Тихий Дін. Книга третя - Шолохов Михайло

Петро засвітив ліхтар, але його спинив, прийшовши з току, батько.

— Нащо ліхтар?

— Коні, тату, скульгавіли. Певне, ножана.

— А коли ножана — зле? Хочеш, щоб котрийсь мужик засідлав та з двору повів?

— Та воно не зле. *

— Ну, так скажи Грицькові, що ножану я їм зробив. Молоток узяв та гвіздка загнав обом нижче хряща. Тепер кульгатимуть, поки фронт рушить.

Петро покрутив головою, пожував вус і пішов до Григорія.

— Постав їх до ясел. Це батько навмисно їх скуль-гавив.

Домисел старого врятував. Уночі знову загув від гомону хутір. Вулицями скакали вершники. Брязкаючи на вибоїнах та розкотах, проповзла й стала на майдані батарея. 13 кав-полк став на хуторі на ночліг. До Мелехових тільки но прийшов Христоня, сів навпочіпки, покурив.

— Немад у вас чортів? Не ночують?

— Покищо бог милуд. Які були ото — ввесь курінь просмерділи духом своїм мужичим. Тож то воно говорять— "Русь смердюча", ну й воістину!—невдоволено бурмотіла Іллівна.

— У мене були, — голос Христоні сповз на шепіт, величезна долоня витерла змочену сльозинкою очницю, але, мотнувши здоровенною, з польовий казан, головою, покрег-тав і вже наче засоромивсь своїх слів.

— Ти чого, Христоню ? — посміюючись спитав Петро, вперше побачивши Христонині сльози. Вони ото й завдали йому веселого настрою*

— Воронка взяли... На германську на нім ходив... Скруту вкупі, значця... Як людина був, аж, значця, розумніший ... Сам і підсідлав. "Сідлай, — каже, — а то він мені не дасться". — "Що ж я тобі,г—кажу, — цілісіньке життя сідлатиму, чи що V Взяв, — кажу, — значця, сам і орудуй". Осідлав, а він хоч би чоловік був... Недогарок! Значця, по пояс мені, до стремена ногою не дістане... До ганку підвів, сів... Заголосив я, як дитина. "Ну, — кажу старій, — викохував, напував, годував..." — Христоня знов перейшов на швидкий шепіт з присвистом і підвівся, — На стайню глянути боюсь! Змартвів двір ...

— У мене добре. Трьох коней піді мною вбило, це четвертий, його вже не так...

Григорій прислухався. 3а вікном хрускіт снігу, брязкіт шабель, приглушене: "тррррр !"

— Ідуть і до вас. Як риба на дух, прокляті! Або хто сказав...

Пантелей Прокопович заметушився, руки зробились зайві, нема куди їх дівати.

— Хазяїне ! Ану виходь!

Петро одяг наопашки свиту, вийшов.

— Де коні? Виводь!

— Я не проти, але вони, товариші, з ножаною.

— З якою ножаною ? Виводь! Ми не так беремо, ти не бійся. Покинемо своїх.

Вивів по одному із стайні.

— Третя там! Чому не виводиш ? — спитав один з чер-воноармійців, присвічуючи ліхтарем.

— Це матка, жереба. Вона старюка, їй вже років сто...

— Гей, неси сідла!.. Чекай, справді шкутильгають... В господа бога, в хреста, куди ти їх, каліч, ведеш!? Станови назад!.. — люто закричав той, що тримав ліхтар.

Петро потяг за обротьки й відвернув від ліхтаря обличчя ІЗ скривленими губами.

— Сідла де?

*— Товариші забрали нині вранці.

— Брешеш, козак! Хто взяв?

— їйбогу!.. Хай бог скарав — взяли! Мценський полк проходив і забрав. І сідла, і навіть два хомути взяли.

Матюкаючись, трод вершників поїхали геть. Петро увійшов, напахчений запахами кінського поту й сечі. Тверді губи його щулились, і він не без похвальби ляснув Хри-стоню по плечі.

— Ось як треба!-Коні закульгали, а сідла взяли, мовляв ... Ех, ти !

Іллівна погасила лампу, навпомацки пішла стелити до горнички.

