Небезпечна гра (Підступна гра) - Олдрідж Джеймс

таксі, подався назад до Болдвіна. На душі в мене було так погано, що навіть той клуб здавався приємнішим за мою мебльовану кімнату. Фредді я знайшов у барі, разом з рештою "п'ятірки", ще не п'яного, але напідпитку, Я трохи пброзмо'вляв з одним яхтсменом, ІЦО був серед них,— він мав шістдесятифутову шхуну, тобто найменший вітрильник, який варто мати,— а тоді підсів до Фредді. Згодом до нас підійшов Най і теж сів поруч.

— Ви знаєте, Фредді,—* сказав він,— отой ваш кузен — дуже дивний суб'єкт. і

— А що ж у нього такого Дивного? — обережно запитав Фредді. і

— ЧИ ВІДОМО вам, що ПЄВЦИЙ час дехто був переконаний, що він завербований росіянами?

— Та хто ж би цьому повірив-! — зневажливо мовив Фредді.

— Американці й досі певні, що він не робив ніякого переходу по кризі, а прбсто його підібрав російський підводний човен, а вже потім він повернувся на острів Мел-вілл разом з їхнім пораненим льотчиком. Якийсь наш розумник навіть написав про це книжку.

— Невже ви прислухаєтесь до вигадок старого негідника Лілла? Та й хто повірить такій нісенітниці...

— Берті Лілл тут ні до чого,— заперечив Най.— Мені казав, про це Рендолф.

Фредді вилаявся.

— Отож, Фредді, навряд чй розумно з вашого боку вплутувати в таку історію фірму "Ройс", ви й самі це знаєте.

Фредді мовчки заплющив очі й не став сперечатися. Тепер і для нього вечір був зіпсований, тому я#зрештою облишив свій намір, і ми разом поїхали.додому.

Я не знав, чи збирався Фредді сказати про цю розмову Рупертові, чи пі, але сам вирішив розповісти йому все й наступного дня так і зробив.

— Але навіщо старому знадобилося виносити це за межі родини й нападати на мене? — запитав Руперт, коли ми прийшли до Фредді, щоб почути його думку. /

— Не тільки на вас,— сказав йому Фредді,— але й на мене. Рендолф знає, що я підкопуюсь під нього, от і підкопується тепер під мене. Він має спільників, і Най — один з них.

— Най мене не — відстрашить,— рішуче сказав Руперт.

— Ну що ж, дійте далі,— невесело мовив Фредді.— Але бога ради, Руперте, займайтеся тільки своєю справою і по робіть нічого, за що вони могли б зачепитися, бо це що дужче ускладнить мов життя. Най — небезпечний мер-

80ТНИК.

Розділ чотирнадцятий

Наближався час зустрічі Руперта з Ніною Водо— —п'яновою, і я бачив, як він хвилюється; але мене брала цікавість, і я почав розпитувати його про Ніну. Спитав, хто вона насправді, і Руперт одказав:

— За фахом — погана поетеса. Я засміявся.

— Можете собі сміятися, Джеку,— сказав він,— але це щира правда. Хоч одного разу я був свідком, як, виступаючи перед виноградарями Криму, вона буквально полонила аудиторію своїми жахливими віршами.

— То чому ж ви вважаєте, що вони жахливі? — запитав я.

— Бо вони таки жахливі,— наполягав Руперт.— Щось там про російських робітників, які, мов ті боги, працюють на благо світу, прокладають шляхи,для нових поколінь і плекають честь соціалізму, наче ніжну виноградну лозу, і таке інше, і таке інше. Терпіти не можу таких словес.

— Ви людина Заходу,— зауважив я.— Вони й не були розраховані на те, щоб вразити вас.

— Але вони мене вразили, хоча й видались мені сміховинними,— сказав Руперт.— У* них вона виробила для себе цілий моральний кодекс загального братерства.

-^Такі речі тепер не в моді.

