Саламбо - Флобер Гюстав

Управителі пішли за ним.

Йому відчинили двері в комору, і він увійшов до великого круглого приміщення, де сходились, як спиці в маточині, довгі коридори, що вели до інших приміщень. Посередині стояв камінний круг з поруччям довкола, де на килимі лежали подушки.

Суфет спершу походжав туди й сюди, ступаючи широко і швидко; він тяжко дихав, гучно тупав підборами, проводив долонею по чолу, як людина, що відганяє мух. Та врешті підвів голову й, озираючи гори свого добра, поволі заспокоївся. Він дивився в глибину коридорів і подумки обходив інші кімнати, напхом напхані великими скарбами. Бронзові пластинки, злитки срібла й залізні бруси лежали впереміш із олов'яними кружалами, привезеними з Кассітерід через Туманне море; лантухи з пальмової кори були повні вщерть смоли, що добувається в країнах чорношкірих; золотий пісок, понасипуваний у міхи, потроху витікав на старих рубцях, що вже розлазились. Тонкі волокна морських рослин звисали поміж в'язками льону, привезеного з Єгипту, Греції, Тапробани та Іудеї; цілими кущами стовбурчилися корали, накидані попід стіною; повітря було насичене якимось невиразним духом — пахло парфумами, прянощами, тхнуло шкурами, страусовим пір'ям, що великими жмутами звисало зі стелі. Перед кожним коридором слонові ікла, поставлені сторчма і з'єднані вістрями вгорі, становили арку над дверима.

Нарешті Гамількар ступив на камінний круг. Всі управителі стояли, схрестивши руки й опустивши голови; тільки Абдалонім гордо підіймав свою гостроверху митру.

Гамількар почав розпитувати начальника кораблів. Це був старий моряк з вивернутими від вітру повіками; білі пасма волосся звисали йому до пояса, наче піна колишніх бур осіла в нього на бороді та так і залишилась.

Він доповідав, що через Гадес і Тіміамату вирядив флот, який, обминувши Південний Ріг та мис Ароматів, має дістатися до Еціонгабара.

Інші кораблі пішли на захід і впродовж чотирьох місяців не зустрічали берегів; носи їхні застрягали в водоростях, на обрії чути було безугавний шум водоспадів, криваві тумани заступали сонце, насичений пахощами вітер наганяв на матросів сон, і так їм затуманилось у голові, що й досі вони не можуть нічого розказати. Та все-таки їхні кораблі спромоглися піднятися скіфськими ріками догори, пробитися в Колхіду, до угрійців, до естів, вони викрали на Архіпелазі п'ятнадцять сотень дівчат і, замітаючи за собою сліди, потопили чужі кораблі по той бік Естрімонського мису. Цар Птолемей не доставив шезбарського ладану; Сіракузи, Елатія, Корсіка та острови нічого не дали; і старий моряк притишив голос, доповідаючи, що одну трирему захопили в Рузікаді нумідійці, "бо вони, пане мій, на їхньому боці".

Гамількар нахмурив брови; згодом він дав знак доповідати начальникові мандрівок, одягненому в брунатне вбрання без пояса, з довгим білим шарфом на голові, кінець якого, прикриваючи йому рота, спадав ззаду на плече.

Каравани вирушили, як і годилось, у пору зимового рівнодення, та з п'ятнадцяти сотень чоловік, що вирядились у глиб Ефіопії з добрими верблюдами, новими міхами та великими запасами фарбованої тканини, тільки один вернувся до Карфагена, решта загинули від виснаження чи збожеволіли від жахів пустелі. Той один, котрий повернувся, розповідав, нібито бачив аж там, за Чорним Гарушем, за племенами атарантів та Країною великих мавп, безмірно великі царства, де навіть хатні речі зроблені з золота, де тече ріка молочного кольору, широка, як море, де є ліси з блакитними деревами, запахущі горби і почвари з людськими головами, що водяться на скелях,— коли вони мають на когось глянути, зіниці їхні розпускаються, мов квіти; а далі, за озерами, де повно драконів, кришталеві гори тримають на собі сонце. Інші каравани привезли з Індії павичів, перець та нові тканини. А щодо тих, котрі подалися купувати халцедон по шляху до Сірт та Аммонового храму, то вони, видно, загинули в пісках. Каравани, що вирушили в Гетулію й Фаццану, привезли свою звичайну здобич; але тепер він, начальник мандрівок, не насмілюється вирядити в дорогу ні одного каравану.

Гамількар зрозумів його: найманці опанували країну. Важко стогнучи, він сперся на лікоть; управитель маєтків так боявся починати звіт, що аж трусився, хоч які мав кремезні плечиська і налиті кров'ю очі. Над його кирпатим обличчям, що скидалося на морду бульдога, нависала сітка з волокон деревної кори. Він був підперезаний поясом із леопардового хутра, за яким блищали два великі ножі.

Як тільки Гамількар повернувся до нього, цей здоровань почав лементуючи свідчитися всіма богами. Він не винен! Він не міг нічого вдіяти! Зважаючи на погоду, грунт, на зорі, він сіяв у пору зимового сонцестояння, обрізував дерева на ущербі місяця, наглядав за рабами, пильнував їхньої одежі.

Гамількара дратувала його балакучість. Він нетерпляче клацнув язиком, і чоловік із ножами залопотів швидше:

— О пане мій, вони все розграбували, все понищили! Три тисячі дерев зрубано в Масшалі, а в Убаді розбито комори, засипано водозбори! В Тедесі забрали тисячу п'ятсот гоморів борошна, у Мараццані повбивали пастухів, поїли отари, спалили твій дім, твій чудовий кедровий дім, куди ти приїздив улітку. Невільники з Тубурбо, що жали ячмінь, повтікали в гори; а з ослів, онагрів, мулів, тавромінських биків та орінгзьких коней жодного не зосталося! Всіх позабирали! Це якесь прокляття! Я того не переживу! Він казав далі, плачучи:

— Коли б ти знав, які повні були льохи, як сяяли плуги! О, які чудові барани! Які чудові бики!..

