Тихий Дін. Книга третя - Шолохов Михайло

Козаки, кажеш ? Хто поїхав, а хто нірку шукад, де б заховатись. Ви ж поїдете?

— Не поїдуть наші козаки. Ти вже ото не мани їх! — Злякалась Іллівна.

т

— Невже зостаєтесь? Аж не вірю! СІвате Ґригорію, чй правда ? Життям важи ге, братці 1

— Що буде. .. — зітхнув Петро і, враз, обхоплений вогневим рум'янцем, спитався:— Григорію! Ти як? Не роздумав? Може* поїдемо?

— Ні вже.

Тютюновий дим обгорнув Григорія і довго гойдавсь над кучерявим смоляним чубом.

— Коня твого батько прибирає ? — не до речі спитав Петро.

Тиша захрясла надовго. Тільки прядка під ногою Докійки чмелем дзижчала, навіваючи дрімоту.

Ногайцев просидів до світанку, все умовляючи братів їхати за Дінець. За ніч Петро двічі без шапки вибігав сідлати коня і обидва рази йшов розсідлувати, пронизуваний погрозливими дарчиними очима.

Зайнялось на світ, і гість почав збиратись. Вже вдягнений, тримаючись за клямку на дверях, він значуще покашляв, сказав з притаєною загрозою:

— Може воно й на краще, а тільки схаменетесь ви опісля. Доведеться нам вернутися звідти, — ми пригадаємо, которі червоним на Дін ворота відчиняли, зоставались їм служити...

Вранці буйний висипав сніг. Вийшовши на подвір'я, Григорій побачив, як зза Дону на переїзд вивалилась, чорніючи, купа людей. Восьмеро коней тягли щось, чувся говір, понуки, матірна лайка. Крізь заметіль, як у тумані, маячили сиві силуети людей та коней. Григорій З четверної запряжки вгадав: "Батарея . .. Невже червоні?" Від цієї думки кинулось серце, але поміркувавши, він Заспокоїв себе.

Розсмиканий натовп наближавсь до хутора, далеко обійшовши чорний, роззявлений у небо зів пролизини. Але на виїзді передня гармата, заломившись на підмитому в березі льодку, впали на одне колесо. Вітер доніс крик їздових, хрускіт кришеного льоду та хапливий з оповзом

перестуіі когіячих копит. Ґригорій пройшов до загОроди, обережно визирнув. На шинелях вершників розгледів затрушені снігом погони, з обличчя пізнав козаків.

Хвилин за п'ять у ворота в'їхав на рослому широко-крупному коні підстаркуватий вахмістр. Він зліз біля ганку, чумбур прив'язав по поруччя, пішов до хати.

— Хто тут господар? — спитався він, привітавшись.

— Я,— відказав Пантелей Прокопович, злякано ждучи наступного питання: "А чому ваші козаки вдома?"

Але вахмістр кулаком розправив білі від снігу, закручені й довгі, як аксельбанти, вуса, попрохав:

— Станичники! Допоможіть ради Христа виручити гармату ! Завалилась у березі по самісінькі вісі... Може, бичівки є? Це який хутір? Заблудили ми. Нам би до (уланської станиці треба, але таке закуріло, — світу не видно. Малшрут ми загубили, а тут червоні ось-ось хвоста притиснуть.

— Я не знаю, їйбогу... — зам'явся старий.

— Що тут знати! Он у вас козаки які... Нам і людей би треба допомогти.

— Хворію я, — збрехнув Пантелей Прокопович.

— Що ж ви, братця!—— Вахмістр, як вовк, не повертаючи шию, оглянув усіх. Голос його наче змолодів та виправився. — Чи ви не козаки ? Значить, нехай пропадає військове майно ? Я за командира батареї зостався, офіцери порозбігались. Тиждень ось з коня не злажу, обморозився, пальці на нозі повідпадали, але я життя рішусь, а батарею не кину! А ви... Тут нема чого ! По доброму не хочете, — я зараз гукну козаків, і ми вас... — Вахмістр із сльозою та гнівом вигукнув: — примусимо, бісові сини! Більшовики! В гроб вашу мать! Ми тебе, діду, самого запряжемо, коли хоч! Іди народ клич, а*не підуть, — бий мене сила бо: а, вернусь на той бік і хутір ваш з землею змішаю.

