Світ Софії - Гордер Юстейн
Так-так, ти стаєш космічною душею, люба Софіє. Це ти — Бог. Навіть якщо при цьому втрачаєш саму себе як Софію Амундсен, втішся тим, що одного дня так чи інакше втратиш своє "буденне "я". Твоє справжнє "я", — котре можеш пізнати тільки тоді, як зумієш "втратити себе", є, на думку містиків, розбурханим полум'ям, яке палахкотить вічність.
Однак таке містичне пережиття не завади приходить само собою. Щоб зустрітися з Богом, містикові часто доводиться пройти "дорогою очищення та просвітлення", котра включає аскетичне життя і різноманітні техніки медитації. Та ось містик досягає мети й тоді може вигукнути: "Я є Бог" або "Я є Ти".
Містичні вияви знаходимо в усіх великих релігіях світу. В описах містичних пережиггів впадає в око разюча схожість, незважаючи на конкретні культурні передумови їх виникнення. Лише тоді, коли містик подає релігійне або філософське тлумачення свого пережиття, виявляється культурне тло.
У західній містиці, — в іудаїзмі, християнстві та ісламі — містики наголошують на своїй зустрічі з Богом. І хоч Бог знаходиться в природі і в людській душі, він також високо вознесений понад світом. У східній містиці — в індуїзмі, буддизмі та китайських релігіях — поширене твердження, що містик переживає повне злиття з Богом чи із "космічною душею". "Я є душею Всесвіту", — може сказати він. Або: "Я є Бог". Бог не тільки існує у світі, але його ніде більше й немає.
Саме в Індії, ще задовго до Платонових часів, існували сильні містичні течії. Свамі Вівекананда, який колись приніс ідеї індуїзму на захід, якось сказав:
"Як деякі релігії в світі твердять, що людина, котра не вірить у Бога, є атеїстом, так ми твердимо, що атеїстом є людина, котра не вірить у саму себе. Ми називаємо атеїзмом невіру в красу власної душі".
Містичне пережиття може мати також значення для етики. Колишній президент Індії Сарвепаллі Радхакрішнан говорив: "Ти повинен любити ближнього свого, як самого себе, бо ти і є тим ближнім. Тільки ілюзія змушує тебе вірити, що твій ближній є кимось іншим, аніж ти сам".
Сучасні люди, котрі не сповідують жодної віри, також, буває, розповідають про свої містичні пережиття. Несподівано находить на них щось таке, що називають "космічною свідомістю" або "відчуттям океану". Вони почуваються вирваними з часу і сприймають світ з "погляду вічності".
Софія звелася в ліжку, тіла наче й не відчувала...
Прочитавши про Плотина та містиків, їй почало здаватися, наче вона витає в кімнаті, випливає через вікно і зависає високо над містом. Софія бачила людей внизу, на ринковій площі, але полетіла далі над Земною кулею, на котрій жила, понад Північним морем та Європою, пролетіла над Сахарою та широкими саванами Африки.
Уся планета стала ніби єдиною живою істотою, а та істота була мовби самою Софією. Це я є світом, подумала вона. Увесь велетенський Всесвіт, який часто їй здавався незбагненним і страшним, був тепер її власним "я". Всесвіт і зараз був безмірним і величним, але й вона сама стала такою.
Дивне відчуття швидко минуло, однак Софія знала, що ніколи його не забуде, їй здалося, ніби щось вистрибнуло з її голови і змішалося з чимось іншим, подібно, як крапелька фарби забарвлює усю воду в глечику.
Коли все розсіялося, Софія мала таке відчуття, наче з болем у голові пробудилася від чудового сну. Дівчинка з деяким розчаруванням констатувала, що має тіло, котре намагається підвестися в ліжку, її заболіла спина, доки вона лежала на животі, читаючи лекції Альберто Кнокса, зате вона пережила щось таке, чого ніколи не забуде.