Гнів душив Гамількара. Він вибухнув:

— Цить! Що я — старець? Без крутійства! Кажи правду! Я хочу знати всі свої втрати до останнього сикла, до останнього каба! Абдалоніме, принеси мені рахунки кораблів і караванів, а також рахунки маєтків та все, що стосується дому. І якщо сумління ваше не чисте — горе вам! Ідіть!

Управителі, звісивши руки, задкуючи, вийшли.

Абдалонім витяг із скриньки, вмурованої в стіну, шнурки з вузликами, полотняні й папірусні стрічки, дрібненько списані баранячі лопатки. Все це поклав до ніг Гамількарові, тоді подав йому дерев'яну рамку з трьома натягненими всередині нитками, на які нанизані були золоті, срібні та рогові кульки, і почав:

Сто дев'яносто два будинки в Маппалах здано новим карфагенським громадянам по одному беку на місяць.

Ні! Це задорого! Май жаль до бідного люду! І позаписуй імена тих, що здадуться тобі найвідважнішими, та ще постарайся вивідати, чи віддані вони Республіці. Що там іще?

Абдалонім вагався, здивований з такої великодушності.

Гамількар вирвав у нього з рук полотняні стрічки.

— Що це таке? Три палаци навколо Хамона по дванадцять кезит на місяць! Постав двадцять! Не хочу, щоб багатії мене грабували.

Головний управитель, низько вклонившись, провадив далі:

Позичено Тігілласові до нового врожаю: два кікари з трьох динарів — звичайний морський відсоток; Бар-Мелькартові — тисячу п'ятсот сиклів, під заставу взято тридцять рабів. Але дванадцять із них померло, працюючи на солоних мочарах.

Видно, були кволі,— сміючись сказав суфет.— Ну, та дарма! Якщо він потребує грошей, позичай! Треба завжди позичати, і на різні відсотки,— як до статків людини.

Тоді слуга став запобігливо вичитувати ті зиски, що їх дають залізні копальні в Аннабі, коралові промисли, виробництво пурпуру, орендна плата греків, що поселилися в Карфагені, вивіз срібла до Аравії, де воно цінувалося вдесятеро проти золота, захоплені кораблі, вираховуючи з тієї суми десяту частину на богинин храм.

— Щоразу я, пане мій, показував ваші прибутки, на чверть зменшуючи їх.

Гамількар лічив на кульках; вони дзвеніли в нього під пальцями.

— Досить! Що ти виплачував?

Стратоніклові корінфському і трьом александрійським купцям за цими листами (їх повернено) — десять тисяч афінських драхм і дванадцять талантів сірійського золота. Утримання команд становить двадцять мін щомісяця на трирему...

— Знаю! Що втрачено?

Ось рахунок, на цих олов'яних пластинках,— сказав управитель.— Щодо кораблів, винайманих спільно, то, оскільки не раз доводилося викидати вантажі в море, нерівні витрати розкладено було між спільниками. За позичені в арсеналі снасті, яких не можна було повернути, сисити перед походом на Утіку заправили по вісімсот кезит.

— Знову вони! — сказав Гамількар, опустивши голову; кілька хвилин він сидів, ніби розчавлений усією вагою зненависті, що її відчував на собі. Але я не бачу мегарських видатків.

Абдалонім, бліднучи, витяг з іншої скриньки сикоморові дощечки, нанизані на ремінці.

Цікавий до дрібниць домашнього господарства, Гамількар слухав його і поволі заспокоювався від монотонного голосу, що називав цифру за цифрою; Абдалонім говорив дедалі повільніше. Раптом він упустив додолу дощечки і сам кинувся ницьма з простягненими руками, як засуджений до страти. Гамількар спокійно підняв дощечки; губи його розтулилися, а очі розширились, коли він побачив на одній з них, як багато за один тільки день витрачено м'яса, риби, птиці, вина та пахощів, скільки перебито ваз, скільки замордовано рабів, скільки зіпсовано килимів.

Абдалонім, все ще лежачи долі, розповів йому про бенкет варварів. Він не міг опиратися наказам старійшин,— зрештою, й Саламбо хотіла, щоб не шкодували грошей і добре почастували вояків.

Почувши ім'я дочки, Гамількар схопився на ноги. Потім із затисненими устами сів на подушки й почав обривати на них торочки, важко дихаючи та дивлячись перед себе застиглими очима.

— Встань! — сказав він і зійшов із кам'яного круга. Абдалонім пішов за ним. Коліна в нього тремтіли. Та,

вхопивши залізного лома, він, як шалений, заходився підважувати підлогу. Нарешті піднялась кругла дерев'яна мостина, і під нею вподовж коридора показалося кілька широких ляд, що закривали ями, де було заховане збіжжя.

— Бачиш, око Ваалове, — тремтячи, сказав управитель,— вони ще не все забрали! А ці ями глибокі, кожна по п'ятдесят ліктів, і всі повні вщерть. Поки ти мандрував, я наказав поробити такі сховища і в зброярні, в садах, повсюди! Господа твоя повна зерна, як серце твоє — мудрості.

Усмішка пробігла Гамількаровим обличчям.

— Це добре, Абдалоніме!

Тоді, нахилившись йому до вуха, він додав:

— Привези хліба ще й з Етрурії, з Бруттіуму, звідки хочеш і за будь-яку ціну.