Тихий Дін. Книга третя - Шолохов Михайло

Подейкували, що в Казанській і Шумілинській мовби вже не одна козацька голова валяються у хмизі занедбана... Фронтовики тільки посміювались : "Брехня! Офіцерські казочки! Кадети давно нас Червоною армією лякають!"

Чуткам вірили і не вірили. І перед цим мало хіба брехали всякого по хуторах. Слабодухих чутки підштовхнули на відступ. Та коли фронт пройшов, чимало виявилось і таких, хто не спав ночами, кому подушка була гаряча, постіль тверда і рідна дружина немила.

Дехто вже й жалкував, що не пішов за Дінець, але зробленого не вернеш, зроненої сльози не підіймеш . . .

У Татарському козаки збирались вечорами на провулках, ділились новинами, а потім ішли пити самогон, кочуючи 3 хати до хати. Тихо жив хутір і сумовито. На початку

м'ясниць одне лиш весілля пробриніло бубонцями: Михась Кошовий віддав заміж сестру. Та й про ту казали з дхид? ним поглумом:

— Вигодили час женитесь! Цриспічило, видно!

Другого дня після виборів влади утір геть роззброївся,

В мохівському будинку, зайнятому під ревком, теплі сіни й коридор завалили зброєю. Петро Мелехов теж відніс свою та григорідву гвинтівки, два нагани й шаблю. Пару офіцерських наганів брати зоставили, а здали лише ті, що лишились ще від германської.

Облегчений Петро прийшов додому. В горниці Григорій, закасавши по лікоть рукава, розбирав та відмочував у гасі приржавілі частини двох гвинтівчаних затворів. Гвинтівки стояли біля лежанки.

— Це звідки? — у Петра навіть вуса обвисли від здивовання,

— Батько привіз, коли їздив до мене на Філоново.

У Григорія у звужених прорізах очей заблищали світлячки. Він зареготався, лапаючи боки змоченими в гасі руками. І так само несподівано урвав сміх, — по вовчому клацнувши зубами.

— Гвинтівки — це що!,. Ти знадні, — зашепотів він, хоч у хаті нікого не було, — батько мрні сьогодні признався,— Григорій знову стримав усмішку, — у нього кулемет д.

— Бре — ше — еш! Звідки ? Нащо ?

— Каже, козаки-обозники йому віддавали за глек кисляку, а по модму, бреше, старий чорт! Украв, мабуть. Він же, як жук — гнойовик, тягне все, що й підійняти несила йому. Шепоче мені: "Кулемет у мене д, закопаний на току. Пружина в ньому годяща на нарізні гачки, але я її не займав." — "Нащо він тобі? " — питаюся. "На дорогу пружину позаздрив, може, ще на щось здасться. Штука цінна, з заліза..."

Петро озлився, хотів іти в кухн$о до батька, але Григо? pift розрадив.

— Кинь! Допоможи почистити та прибрати. Що ти з ним удідш?

Протираючи цівки, Петро довго сопів, а потім роздумливо сказав:

— Воно, може, й справді... здасться. Нехай лежить"

Цього дня Томілін Іван приніс чутку, що в Казанській

ідуть розстріли. Покурили біля печі, побалакали. Петро під розмову про щось уперто думав. Думалося з незвички трудно, до бісера на лобі. Як пішов Томілін, він заявив ;

— Зараз поїду на Рубежин до Япіки фоміна. Він у своїх тепер, чув я. Кажуть, він окружним ревкомом орудуй, якби не було — грудка на рівному місці. Попрохаю, щоб, в разі чого, заступився.

У ріжнаті сани Пантелей Прокопович запріг кобилу, Дарка закуталась новою шубою і про щось довго шепта-лася з Іллівною. Разом вони шмигнули до комори й звідтц вийшли з клунком.

— Що це ї — спитав старий.

Петро промовчав, а Іллівна скоромовкою шепнула:

— Я тут маслиця назбирала, берегла про всяк випадок, А тепер уже не до масла, віддала його Дарці, нехай фо-> мінисі гостинця повезе, може, він придасться Петюшці, — і заплакала. — Служили, служили, життям важили, і тепер за погони за їхні, так і начувайся, що...