— Посидьмо потемки, а то принесе лиха година ноч-ліжан.

Ці§ї ночі в Анікушки гуляли. Червоноармійці попрохали запросити сусідніх козаків. Анікушка прийшов по Мелехових.

— Червоні ?! Що нам червоні ? Вони, що ж не хри-щені, чи що? Такі самісінькі, як і ми, руські. Ійбо. Хочете — вірте, хочете — ні... А я їх жалію... А що ж мені ? Жид з ними один, так самісінько людина. Жидів ми в Польщі перебили... Хм! Але цей мені шклянку самогону наточив. Люблю жидів!.. Ходімо, Григоре ! Петю ! Ти не гребуй мною...

Григорій відмовився йти, але Пантелей Прокопович порадив :

— Іди, а то скажуть, мовляв, за низьке мад. Ти йди, не пам'ятай зла.

Вийшли на подвір'я. Тепла ніч обіцяла годину. Пахло попелом та кізяковим димом. Козаки стояли мовчки, потім пішли. Дарка наздогнала їх на хвіртці.

Насурмлені брови її, розкрилившись на обличчі, під неяскравим, процідженим крізь хмари, світлом місяця, блищали оксамитною чорниною.

— Мою бабу підпоюють ♦.. Тільки на їхнд не вийде...

Я, голубе, око маю... — бурмотів Анікушка, а самогон кидав його на тини, вилив із стежки в заметану.

Під ногами цукрово похрумкував сніг, зернясто — синій, сипкий. З сірої імли неба Зривався заметіль.

Вітер ніс огонь з цигарок, перевіював сніжну куряву. Під зорями він хижо налітав на білоперу хмару (так сокіл, настигши, б'д лебедя круто випнутими грудима), і на принишклу землю, хвилясто гойдаючись, злітали білі пірця —пластівні, вкривали хутір, перехрещені шляхи, степ, людський і звірячий слід. . .

В Анікушки в хаті — дихнути нема чим. Чорні гострі язики кіптяви бухають з лампи, а за тютюновим димом нікому не видно. Гармоніст — червоноармідць хіба ж так ріже "саратівської", докраю вибираючи міхи, розкинувши довгі но-ги.На лавах сидять червоноармійці, жінки-сусідки. Анікущину жінку голубить здоровенний дядько у ватяних захисних штанях і коротких чоботях, обтяжених величезними, наче З музею, острогами. Шапка з дрібного сивого смушка, збита в нього на кучеряву потилицю, на бурому обличчі піт. Мокра рука пече анікущеній дружині спину.

А жіночка вже умліла: слиняво почервонів у неї рот; вона б і відсунулась, та не силонька їй; вона й чоловіка бачить, і усміхнені погляди жінок, та ось таки не сила їй скинути із спини могутню руку; сорому мовби й не було, і вона сміються п'яненько й розслаблено.

На столі горлянки глечиків відіткнуті, на ввесь курінь спиртним димком пахтить. Скатерть — як хлющ, а посеред хати на долівці зеленим чортом виться й вибивад дрібушки взводний 13 кавалерійського. Чоботи на ньому хромові, на одну онучу, галіфе — з офіцерського сукна. Григорій дивиться від порога на чоботи та галіфе ї думад: "З офіцера добуто"... Потім переводить погляд на обличчя ; воно зчорна — смагляве, лиснід потом, як круп вороного коня, круглі вушні скойки відстобурчені, губи товсті й обвислі. "Жид, а зграбний!"—вирішуй нишком Григорій. Йому й Петрові налили самогону. Григорій пив

обережно, а Петро захмелів швидко. 1 за годину гатив уже на долівці "козачка", збивав закаблуками куряву, хрипко прохав гармоніста: "Дрібніше, дрібніше!" Григорій сидів біля столу, лускаючи гарбузове насіння. Поруч нього — рослявий сибіряк-кулеметник. Він морщив по дитячому округле обличчя, говорив м'яко, згладжуючи шиплячі, замість "ц", вимовляючи "с", сілий полк", "мі-сясь" виходило в нього.

