Небезпечна гра (Підступна гра) - Олдрідж Джеймс

Хлопець переможно подивився на матір.

— Ось і знайшовся спосіб обминути батька,— сказала Джо, бо Руперт нізащо не дозволив би своїм дітям такої розкоші.

Ніна стурбовано запитала:

— Щось не так?

— Ні, ні, все так,— запевнив її Рунерт і додав, майже 8 погрозою дивлячись на дружину: — Джо просто пожартувала.

Але я знав, що Джо знайде нагоду помститися. Діти були щасливі. Тесе дістала настанову поцілувати Ніну, а Роланд поважно потиснув їй руку й сказав, що йому завжди хотілося мати російський годинник з календарем.

— Дуже хотілося,— додав він.

Розмовляючи з Роландом, Ніна спитала, чи не забув він російську мову. Роланд сказав, що не забув, бо тепер вивчає її в ліцеї. Але тут Джо, користуючись своєю материнською владою, звеліла дітям іти: Тесе вона послала купатись, а Роланда — готувати уроки; отже, своєї нагоди Джо таки не проминула.

То була вже справжня війна, хоча й тільки з одного боку. Поведінка Джо не залишала ніяких сумнівів щодо її мети, а Ніна не могла нічого вдіяти. Ця суто жіноча ворожість сковувала Ніну, і вона дедалі більше почувала відповідальність радянської людини, яка мусить бути обачною, щоб не принизити свою гідність якимось жіночим вибриком чи порушенням правил етикету. Досі вона не, припустилася жодної похибки, коли не вважати того, що за російським звичаєм залишила ложечку в чашці, але, вбагнувши це, негайно зробила по-англійському.

Руперт сумно спостерігав усю цю картину й, певно, по-думки дивувався, з чого раптом розпалилось таке криваве бойовисько. Якщо він і почував перед тим якесь химерне задоволення двоєженця, бачачи обох жінок під одним дахом, то тепер, перед лицем реальності, від того почуття не лишилося й сліду. Бо насправді реальною булачтільки Джо. Вона міцно стояла на рідному грунті. жІ перемагала без особливих зусиль. * '"

Закріпити її перемогу мав приїзд Фредді й Пеггі. Адже Фредді був не тільки .справжній капіталіст і великий ділок, але й' чарівний чоловік, що анітрохи не скидався на якусь страшну потвору. Джо не забарилася сказати Ніні, що це Рупертів двоюрідний брат, відомий магнат, що пред"

ставляв інтереси фірми "Ройс" в усьому світіт і, власно кажучи, один з тих, кого мають ненавидіти всі комуністи.

Фредді був уже трохи напідпитку, але тримався чудово і* настрій мав веселий, приязний і доброзичливий. Одне слово, показав себе з найкращого боку. З Ніною він поводився підкреслено шанобливо, а вона чим дужче старалася зберегти гідність, тим ставала привабливіша. Руперт подав усім коктейлі, і я помітив,, як обережно пив Фредді,— так, ніби чогось боявся. Водночас він розпитував Ніну про її англійські враження, цікавився її думками про архітектуру, моди, людей і взагалі про Лондон.

— Найбільше мені сподобались оті квартали невеликих котеджів,— відказала Ніна.

— Та що ви, вони ж жахливі,— зауважила Джо.— Принаймні більшість їх. У вас буржуазні смаки, Ніно.

Ніна всміхнулася на її жарт, але то була силувана, несмілива усмішка.

Джо влаштувала надзвичайно вишуканий обід, який приготувала її нова куховарка, і Анцжеліна сердито подавала на стіл, бо перед тим клялася, що ніколи не візьме на себе роль serveuse!, якщо готуватиме хтось інший. Срібло й кришталь, що колись належали Рупертовій матері, стіл ^з прозорою скляною стільницею, м'який килим, світло й тепло — усе було багате й розкішне, а запечений окіст, здавалося, захрумтів уже тоді, коли тільки-но підняли високу срібну накривку.

