Нарцис і Гольдмунд - Гессе Герман
Йому треба було йти слідом не за мистецтвом, а лише за покликом матері. Яка могла бути користь від того, щоб усе більше вправляти свої пальці? На прикладі майстра Ніклауса можна було побачити, куди це вело. Це вело до слави й до знатного імені, до грошей і до осілого життя, і ще до засихання, до зачахлості тих внутрішніх почуттів, яким тільки й була доступною таємниця. Вело воно до виготовлення гарних коштовних іграшок, до різних там вівтарів та казальниць, святих Себастіянів та янгольських голівок з гарними кучерями по чотири талери за штуку. О, золото в очах коропа і такий милий, тонкий сріблястий пушок по крайці метеликових крилець — та вони були безкінечно прекраснішими, живішими, чарівнішими, ніж цілий зал, забитий ущерть такими творами мистецтва.
Якийсь хлопчисько, співаючи, йшов набережною вулицею вниз. Час від часу його спів замовкав, він ніс у руці великий шматок білого хліба й відкушував собі від нього кусник. Ґольдмунд побачив його і попрохав шматочок, двома пальцями вишкрябав з нього м'якуш і наробив маленьких кульок. Перехилившись через невисоке поруччя набережної стіни, він повільно кидав хлібні кульки одна за одною вниз. Ґольдмунд бачив, як ті світлі кульки тонуть у темній воді, бачив, як їх швидко оточили риб'ячі голови, вони напирали з усіх боків, аж поки хлібні кульки не зникали у чиїйсь пащі. З глибоким задоволенням він спостерігав, як кульки одна за одною опускалися й пропадали. Потім він відчув голод і відшукав одну зі своїх коханок. Та була наймичкою в будинку різника, він називав її "моя м'ясоковбасна пані-господиня". Звичним посвистом Ґольдмунд підкликав її до вікна кухні, сподіваючись, що вона дасть йому сякої-такої поживи, аби взяти її із собою і спожити понад річкою. Там на виноградному пагорбі товстий шар червоної землі аж блищав під стиглим листям винограду, і навесні цвіли маленькі сині гіацинти, ніжно пахнучи фруктовими плодами.
Але, як здавалося, сьогодні був день рішень та одкровень. Уже коли Катріна з'явилася у вікні з усмішкою на своєму штивному, трохи грубуватому обличчі, коли він уже простягнув руку, щоб подати їй звичний знак, то раптом пригадав собі інші випадки, коли він так само стояв тут і чекав. Водночас він із безнадійною чіткістю передбачав, що ось-ось мало статися: як вона розпізнає його знак і зникне, а незабаром з'явиться у задніх дверях будинку із якоюсь вуджениною в руках, як він її братиме, а дівчину трохи буде голубити і притисне до себе, а та цього й чекала — і все це несподівано видалося йому неймовірно поганим і огидним: знову спричинити механічний перебіг цих уже так часто пережитих речей і грати в тому всьому свою роль, взяти ковбасу, відчути, як міцні груди напирають на нього і їх трохи притиснути як дарунок у відповідь. Він раптом побачив у її доброму грубуватому обличчі риси бездушної звички, у її приязній усмішці щось таке, чого вже надивився аж забагато, щось механічне, у чому немає таємниць, щось негідне його. Він не довів рукою до кінця звичний кивок рукою, усмішка застигла на його обличчі. Чи він ще любив її, чи бажав її по-справжньому? Ні, він занадто часто бував тут, занадто часто бачив цю завжди однакову усмішку і відповідав на неї без жодного хвилювання серця. Те, що він ще вчора міг зробити, не особливо задумуючись, сьогодні раптом стало для нього неможливим. Дівчина все ще стояла й дивилася, та він уже повернувся і зник із вулички, вирішивши, що більше ніколи там не покажеться. Хай хтось інший пестить ці груди! Хай хтось інший їсть ці смачні ковбаси! Та й взагалі, що тільки в цьому вгодованому і вдоволеному місті не жерлося і не марнувалося! Якими ж ледачими, якими розпещеними, якими перебірливими були ці жирні міщухи, заради них щодня різали стільки свиней і телят, і стільки гарної бідної риби витягували з річки! А сам він — яким розпещеним і зіпсованим був він сам, як до огидного подібним до тих гладких обивателів! У мандрах, у засніженому полі, от там якась суха сливка або стара скоринка хліба смакували набагато більше, ніж усі наїдки тих цехових майстрів тут, у цьому ситому житті. О, мандри, о, воля, о, вкрите місячним сяйвом пустище і сліди звірів, коли їх уважно оглядаєш у сріблястій від ранкової роси траві! Тут у місті, в осілих людей, усе було так легко і коштувало так мало, навіть кохання. Йому раптом стало цього досить, та він плювати хотів на все це. Життя тут втратило свій сенс, воно було, як порожня обгризена кістка. Воно було гарне і мало сенс, поки майстер був прикладом, а Лізбет принцесою; воно було терпимим, поки він працював над своїм апостолом Іваном. Тепер з цим було покінчено, пропали пахощі, зів'яли квіти. Ніби могутня хвиля, його охопило почуття минущості — воно часто могло так тяжко мордувати його і так сильно п'янити. Швидко все відцвітало, швидко вичерпувалося кожне бажання і не залишалося нічого, крім кісток і пороху. Утім, одне щось залишалося: вічна мати, прадавня і вічно юна, із сумною та жорстокою усмішкою любові. Він знову на якусь мить побачив її: жінка-велет, у волоссі зорі, замріяно сидячи на краю світу, грайливим рухом руки вона рвала квітку за квіткою, життя за життям і неквапом відпускала їх у безодню.
