову опустилась на своє місце біля вогнища, але тепер вона вся тремтіла, як перед тим тремтів Гед. Дрижаки били всеньке її тіло, від голови до п'ят.

— Заспокойся, — промовив Гед, заспокійливо кладучи свою руку поверх руки Тенар.

— А що, як вони й досі тут?

— Вони тікали як ошпарені.

— Вони можуть повернутися.

— Двоє проти двох? А вила нам навіщо?

Вона стишила свій голос до ледь чутного шепоту і, крижаніючи від жаху, сказала:

— У коморі є секатор[7] і коси.

Гед заперечно похитав головою.

— Вони втекли. Бо бачили... його... і тебе в дверях.

— Що ти робив?

— Він кинувся на мене. А я кинувся на нього.

— Ні, не тут. Там, на дорозі.

— Вони йшли, почали мерзнути. Тут дощ пішов, вони геть закоцюбли — ну й давай патякати про те, щоб завітати сюди. Доти говорив тільки один з них, просторікував про дівчинку і про тебе, про урок... про те, щоб дати урок... — Гедові задряпало в горлі. — Я хочу пити, — сказав він.

— Я теж хочу. Але чайник ще не закипів. Розказуй далі.

Він перевів дух і спробував викласти все чітко й доступно.

— Інші двоє слухали його краєм вуха. Напевне, їм добряче вже набридла ця пісня. Їм кортіло чимшвидше дістатись до місця. Тобто до Вальмута. Здавалося, вони від когось утікають. Втікають з кінцями. Аж тут похолодало, а той заладив собі про Дубівці, і другий, той, що в шапці, сказав: "Агов, ну чого ж не завітати туди й не провести нічку з..."

— Угу, з удовою.

Гед затулив обличчя руками. Тенар чекала.

Він обернувся до вогню і монотонним голосом продовжив свою розповідь:

— А потім на якийсь час я втратив їх з поля зору. Дорога пішла долиною, і я не міг іти за ними так, як перше, ховаючись у лісах, так щоб весь час іти назирці. Довелось повернути вбік, піти через поля, щоб вони мене не бачили. Мені незнайомі тутешні місця — тільки дорога. І я боявся, що піду полями навпростець і заблукаю, не знайду твого дому. А тут ще засутеніло. Я вже почав був думати, що проґавив твій будинок, проминув, не помітивши. Тоді Я знову вийшов на дорогу і вже мало не біг за ними, аж туди, де дорога повертає до вас. Вони помітили в саду якогось старого і вирішили перечекати до темряви, щоб їм уже точно ніхто не завадив. Сховалися в гамазеї[8] і стали чекати. А я залишився знадвору. Між мною і ними була тільки стіна.

— Оце ж і змерз ти, напевне, — похмуро зауважила Тенар.

— Авжеж, не спікся. — Гед випростав руки над полум'ям, немовби йому стало холодно від самої думки про мороз. — У прибудові я знайшов вила. Тоді вони вийшли і обійшли будинок ззаду. Я міг би підійти до головних дверей і попередити тебе, і може, так би й зробив, та в голові мені крутилось зовсім інше: застукати тих негідників на гарячому... Мені здавалося, це був єдиний шанс, єдина можливість... Я думав, будинок буде замкнений і їм доведеться ломитися силою, аби проникнути в нього. Аж раптом я почув, як вони заходять усередину — із тильного боку. Я й собі увійшов за ними в маслоробню. Та тільки я зайшов за ними, як вони вперлись у замкнені двері. — Тут Гед неначе засміявся. — У темряві вони підійшли до мене майже впритул, так близько, що я міг поставити їм підніжки... Один з негідників мав кресало, і щоб побачити, де на дверях замок, він запалив невеличкий трут. А потім вони обігнули будинок спереду. Я чув, як ти зачиняєш віконниці, і зрозумів, що ти знаєш про їхню присутність. Зайди сперечалися, чи вибивати вікно, біля якого ти стояла. Тоді той, що був у шапці, побачив друге вікно — он те... — Гед кивком вказав на кухонне вікно, яке мало з внутрішнього боку глибоке й широке підвіконня. — Він сказав: "Дайте мені камінь, я зараз його висаджу". — Інші скупчилися біля нього, і вже підсаджували його на підвіконня. І тоді я закричав, він зістрибнув на землю, а ще один — оцей — кинувся просто на мене.

— А-а-ах, а-а-ах, — застогнав на долівці поранений, немовби підтверджуючи сказане Гедом.

— Боюся, він помирає.

— Хоч би часом, — буркнула Тенар.

Вона ще не повністю подолала свій дрож, але тепер він був десь глибоко всередині. Зашипів чайник. Тенар заварила чаю, і поки той настоювався, поклала руки на товсті глиняні боки чайника. Тоді налила два кухлі, наповнила й третій, хлюпнула в нього трохи холодної води.

— Ще дуже гарячий, — попередила вона Геда, — ти його поки просто потримай. А я спробую напоїти оцього. — Вона сіла на долівку в узголів'ї пораненого, однією рукою підвела йому голову, другою піднесла до рота кухоль охолодженого чаю. Тепла рідина потекла йому в рот, він ковтнув. — Не помре, — сказала Тенар. — Підлога як лід. Допоможи пересунути його ближче до вогню.

Гед заходився знімати килимок з лавки, яка стояла між комином і сіньми.