— Цить, голосільнице! — Пантелей Прокопович люто кинув у сіно батога, підійшов до Петра: — Ти йому пшенички пообіцяй.

— На чорта вона йому потрібна! — спалахнув Петро. — Ви б, тату, краще пішли до Анікушки самогону купили, а то — пшениці!

Під полою Пантелей Прокопович приніс відровий глек самогону, мовив похваляючи:

— Добра горілка, мати її курка! Як миколаївська.

— А ти вже хильнув, пес старий! — накинулась на нього Іллівна але старий, мов§и й н$ чув, по молодому,

закульгав до куреня, сито, по котячому, мружачись, крехчучи й витираючи рукавом обпечені самогоном губи.

Петро рушив з двору і, як гість, ворота покинув розчиненими.

Віз і він подарунок могутньому тепер полчанинові: крім самогону, відріз довоєнного шевіоту, чоботи і фунт доро" того чаю з цвітом. Все це роздобув він у Лісках, коли 28 полк з бою взяв станцію і розсипався грабувати вагони й склади... Тоді ж таки у відбитому поїзді захопив він кошика з дамською білизною. Послав її з батьком, що на фронт приїздив. І Дарка, на превелику заздрість Наталі Й Докійці, захизувалась в небаченій досі білизні. Тонюсіньке закордонне полотно було біліше від снігу, шовком на кожній штучці були повишивані герб та ініціали. Мереживо на панталонах здималось пишніш за піну на Доні. Дарка першої ночі по приїзді чоловіка лягла спати в панталонах.

Петро, перед тим як гасити світло, поблажливо посміхнувся :

— Чоловічі спідні підчепила і носиш?

— В них тепліше й гарніше, — мрійливо відповіла Дарка. — Та їх і не розбереш: якби вони чоловічі — були б довші. І мереживо... Нащо вони вашому братові ?

— Певне, благородного звання чоловіки 3 мереживом носять. Та про мене! Носи, — сонно почухуючись, відповів Петро.

Справа ця його не дуже цікавила. Але наступними днями лягав він поруч жінки, вже з опаскою відсуваючись, з мимовільною пошаною та неспокоєм дивлячись на мережива, боячись і легесенько доторкнутись до них і відчуваючи якесь відчуження від Дарки. До білизни він так і не звик. На третю ніч, озлившись, рішучо зажадав:

— Скидай к чорту штани свої! Негоже їх бабі носити, і вони зовсім не баб'ячі. Лежиш, як пані! Аж мовби чужа в них.

Вранці встав він раніш від Дарки. Покашлюючи й суплячись, спробував приміряти панталони на собі. Довго й

насторожено дивився на зав'язки, на мереживо і на свої солі, нижче колін волохаті ноги. Повернувся і, несподівано побачивши в дзеркалі свій відбиток з пишними складками назаді, плюнув, чортихнувсь, по ведмедячи поліз з широченних халош. Великим пальцем ноги заплутався в мереживі, мало не впав на скриню і, вже розлютившись всерйоз, розірвав зав'язки, визволивсь. Дарка сонно спитала:

— Ти чого?

Петро ображено змовчав, сопучи й часто попльовуючи, а панталони, невідомо на яку стать зшиті, Дарка того ж таки дня, зітхаючи, поскладала до скрині (там лежало ще чимало речей, котрим усі жінки не могли знайти вжитку). Складні речі ці мали згодом перешити на ліфчики. Але спідниці Дарка використала; були вони невідомо для чого короткі, але хитра володілиця надгачала зверху так, щоб нижня спідниця була довша від довгої верхньої, щоб вид-нілось на півчетверті мереживо. І почала Дарка, замітати голландським мереживом долівку...

Ось і тепер, вирушаючи з чоловіком у гостину, була вона вдягнена багато й пишно. Під дінською, облямованою поріччям кожушанкою і мереживо спідньої виднілось, і верхня, вовняна, була добротна й нова, щоб зрозуміла фомінська жінка, котра вилізла з грязі в князі, що Дарка не проста козачка, а, як би там не було, офіцерша.

Петро помахував батогом, цмокав губами. Жеребна ко-бильчина з облізлою спиною підтюпцем бігла накоченою дорогою, по Доні.