У ті дні, коли Ґольдмунд бачив, що у нього за плечима одна пора життя вже поступово відцвітала, втрачаючи свої барви, коли він блукав знайомими місцями, вже відчуваючи із сумом п'янке прощання, майстер Ніклаус, докладаючи великих зусиль, клопотався про Ґольдмундове майбутнє, аби назавжди зробити осілим цього неспокійного гостя. Він переконав цех видати Ґольдмундові свідоцтво майстра і вигадав план того, яким чином прив'язати хлопця до себе, не як підлеглого, а як співробітника: всі великі замовлення обговорювати та здійснювати із ним, і від кожного замовлення ділити з ним заробіток. Це могло бути ризиковано, в тому числі й через Лізбет, адже молодий чоловік, звісно ж, незабаром стане його зятем. Але на таку різьбу, як фігура Св. Івана, жоден із оплачуваних коли-небудь Ніклаусом підмайстрів ніколи не спромігся, а сам він старів, творчих задумів та творчих сил у нього ставало все менше, і він не хотів бачити, як його знаменита майстерня опускається до звичайного ремесла-промислу. З цим Ґольдмундом може бути непросто, але слід ризикнути.
Так ото заклопотаний майстер Ніклаус обмірковував свої плани. Він накаже розбудувати і розширити для Ґольдмунда задню майстерню і звільнити для нього кімнату на піддашші, для прийняття його в цех він подарує йому новий гарний одяг. Він з обережністю довідався також думку Лізбет, вона очікувала на щось подібне ще від того обіду. І гляньте-но, Лізбет була не проти. Коли хлопець уже осяде і стане майстром, то він буде для неї якраз пара. І тут теж не було якихось перешкод. А якщо майстрові Ніклаусу та ремеслові ще не повністю вдалося приручити того цигана, то вже Лізбет доведе цю справу до кінця.
І ось так усе це було затіяно, і ззаду за сильцем пташкові гарненько підвісили принаду. Й одного разу послали за Ґольдмундом (той уже давно не показувався), і його знову запросили до столу, він знову з'явився вичищений і зачесаний, знову сидів у гарній, трохи занадто урочистій світлиці, знову цокався з майстром та з його донькою, аж поки вона не покинула їх, і майстер Ніклаус не заговорив навпростець про свій великий план та пропозицію.
— Ти мене зрозумів,— додав він після свого несподіваного повідомлення,— і мені не треба тобі казати, що ще ніколи молода людина, навіть не відбувши належний час науки, так швидко не підіймалася до майстра і не всідалася у тепле гніздечко. Ти впіймав своє щастя, Ґольдмунде.
Здивовано й пригнічено подивився Ґольдмунд на свого майстра й відсунув від себе келих, хоч той ще й був наполовину наповнений. Він взагалі-то очікував, що майстер Ніклаус буде його трохи лаяти через прогуляні дні і потім запропонує йому залишитися у нього підмайстром. А воно ось що. Ґольдмунд засмутився і збентежився через те, що повинен був ось так сидіти навпроти свого майстра. Він не одразу й зміркував, що відповідати.
Обличчя майстра витягнулося від розчарування, позаяк його почесна пропозиція не була тут же прийнята з покірною радістю, він підвівся й сказав: "Що ж, моя пропозиція для тебе несподівана, можливо, що ти хотів би про неї подумати. Мені справді трохи боляче, я гадав, що приготував для тебе велику втіху. Але про мене, зваж і подумай собі трохи".
— Майстре,— сказав Ґольдмунд, підшукуючи слова,— не зліться на мене! Я Вам дякую від усього серця за Вашу прихильність і дякую Вам ще більше за ту терплячість, з якою Ви мене мали за учня. Я ніколи не забуду, як я Вам зобов'язаний. Але на роздуми мені часу не потрібно, я давно вже все вирішив.
— Що ти вирішив?
— Я вирішив ще до того, як прийшов на Ваше запрошення, і до того, як щось знав про Ваші почесні пропозиції. Більше я тут не залишуся, я йду у мандри.
Ніклаус зблід і подивився на нього потьмянілими очима.
— Майстре,— благальним голосом сказав Ґольдмунд,— повірте мені, я не хочу образити Вас! Я сказав Вам, що я вирішив. Тут уже нічого не зміниш. Я мушу йти геть, мені треба в мандри, мені треба на волю. Дозвольте мені ще раз Вам сердечно подякувати і дозвольте нам по-дружньому попрощатися.
Від простягнув майстрові руку, мало не плачучи. Ніклаус не подав йому руки, його обличчя побіліло, і він почав усе швидше й швидше ходити по кімнаті, і в його кроках вчувалася несамовита лють. Ґольдмунд ще ніколи не бачив його таким.
Раптом майстер зупинився, з неймовірним зусиллям опанував себе і, не дивлячись на Ґольдмунда, процідив крізь зуби: "Добре, йди тоді! Але йди негайно! Щоб я тебе більше не бачив! Щоб я не вчинив або не сказав чогось, про що колись каятимусь! Іди!"
Ґольдмунд ще раз простягнув йому руку. Майстер зробив такий вигляд, ніби плює на неї. Тут Ґольдмунд, який тепер також зблід, тихо вийшов зі світлиці, за нею вбрав свою шапчину, зійшов сходами вниз, провів рукою по різьблених головах на сходових підпорках, внизу зайшов до малої робітні у подвір'ї, постояв недовго на прощання перед своїм Св. Іваном і покинув будинок з болем у серці, болем глибшим, ніж той, що він відчував, коли покидав замок рицаря й бідну Лідію.
Принаймні все пройшло швидко! Принаймні не було сказано нічого зайвого! Це була єдина втішна думка, коли він виходив через поріг геть, вулиця та місто несподівано дивилися йому у вічі із тим зміненим, чужим обличчям, якого набирали звичні речі, коли наше серце з ними попрощалося.