Він говорив як людина, не зовсім певна своєї сили. Григорієві стало жаль його. Схопивши шапку, суворо, не глянувши на збуреного вахмістра, сказав:

**— Ти не галасуй. Нема чого тут! Виручити допоможемо, а там паняй з богом.

Поклавши тини, батарею переправили. Народу зійшлось чимало. Анікушка, Христоня, Томілін Іван, Мелехови та З десяток линок за допомогою батарейців викотили гармати й набійні ящики, допомогли коням взяти узвіз. Обмерзлі колеса не крутились, гальмували на снігу. Виснажені коні трудно брали найменший горбок. Номери, що наполовину порозбігались, ішли пішки. Вахмістр скинув шапку, вклонився, подякував помочі і, повертаючись на сідлі, неголосно наказав :

— Батарея, за мною!

Услід йому Григорій дививсь шанобливо, з недовірливим подивом. Петро підійшов, пожовуючи вус і, наче відповідаючи на думку Григорія, сказав:

— Якби всі отакі були! Ось як треба тихий Дін боронити !

— Ти про вусатого? Про вахмістра?—спитав підходячи забрьоханий по вуха Христоня.— І диви, дотягне ото свої гармати. Як він, бодай його, на мене нага§м замахнувся! І вдарив би,— бо людина в одчаї. Я не хотів іти, а потім, признатись, злякався. Хоч і валянців немаз, а пішов. І скажи, нащо йому, дурневі, оці гармати? Як шкідлива свиня з колодкою: і важко, не на добре, а тягне...

Козаки розійшлись, мовчки посміхаючись.

ХУІ

Далеко за Доном — час перевалив уже за обіди — кулемет глухо виклацав дві черги й замовк.

. За півгодини Григорій, що я&яідходив від вікна в горниці, ступнув назад, до вилиць £$с|твся попелястою синявою.

— Ось вони !

Іллівна ахнула, кинулась до вікна. Вулицею врозсип скакало восьмеро вершників. Вони вчвал добігли до ме-лехівського двору, спинились, оглянули переїзд за Дін,

чОрнотроііний прослідок, Стйснутий Доном та горйк), Повернули назад. виті коні їх, махаючи куцообче-криженими хвостами, закидали, забрискали сніжним груддям. Кінна розвідка, що рекогносцирувала хутір, Зникла. За годину Татарський налився рипом кроків, чу-жоіо, окаючою говіркою, собайим Гавкотом. Піший полк, З кулейетйми на сагіях, з обозом і кухнями перейшов Дін і розлився по хуторі.

Хоч і який страшний був цей перший момент вступу ворожого війська, але сміхотлива Докійка не стерпіла й тут: коли розвідка повернула назад, вона приснула в завіску, вибігла на кухню. Наталя зустріла її зляканим поглядом:

— Ти чого ?

— Ох, Натальцю! Любцю!.. Як вони верхи їздять ! Кожен ото на сідлі туди — сюди, туди — сюди ... А руки в ліктях теліпаються. І самі — як з клаптів зроблені, все в них труситься.

Вона рухами так майстерно все удала, як гомзались на сідлах червоноармійців, що Наталя добігла, давлячись сміхом, до ліжка, впала на ліжко, щоб не притягти гнівну увагу свекра.

Пантелей Прокопович, трясучою дрижею взятий, безцільно пересував на лаві в прихатні дратву, шила, баночку З березовими шпильками і все поглядав у вікно звуженим, Зацькованим поглядом.

А в кухні розходились жінки, як не перед добром: червона Докійка з мокрими від сліз очима, блискучими, як зерна оприсканого росою пасльону, показувала Дарці посадку в сідлах червоноармйіців і в розміряні рухи з несвідомим цинізмом вкладала непристойний натяк. Ломались від нервового сміху в Дарки круті підкови фарбованих брів, вона реготалась, хрипко й здушено вимовляючи:

— Гляди, шаравари до дірок протре !.. Отакий їздець... Луку вигне!..