Фредді позирнув на пляшку з вином і. кинув промовистий погляд на Руперта. Той легенько кивнув головою в бік Джо. Пеггі розпитувала Ніну про російські гроші ("Карбованці, так?"),— про одяг, косметику, кабінети краси, перукарні. Так, усе це є і в Радянському Союзі.

— 1 машини такі, як у нас?— запитала Пеггі.

— Авжеж,— відповіла Ніна.

— Але ж у вас є ще Великий театрі—заохочувала її до розмови Пеггі. Вона також включилася в те дивовижне змагання й пильно придивлялася до Ніни, яка, відповідаючи на її запитання, часто червоніла й затиналась.

— А ви член Комуністичної партії?— поцікавився Фредді за десертом, що складався з ананасів, вишневого іікеру й фруктів.

— Так,— відказала Ніна й почервоніла.

"— Ви любите ананаси, Ніно?— запитала Джо.

1 Подавальниця, офіціантка (франц.). 115

— Так, люблю...

Час від часу Руперт намагався якось розрядити атмосферу, але зрозумів, що тут він не владен, і просто пустив усе на самоплив, сподіваючись, що добродушна цікавість Фредді допоможе Ніні якось виплутатись.

— Якщо у вас в Росії уже комунізм,— провадив далі Фредді,— то яка ж рація чи, краще сказати, мета бути комуністом? У чому полягає тепер ваша справа? Чи ви й досі прагнете світової революції?

— Світова революція — не наше завдання,— похмуро озвалася Ніна, втупивши очі в стільницю.— Кожен народ сам робить свою революцію.

— Усе це я знаю,— весело сказав Фредді.— Але як по-вашому — чи довго можуть співіснувати капіталізм і комунізм?

— Гадаю, що довго,— миролюбно відповіла Ніна.— Ми не хочемо війни.— А от як ви вважаєте, Ніно,— наша країна потребує

революції? — запитав Фредді в своїй жартівливій і ґречній манері, але цілком серйозно. І зразу ж вибачився, що назвав її просто Ніною — чи вона не заперечує?

Ніна сказала, що не заперечує, і всміхнулася до Фредді, але з усього було видно, що вона збирається з думками. Іншим разом вона була б краще підготовлена до суперечки, але на той час Джо вже добре пошарпала їй нерви.

— Про всю Англію сказати не можу,— повільно промовила Ніна.— Та й не мені про це судити. А от по вас таки не видно, щоб вам потрібна була революція. Але хто знає? Все може статись і без революції.

— — Та ми не такі вже кровожерні,— докинула Джо.— Хіба що тільки на полюванні, якр я дуже люблю. Фредді зітхнув.

— І все-таки ми могли б піти й на революцію, повірте. З мене вийшов би непоганий комуніст. Я визнаю всі види плановості, добре господарювання, розумне використання резервів, продуктивну працю і навіть згоден, що конкуренція економічно невигідна. Хіба не такі самі й ваші засади?

— Звичайно. Але ми дивимось на все це з іншого погляду.

— Ну от,— весело докінчив Фредді.— То, може, Ніно, я й сам у душі комуніст. Чи можливо таке?

Джо засміялася.

— Це з вашими трьома чи чотирма будинками, тисячами найманих робітників, добрим десятком слуг, кількома

Ьільйонами в банку, власним літаком, яхтою, "ролс-рон-ром" і всім іншим, що ви маєте? — не без гордощів сказала Бона.

Ми всі засмійлися. Не сміявся тільки Руперт, і я зрозумів, як болісно він відчуває кожен удар, завданий Ніні, і як бажає їй уникнути найгіршого чи принаймні ігнорувати це приховане глузування.

— Не сприймайте їх надто серйозно,— сказав він Ніні, коли всі встали з-за столу.

— А я й не сприймаю,— відказала вона, але навряд чи хто їй повірив.

Після обіду Фредді знову почав розпитувати її, але тепер Ніна відповідала тільки "так" чи "ні" і, тільки-но минув належний за етикетом час, підвелася й сказала, що їй треба їхати, то чи не можна викликати таксі.