— Не бери його, забагато честі буде, — сказала Тенар, принесла з прикомірка поношену повстяну накидку й розстелила її на підлозі — наче постіль. Тоді вони перетягли на повсть безвольне тіло, а краями прикрили його зверху. Розміри червоних плям на пов'язках уже не збільшувались.

Раптом Тенар випросталась — і завмерла нерухомо.

— Терру, — гукнула вона.

Гед роззирнувся, але дівчинки ніде не побачив. Тенар прожогом вибігла з кімнати.

У колишній дитячій, а тепер у кімнаті Терру, було тихо й темно, хоч око вибери. Тенар навпомацки дійшла до ліжка, намацала вкрите ковдрою тепленьке плече дівчинки.

— Терру?

Дихання дівчинки було спокійне і безтурботне. Вона навіть не прокидалась. Тенар відчувала, як від тільця Терру по прохолодній кімнаті хвилями розтікається тепло. Уже виходячи з кімнати, вона мацнула по комоду і відчула холодний метал: то була кочерга, вона поклала її тут, коли зачиняла віконниці на вікнах. Повернувшись на кухню, Тенар переступила через тіло пораненого і повісила кочергу на спеціальний гак біля комина. І встала, втупившись у вогонь.

— Я пальцем об палець не вдарила, — поскаржилась вона. — Що я мала б зробити? Вибігти надвір, відразу ж вибігти, закричати і бігти до Ясновода з Кисличкою. Вони б нічого й не встигли зробити з Терру.

— Зате були б у домі разом з нею, а ти — надворі, зі старими дідом і бабою. Або ж вони просто взяли б її і вшились разом з нею. Ти зробила все, що могла зробити. І все зробила правильно. Наскільки дозволяв час. З дому світилося світло, ти ладна була вискочити з ножем, а тут ще я нагодився — тоді вони вже бачили вила і цього невдаху. І втекли.

— Та й то не всі, — уточнила Тенар.

Обернувшись, вона легенько штурхонула ногу незнайомця носком свого черевика, немовби то був якийсь предмет, водночас і цікавий, і огидний — як дохла змія. — Це не я, а ти все правильно зробив, — заперечила Тенар.

— Я думаю, він вил тих навіть і не бачив. Бо нісся на них як дурний. Це було як... — він не сказав, на що це було схоже, а натомість припросив: — Пий чай, — і долив собі чаю з чайника, який стояв на цеглинах біля вогню, аби довше зоставатися гарячим. — Смачний чай. Присідай, — припросив він Тенар знову і сів сам.

— Коли я був хлопчиськом, — озвався Гед трохи згодом, — на моє село напали карґи. — Вони були озброєні списами — довжелезними такими, а до ратищ було начеплено пір'я...

Тенар кивнула і сказала:

— Воїни Богобратів.

— А я... я напустив туманних чарів. Щоби збити їх з пантелику. Тільки вони все одно сунули далі, ну, не всі, але сунули. І от один, я бачив сам, теж нахромився на вила — достоту як цей волоцюга. Тільки там вони пройшли навиліт. І трохи нижче пояса.

— Ти бив ребром, — зауважила Тенар.

Гед згодно кивнув.

— То була єдина помилка з твого боку, — сказала Тенар. Їй знову цокотіли зуби, і вона відпила чаю. — Геде, — запитала Тенар, — а що, як вони повернуться?

— Не повернуться.

— Вони можуть підпалити будинок.

— Оцей будинок? — Гедів погляд ковзнув по кам'яних стінах.

— Ну, сінник.

— Вони не повернуться, — вперто повторив Гед.

— Повернуться.

І Тенар, і Гед обережно стискали свої кухлі, гріючи об них руки.

— Терру за весь час пригоди так і не прокинулась.

— І правильно зробила.

— Але ж вона побачить його... отут... уранці.

Вони перезирнулись.

— Якби я вбив його... Якби він був мертвий!.. — розлютовано вигукнув Гед. — Тоді я міг би відтягнути його геть і десь зарити.

— Ну так убий!

Він зі злістю заперечно похитав головою.

— Яка різниця, ми чи інші? — вигукнула Тенар. — Чому, от чому ми не можемо порішити його?!

— Не знаю.

— Доки розвидниться...

— Я заберу його з будинку. На тачках. Старий міг би допомогти мені.

— Йому вже нічого не можна підіймати. Я сама тобі допоможу.

— Хай там як, а я відвезу його в село. Такий-сякий цілитель там знайдеться?

— Ворожка, Плющиха.

Несподівано на Тенар навалилася страшна, нездоланна втома. Їй ледве вистачало сил утримати в руках кухоль.

— Там ще є чай, — проказала вона, ледве ворушачи язиком.

Гед знову налив собі повен кухоль.

Полум'я танцювало в її очах. Його язики плавали, спалахували, тьмяніли, знову яскріли проти чорного від сажі каменю, проти чорного неба, проти блідого неба, вечірніх заток, повітряних і світлових глибин за межами цього світу. Спалахи жовтих, оранжевих, оранжево-червоних, червоних вогняних омахів — слів, які вона не могла промовити вголос.

— Тенар.

— Ми називаємо цю зірку Техану, — сказала вона.

— Тенар, дорогенька. Ходімо. Ходімо зі мною.

Вони були не у вогні. Вони були в темряві — у темному залі. Темний перехід. Вони були там колись, ведучи один одного крізь підземельну пітьму.

— Ось цей шлях, — сказала Тенар.

ЗИМА

Тенар нехотя прокинулася. Через зачинені віконниці вузькими пасмугами просякало слабке сіре світло.