Нарешті Софії вдалося стати на підлогу. Вона подіркува-ла аркуші і підшила їх у папку до решти лекцій. А потім пішла на прогулянку в сад.
Птахи щебетали тут так, наче на початку створення світу Ніжна зелень берізок, що росли за старими кролячими клітками, була така яскрава, наче Творець ще не закінчив змішувати фарби.
Невже справді все є божественним "я"? Чи справді може вона вірити, що носить у собі душу, котра є "іскрою з вогнища"? Якщо так, то сама вона —* божественна істота.
ПОШТОВІ ЛИСТІВКИ
."строго себе цензурую...
Кілька днів Софія не одержувала жодних листів від учителя філософії. У четвер випадало 17 травня, національне свято, день прийняття норвезької Конституції. 18 травня у школі також був вихідний.
Дорогою зі школи додому в середу, 16 травня, Юрунн зненацька запропонувала:
— Чи не вибратися нам у похід з наметами?
Першою думкою Софії було, що їй не варто надовго відлучатися з дому, але не прохопилася про те ані словом.
— Як на мене, то радо.
За кілька годин Юрунн була уже в Софії з великим наплечником. Софія спакувала свій наплечник. Вони взяли намет, спальні мішки, теплий одяг, теплоізоляційні мати, кишенькові ліхтарики, великі термоси з чаєм та купу всіляких присмаків.
Коли Софіїна мама повернулася коло п'ятої години додому, дівчаткам довелося вислухати довгу нотацію, що їм можна робити, а чого не слід. Окрім того, мама зажадала точної інформації про те, де вони розіб'ють свій табір. Дівчата сказали, що поставлять намет на Глухаревому узвишші. Може, наступного ранку їм пощастить почути токування глухарів.
Софія мала ще й власні підстави розбити табір саме там. Від Глухаревого узвишшя до Хатини Майора рукою подати.
Щось тягнуло її туди, але вона добре знала, що більше не зважиться поткнутися до Хатини сама.
Дівчатка вийшли на стежку, яка починалася від невеликого закруту вулиці перед самою хвірткою Софіїної садиби. Вони говорили про се і про те, а Софія тішилася, що на деякий час можна забути про філософію.
О восьмій вечора мандрівниці уже поставили намет на галявині біля Глухаревого узвишшя, приготували ложа на ніч, розстелили спальні мішки. Коли вони повечеряли, Софія запитала:
— Ти чула про Хатину Майора?
— Про Хатину Майора?
— Десь тут, у лісі, біля маленького озерця є хатка. Колись у ній жив дивакуватий майор, тому й називається Хатина Майора,
— А зараз там хтось живе?
— Може, підемо й подивимося?
— Це далеко звідси?
Софія показала рукою вглиб лісу,., Юрунн не дуже хотілося йти, але таки погодилася. Сонце хилилося до заходу. Спершу вони йшли поміж високими соснами, потім їм довелося продиратися крізь кущі та хащі. Нарешті вибралися на якусь стежину. Чи була це та сама стежка, якою Софія прямувала у неділю вранці? Ось невдовзі праворуч від стежки між деревами зблиснула гладінь води.
— Це там, — сказала Софія.
За мить дівчатка стояли перед маленьким озерцем. Софія приглядалася до хатки. Вона була замкнена, на вікнах — віконниці. Софія давно не бачила нічого більше покинутого, ніж цей червоний будиночок.
Юрунн озирнулася.
— Невже треба плисти? — спитала вона.
— Ні, візьмемо човна.
Софія показала на очерет. Човен був там само, де й тоді.
— Ти вже тут бувала?
Софія похитала головою. Надто складно було б розповісти товаришці про свої останні відвідини, Хтозна, чи вдалося би їй зберегти в таємниці Альберто Кнокса та курс філософії.