— Побудьте ще трохи,— сказав Фредді,— а тоді ми вас Відвеземо. Де ви оселилися?

— В готелі "Глостер",— відповіла Ніна. • — Де це?

— Недалеко від нашого посольства.

— А, десь у Кенсінгтоні чи Бейзвотері,— мовив Фредді.— Це нам по дорозі.

— Не хочу завдавати вам клопоту,— відмовилася Ніна. •Вона вже навіть почала робити помилки в англійській

мові, і тоді Руперт сказав:

— Я сам відвезу вас.— (Цим він принаймні рятував її від "ролс-ройса").

— Ні,— вперто мовила Ніна.— В цьому немає потреби, Руперте.

— Все одно відвезу,— наполягав Руперт.— Фредді, ви почекаєте, доки я повернуся, гаразд? Я скоро.

— Добре,— відказав Фредді.— А я думав, що росіяпи люблять сперечатись аж до ранку.— Він потиснув Ніні руку й, замислено всміхаючись, поплескав її по плечу, ніби хотів показати, що розуміє все,, навіть і комунізм.— Ви незвичайна жінка, голубонько. Шкода, що наші комуністи не такі, як ви.

Вона не відповіла дотепом на дотеп. Сухо попрощалась з усіма, і Джо повела її вниз, щоб допомогти їй знайти пальто, бо Анджеліна, чимось ображена, покинула посуд і пішла спати. Руперт рушив слідом за ними, але Пеггі притримала його за руку й прошепотіла:

— А вона таки гарненька, Руперте, і вміє за себе постояти. Але страх яка вразлива, отож будьте обережні.

Руперта, мабуть, аж пересмикнуло від її підкреслено інтимного тону, але він кивнув головою, надяг пальто и спустився вниз, де чекала на нього Ніна. Я стояв біля сходів нагорі й бачив, як Джо раптом поцілувала Ніну — так, наче виявляла до неї жорстоку великодушність чи все їй прощала. Але Руперт мовчки пройшов повз Джо, ніби й не бачив її, вивів Ніну надвір і посадив у свою маленьку машину.

Наступного дня Руперт спитав мене, що казали про Ніну після того, як вони поїхали. Я відповів так, як воно було: ніхто нічого не казав, бо після напруження, спричиненого відчайдушною боротьбою Джо за свій дім і чо* ловіка, всі відчули полегкість, і були раді, що все нарешті минулося.

— І Джо нічого не казала?— не вгавав Руперт.

— Джо страшенно перелякана через вас і Ніну,— м'яко пояснив я йому.— Ви можете пишатися, що вона так воювала за вас.

— Джо воює, аби тільки воювати,— зневажливо мовив він і додав, що все це виглядало досить безглуздо.

— А що казала про це Ніна?— запитав я.

— Ясно, —що нічого,— сердито відповів Руперт. Тоді сказав, що Ніна має інший клопіт. Коли вони приїхали до готелю, він запропонував провести її у вестибюль, але Ніна благально мовила:

— Ні, прошу вас, не треба.— Чому?— здивувався він.

Вона якусь мить вагалась, а тоді сказала:

— Це було б необачно.

— А мені байдуже, ебачно чи необачно,— мовив Руперт.— Бога ради, Ніно, не треба почувати себе ні в чому винною.

— Та ні, я не про те,— озвалась вона.— Пам'ятаєте, у Москві вам здавалося, що всі стежать за вами. А от за мною тут справді стежать, хоч би куди я пішла. Якийсь молодий англієць. Можливо, він і зараз десь тут.,,

Руперт зрозумів, у чому річ, але йому все ще не віри* лось.

— Не може бути,— сказав він.— Чого б то йому стежити за вами?

— Не знаю, але вш завжди десь поблизу, тому краще не йдіть зі мною.

Та для Руперта в його теперішньому настрої це було тільки заохочення, і він таки наполіг на тому, щоб про-

Еести Ніну. У вестибюлі старого готелю сидів лише портьє-Ірландець, який дав Ніні ключ і пішов викликати для неї діфт.