— Знаю. Але їй бракує розуміння реального життя. Отож декому тут легко буде виставити її на посміх.

— Але кому це в біса потрібно?

•— Знайдеться якийсь ідіот,— відказав Руперт.— А вона таки щиро вірить у свої моральні засади.

Мені здалося, що Руперт пожартував, і я засміявся, але потім збагнув, що він серйозно тривожиться за Ніну, й подумав, що, мабуть, ця росіянка й справді мала на нього вплив. — '

Познайомившись з нею на прийомі в Радянському посольстві, я спочатку відчув деяке розчарування: адже людина з незвичайною— репутацією ніколи не буває в житті така, якою ми її уявляємо. Я поїхав на прийом разом з Рупертом і Джо. Руперта й раніше запрошували до Радянського посольства з інших урочистих нагод, але він незмінно відмовлявся "через Джо. Та цього разу йшлося про справи, і Джо виявила великодушність. Коли Руперт сказав їй, що серед членів торговельної делегації буде Ніна Водоп'янова, Джо тільки пильно глянула на нього, але нічого не сказала й відразу ж погодилась. І Руперт повіз пас до посольства в своїф малолітражці, яку поставив поміж "ролс-ройсів", машиін дипломатичного корпусу й приватних лімузинів, що вишикувались обабіч вулиці перед брамою посольства.

Кам'яні східці вели до готичного гапку посольства, і щоразу, як розчинялися двері, у вогку зимову темряву вливався ріденький струмінь електричного світла, а голі віти платанів біля брами зроняли па землю краплі вологи. У вестибюлі стояла черга до гардероба. Ми роздягнулись, і вбраний у червону ліврею церемоніймейстер з випещеними вусами голосно назвав паші імена послові, його дружині місіс Солдатовій, приїжджому 'міністру та црго заступникові. Міністр подивився на Руперта оцінюючим поглядом технічного' експерта, а перекладач пояснив йому, хто це такий. Ми потиснули руки, і господарі якусь хвилину постояли коло нас перед буйним вогнем у мармуровому каміні цього старовинного англійського будинку.

— А де ж ваша Золота Зірка? — запитав Руперта міністр.

Я знав, що Руперт віддав свою медаль Героя Радянського Союзу Ніні Водоп'яновій, прощаючись з нею на вокзалі в Москві, та й однаково не міг би носити іноземну нагороду в своїй країні.

— Забув надягти,— відказав Руперт.

— Він дуже скромна людина,— пожартував посол. Його дружина легенько торкнула Джо за рукав.

— Він завжди такий? Пишаючись Рупертом, Джо відповіла:

— О, так. Завжди! Руперт почервонів.

В цій великосвітській обстановці Джо мала просто-таки пеперевершений вигляд. Вона була напрочуд гарна: гладко зачесане назад густе чорне волосся відкривало ясне благородне чоло й дивовижно чисті очі, і я подумав собі: "Водоп'янова повинна бути неабиякою жінкою, коли може суперничати з нею". Я зовсім забув про вередливу й нестриману вдачу Джо. А вона виглядала такою щасливою в ролі зірки дипломатичних прийомів, що мені мимоволі подумалось, чи не це її справжнє покликання.

Коли ми зайшли в довгий багатолюдний зал, уже сповнений приглушеним багатоголосим гомоном ь тютюновим димом, якийсь невисокий чорнявий чоловік з бистрими очима, що, здавалося, все бачили (і на все дивилися ніби жартома), звернувся до нас:

— О! Всі, як е, Ройси. Дуже приємно. Містер і місіс Руперт Ройс, містер Джек Ройс. Добрий вечір. Зараз я принесу вам вина, а біля столу, будь ласка, порядкуйте самі.