Вони жартували і сміялися, веслуючи через озеро. Цього разу Софія потурбувалася, щоб витягнути човна далеко на берег. За мить дівчата стояли перед дверима. Юрунн натиснула клямку. Одразу було видно, що в хатині ніхто не живе.
— Зачинено... Ти сподівалася, що тут хтось буде?
— Може, пошукаємо ключ, — запропонувала Софія і почала шукати між камінням підмурівку.
— Ет, повертаймося до намету, — не витримала Юрунн за кілька хвилин.
Але тієї ж миті Софія вигукнула:
— Знайшла! Знайшла!
Вона переможно піднесла догори ключ, тоді встромила його в замок, і двері відчинилися. Дівчатка крадькома зайшли досередини, відчуваючи, що чинять щось недозволене. У хаті було холодно і темно,
— Нічого не видно, — промовила Юрунн.
Але Софія передбачила це. Вона дістала з кишені сірники і запалила одного. Доки згорів сірник вони встигли побачити, що хата порожня. Софія черкнула ще одним сірником і помітила на каміні маленьку свічку у залізному кованому підсвічнику. Свічку вона запалила від третього сірника. Світла вистарчало, щоб освітити крихітну кімнатку.
— Чи не дивно, що маленька свічка може просвітлити таку глибоку темряву?
Подруга кивнула.
— Але десь, у якомусь місці, світло розсіюється в темряві, — продовжувала Софія. — Власне, не існує темряви самої в собі. Є лише брак світла.
— Бр". Тебе неприємно слухати. Ходімо звідси...
— Спершу подивимося в дзеркало.
Софія показала рукою на дзеркало, яке й далі висіло над комодом.
— Яке гарне...
— Це — чарівне дзеркало.
— "Любе дзеркальце, скажи, хто на світі наймиліший?"
— Я не жартую, Юрунн. Думаю, що, заглянувши у нього, можна побачити те, що є з іншого боку за ним.
— Ти ж казала, що ніколи раніше тут не бувала. Невже тобі так подобається лякати мене?
Софія не знала, що відповісти.
— Вибач!
Юрунн помітила щось у куточку, на підлозі. Це була невеличка касетка. Юрунн підняла її з підлоги.
— Листівки, — промовила вона. Софія аж зойкнула.
— Не чіпай! Чуєш!? Не смій цього торкатися.
Юрунн здригнулася з несподіванки. Вона впустила ка-сетку на підлогу, мов обпечена. Листівки порозліталися по долівці. А через кілька секунд дівчинка вибухнула сміхом.
— Та це тільки листівки.
Юрунн присіла на підлозі і почала їх підбирати. Софія також опустилася долі.
— Ліван... Ліван... Ліван,.. Усі листівки відіслані з Лівану, — констатувала Юрунн.
— Я знаю, — вихопилося у Софії,
Юрунн випросталася і зазирнула товаришці просто в очі.
— Ти уже тут була.
— Може, й була,
Софія вирішила зізнатися, що бувала тут уже колись, так буде простіше. Не повинно би зашкодити, якщо довірить подрузі частинку своєї таємниці й розповість дещо про ті події, які відбувалися з нею останнім часом.
— Хотіла розказати тобі про все, коли доберемося сюди. Юрунн почала читати листівки.
— Усі адресовані якійсь Гільді Меллер Кнаґ. Софія не торкнулася ще жодної листівки.
— Це що — вся адреса?
Юрунн прочитала:
— Пльді Меллер Кнаг, через Альберто Кнокса. Над Озером, Норвегія.
Софія полегшено зітхнула. Вона боялася, що й на цих листівках буде: "...через Софію Амундсен". Аж тепер наважилася придивитися до них ближче.
— 28 квітня... 4 травня... 6 травня... 9 травня... їх відіслали лише кілька днів тому.
— Але от дивна річ... Усі штемпелі норвезькі. Поглянь — "Батальйон ООН". І марки також норвезькі...
— Певно, вони так роблять.