Навіть Петра, що вийшов з горниці зажурений, на хви* лину звеселив їх сміх.

— *Іудно дивитись иа їхню їзду?—спитав він.— А їм не жаль. Поб'ють спину коневі — іншого підцуплять. Мужики !— Із безкрайїм презирством махнув рукою.— Він і коня ото, може, вперше бачить: "Мал — ті, поїдемо диви — і доїдемо". Батьки їхні колісного рипу боялись, а вони джигитують... Ех!—Він похрускав пальцями, тиснувся в двері до горниці.

Червоноармійці юрбою сунули вулицею, розбивались на групи, заходили в двори. Трод звернули у ворітця до Ані-кушки, п'ятеро, з них один верхи, зостались біля астахів-ського куреня, а інші п'ятеро рушили попід тином до Ме-лехових. Попереду йшов невисокий літній червоноармідць, голений, з приплесканим широконіздрим носом, сам увесь Зграбний, підбористий, відразу видно — старий фронтовик. Він перший зайшов до мелехівського двору і, спинившись біля ганку, з хвилину, схиливши голову, дививсь, як вигримляв на прив'язі жовтий пес, задихаючись та захлинаючись гавкатом; потім зняв з плеча гвинтівку. Постріл зірвав з даху білий димок інею. Григорій, поправляючи комір сорочки, що душила його, побачив у вікно, як на снігу, плямуючи його кров'ю, качаються собака, в передсмертній лютій муці гризе прострілений бік та залізний ланцюг. Озирнувшись, Григорій побачив змиті блідістю обличчя жінок, безтямні очі матері. Він без шапки ступнув у сінці.

— Облиш!— чужим голосом крикнув услід батько.

Григорій розчинив двері. На поріг, дзенькаючи, впала

порожня гільза.

У хвіртку входили відсталі червоноармійці.

— Защо вбив собаку? Перешкодив:—спитав Григорій, ставши на порозі.

Широкі ніздрі червоноармійця хапнули повітря, кутки тонких виголених пасиньо губів сповзли вниз. Він озирнувсь, перекинув гвинтівку на руку.

— А тобі що? Шкода? А мені ось і на тебе патрона не шкода витратити. Хочеш ? Ставай!

129

б. Тихий Дін

— Йо —но, кинь, Олександре! — піходячи й сміючйсі"з ііромовив рослий, пишнобровий червоноармізць.— Здор в? хазяїне! Червоних бачили ? Приймайте на квартиру. Це він вашу собачку вбив ? Даремно ... Товариші, проходьте*

Останній увійшов Григорій. Червоноармійці весело здоровкались, скидали ладівниці, шкіряні японські патронташі, на ліжко купою кидали шинелі, ватяні теплушки, шапки. І відразу вся хата сповнилась отруйливо пахучим спиртовим духом солдатчини, неподільним запахом людського поту, тютюну, дешевого мила, рушничного масла — запахом далекої дороги.

Той, котрого звали Олександром, сів до столу, закурив цигарку і, наче продовжуючи почату з Григоріям розмову, спитав :

— Ти в білих був ?

— Так.

— Отож... Я відразу бачу шуліку з крику, а тебе по соплях. Біленький! Офіцер, а? Золоті погони?

Дим він стовпами видмухував з нідзрів, свердлував холодними невсміїненими очима Григорія, що стояв біля одвірка і все постукував знизу по цигарці прокуреним опуклим нігтем.

— Адже — офіцер? Признавайся! Я з виправки бачу; сам же германську відбув.

— Був офіцером.

Григорій силувано посміхнувсь і, піймавши збоку на собі зляканий, благальний погляд Наталі, спохмурнів, бровою повів. Йому стало досадно за свою усмішку.

-— Шкода! Виходить, не в пса треба було стріляти...

Червоноармізць кинув недокурка під ноги Григорієві, підморгнув до інших.

І знову Григорій відчув, як, мимоволі, кривить йому губи усмішка, винувата й благальна, він почервонів з сорому за свій невільний, не підвладний розумові вияв кволості.