— Колчака розбили ми. Краснова вашого сапнемо як слід — і все. О — як! А там гайда орати, землі сіла прірва, бери її, примушуй родити. Земля — вона, як баба: сама не дасться, її відняти треба. А хто на перешкоді стане — вбити. Нам вашого не треба. Аби лиш рівними всіх поробити ...

Григорій погоджувався, а сам нишком поглядав на чер-воноармійців. Для опаски мовби не було підстав. Всі дивились, похвально посміхаючись, на Петра, на його круглі й зграбні рухи. Чийсь тверезий голос захоплено скрикував: "От чорт! Здо-рово!" Але випадково Григорій спіймав на собі уважно примружений погляд одного кучерявого червоноармійця, старшини, і насторожився, пити кинув. 5 Гармоніст заграв польку. Молодиці пішли по руках. Один з червоноармійців з вибіленою спиною, заточившись, запросив молодицю — сусідку Христоні, але та відмовилася і, підхопивши в руку рясний поділок, перебігли до Григорія.

— Ходім танцювати!

— Не хочу.

— Ходімо, Грицю! Квітонько!

— Кинь дуріти, не піду!

Вона тягла його за рукав, силувано сміючись. Він хмурився, опирався, але, помітивши, як вона моргнула, підвівсь. Зробили два кола, гармоніст кинув пальці на баси, і вона, вигодивши секунку, поклала Григорієві голову на плече, ледве чутно шепнула:

— Тебе вбити змовляються... Хтось доказав, що офіцер ... Тікай...

І — гоіоско і

— Ох, чогось голова заморочилась!

Григорій повеселівшав. Підійшов до столу, Випив кухоль самогону, Дарку спитав:

— Напивсь Петро?

— Майже готовий. Знявся 3 катушки.

— Веди додому.

Дарка повела Петра, стримуючи розхит його з чоловічою силою. Слідом вийшов Григорій.

— Куди, куди ? Ти, куди ? Ні — і — і! Ручку поцілую, не ходи!

П'янісінький Анікушка прилип до Григорія, але той глянув такими очима, що Анікушка розчепірив руки і відхилився геть.

— Шановному товариству ! — Григорій махнув на порозі шапкою.

Кучерявий, ворухнувши плечима, поправив пояс, пішов за ним. На ганку, дихаючи в обличчя Григорієві, вилискуючи лихими світлими очима, пошепки спитав:

— Ти куди? — І чіпко взявся за рукав Григорієвої шинелі.

— Додому,—не спиняючись, тягнучи його за собою,

відповів Григорій. Схвильовано — радісно вирішив: "Ні,

живцем ви мене не візьмете!"

Кучерявий лівою рукою держався за лікоть Григорія; важко дихаючи, ступав поруч. Біля хвіртки вони задержались. Григорій почув, як рипнули двері, і зараз же права рука червоноармійця лапнула стегно, нігті дряпнули кришку кобури. На одну мить Григорій побачив всупір синє лезо чужого погляду і, ворухнувшись, спіймав руку, що рвала застібку кобури. Крекнувши, він стис її біля зап'ястя, із страшною силою кинув собі на праве плече, нахиливсь і, перекидуючи здавна знайомим способом важке тіло через себе, смикнув руку донизу, відчуваючи з хрусь-кого звуку, як у лікті ламаються суглоби. Білява, кучерява, як у ягняти, голова, чавлячи сніг, встромилась в замет.

Провулком пригинаючись попід тином, Ґригорій кй-нувсь до Дону. Ноги, пружно відштовхуючись, несли його до узвозу. "Аби лиш застави не було, а там..." На секунду спинивсь; позаду на видноті ввесь анікущин двір. Постріл. Хижо продзижчала куля. Постріл ще. З гори, темним переїздом, — за Дін. Вже посеред Дону, вискнувши, куля вгризлась біля Григорія в чисту круговину пухирчастої криги, окрушки посипались, обпікаючи Григорієві шию. Перебігши через Дін, він оглянувсь. Постріли все ще ляскали, як пастуший арапник. Григорія не зігріла радість визволення, але почуття байдужості до пережитого збентежило. "Як у звіря били ! — механічно подумав він, Знову спиняючись. — Не шукатимуть, побояться до лісу йти...