Як і Руперт, я вже озирався довкола, шукаючи очима Ніну Водоп'янову. Навіть не знав, яка вона з себе, але це тільки додавало цікавості пошукам. Що ж до Руперта, то він того вечора не відставар від мене й на крок, наче .потребував моєї підтримки. Опинившись у багатолюдній залі й не бачачи піде Водоп'янової, він, як видно, відчув полегкість. А може, Водоп'янової там і зовсім не було.

Біля столів, по кутках і в бічних кімнатах юрмилося стільки людей, що важко було пройти. Ми поклали собі на тарілки смаженої качки. Крім того* на столі була заливна курчатина, буженина, солодощі, невеличкі бутерброди з ікрою, шинка, велика ваза з фруктами. Вдома Руперт бойкотував фрукти південноафриканських расистів, наслідуючи приклад поДруги Джо, доктора Мерієн Крей-форд, і я почув, як Джо шепнула йому на вухо:

— Б'юсь об заклад, що й ці з Південної Африки. Руперт засміявся і з неприхованою любов'ю подивився

на дружину.

— Не будь такою колючою.

Ми покуштували холодних закусок, а молодий чорнявий аташе, що так люб'язно нас зустрів, повернувся з кількома келихами к'янті. Він підвів до нас двох членів торговельної делегації і, немовби обертаючи все на жарт, почав перекладати зауваження, якими ми обмінювались, майже притиснуті одне до одного в натовпі. Теми їх були такі: а) погода в Англії; ф погода в Москві; в) погода на Чорному морі; г) подорож делегатів до Англії і їхні перші англійські враження. Обидва зали мали вихід у вишукану оранжерею з чорно-білою кам'яною підлогою і фонтаном. Там ми розійшлися з нашими новими знайомими. Я впізнав серед присутніх кількох англійських міністрів, а Руперт познайомив мене із своїми; давніми друзями з міністерства закордонних справ. До Джо підійшли дві дружини дипломатичних урядовців.

— Джо!.— вигукнули.вони.— От не сподівались! Ти що тут робиш?

Одна була її троюрідною сестрою, друга — подругою; вони повели Джо до дружини ще одного кузена — члена парламенту від партії торі. що> мав якесь відношення до торговельної палати.

Тим часом ми з Рупертом усе ще шукали очима Ніну Водоп'янову. Натовп притисну нас до стола в кутку, але зрештою ми вибралися звідти: Руперт поставив свою тарілку, і з келихами в руках ми пішли шукати Ніну по кімнатах цього гарного англійського будинку, де скрізь панував бездоганний порядок.

Не знаю, чого я чекав від прийому в Радянському посольстві та й взагалі від дипломатичного прийому як такого. Колись у Пернамбуко я побував на радянському танкері й виявив, що він мало чим різниться від будь-якого іншого танкера. Щоправда, там було чистіше й командував ним капітан молодший віком, ніж я на той час, та й усі члени екіпажу виглядали не більш як на дев'ятнадцять років, у тому числі й кілька жінок. А каюти екіпажу видалися нам просто розкішними. І все ж таки відчувалося на тому судні щось невиразно особливе, так само, як от і в цьому радянському будинку в Англії. Здавалося, в цих обшитих панелями стінах дихаєш не вологим англійським повітрям, а суто російським, неначе за віконницями старовинного англійського будинку буяє справжній сибірський сніговій. Вдивляючись крізь тютюновий дим у кінець довгого Залу, понад головами натовпу й жіночими зачісками, я немовби бачив там далекий радянський світ; але він зник з очей, як тільки я побачив десь попереду Джо, що весело перемовлялася з чотирма чи п'ятьма англійками, які принесли сюди з собою власний "великий світ".

І тут я почув голос, що його й чекав почути того вечора:

— Руперте! Це ви?

— Здрастуйте, Ніно,— спокійно мовив Руперт і потиснув їй руку.

Я сподівався побачити жінку, дуже схожу на Джо. Чому — й сам не знаю. Можливо, ще вродливішу, але чимось подібну.