До Рубежина приїхали в обіди. Фомін справді був дома. Вій зустрів Петра гарно, посадовив його за стіл, посміхнувся в рудуваті вуси, коли батько його приніс з Петрових саней, запущених іне м, обсипаний сінною потертю глек.

— Ти чого, односуме, і очей не показуєш, — казав Фомін протяжно, приємним баском, скоса поглядаючи на Дарку широкопоставленими блакитними очима женолюба, і поважно закручував вуса.

— Сам зна$ш, Якове Юхимовичу, частини йшли, час серйозний...

— Та воно так. Жінко! Ти б нам огірків, капустки, рибки дінської сушеної.

В тісній хаті було жарко натоплено. На печі лежали діти: схожий на батька хлопчик, з такими ж блакитними, широкими в поставі очима, і дівчинка. Хильнувши, Петро приступив до справи.

— Подейкують по хуторах, ніби чеки приїхали, добираються до козаків.

— Трибунал П'ятнадцятої Інзенської дивізії до. Вешен-ської приїхав. Ну, то, й що? Тобі що до того?

— Як же, Якове Юхимовичу, самі знайте, — офіцер лічусь. З мене й офіцер, можна сказати — сама слава.

— Ну, то й що?

Фомін почував себе господарем становища. Хміль зробив його самовпевненим і хвастовитим. Він усе прибирав поважної постаті, погладжуючи вуса, дивився спід лоба, владно.

Розкусивши його, Петро прикинувся сиротою, принижено й підлесливо посміхався, але з "ви" непомітно перейшов на "ти".

—— Разом служили з тобою. Лихого про мене ти не можеш сказати. Чи я ж був коли проти ? Зроду ні! Хай бог скараз, я завжди стояв за козаків!

— Ми значмо. Ти, Петре Пантелейовичу, не сумнівайся.

Ми всіх наскрізь вивчили. Тебе не займуть. А до декого ми доберемось. Декого візьмемо за карк. Тут багацько гадів засіло. Зостались, а самі — собі на умі. Зброю ховають... Ти ж віддав свою? Га? *

Фомін так враз перейшов від повільної мови до натиску, що Цетро на хвилину розгубивсь, кров помітно кинулась йому до обличчя.

— Ти ж здав? Ну, чого ж ти? — напосідав Фомін, перехиляючись через стіл.

— Здав, звичайно, Якове Юхимовичу, ти не подумай.., я з щирою душею.

— ІЗ щирою ? Значмо ми вас ... Сам тутешній, — він п'яно підморгнув, розімнув плоскозубий великий рот. — Із заможним козаком однією рукою ручкайся, а в другій ножа держи, а то вгатить... Собаки! Відвертих немалі Я бачив чимало людей. Зрадники! Але ти не бійсь, тебе не займуть. Слово — оливо.

Дарка закушувала холодцем, з гречності майже не їла хліба. Її запопадливо частувала господиня.

Поїхав Петро вже надвечір, обнадіяний і веселий.

Вирядивши Петра, Пантелей Прокопович пішов навідати свата Коршунова. Він був у нього перед приходом червоних. Луківна збирала тоді Митька в дорогу, в господі була метушня, безлад. Пантелей Прокопович пішов, відчувши себе зайвим. А цього разу вирішив піти дізнатись, чи все гаразд, та до речі пожуритися вкупі про часи, що настали,

Дошкутильгав він на той куток хутора не швидко. Постарілий, уже без кількох зубів, дід Гришака зустрів його у дворі. Була неділя, і він вирядився до церкви на вечірню. Пантелей Прокопович аж поточився, на свата глянувши: під розхристаною шубою в того виднілися всі хрести та регалії за турецьку війну, червоні петлички визивно сяли на стоячому комірі старовинного мундира, по старечому обвислі шаравари з лампасами були акуратно заправлені в білі панчохи, а на голові по самісінькі воскові великі вуха, насунутий картуз З кокардою.

— Що ти, дідусю 1 Сватоньку, та чи ти при розумі V Та хто ж під цю пору хрести носить, кокарду ?

— Га? — Дід Гришака приставив до вуха долоню.

— Я, соколику, вірою-правдою своєму білому цареві служив.