Тихий Дін. Книга третя - Шолохов Михайло

Перед очима в нього стояв суворий волого-блимливий погляд широко посаджених очей дезертира — отаманця, одягнутого в шинель з витертим

йомером "52" на урядницьких наплічниках, ведмежкувата його хода. "Терпець уриваються, братику!" — вчувались Йетрові невиразні слова. "Дезертир, дурень на кшталт Христоні, і зараз — командир полку, а я в холодку",— гарячково полискуючи очима, думав Петро.

Козак, опасаний навхрест кулеметними стрічками, змінив Фоміна.

— Братці! Я сам у Подтьолкова в загоні був і от щё$ може, бог дасть, доведеться із своїми йти на кадетів,— хрипів він, тіпаючись та п'яно вимахуючи руками.

Петро швидко пішов до квартири. Сідлав коня і слухав, як стріляли козаки, роз'їжджаючись із станиці, за старим звичаям оповіщаючи хутори про поворот служивих.

XIII

Короткі дні, що тишею лякали, наприкінці здавались великими, як у жнива. Полягли хутори глухим цілинним степом. Наче вимерло все Наддіння, наче помірок спустошив станичні юрти. І стало так, неначе обгорнула Наддіння хмара густим, непросвітно чорним крилом, простерлась німо й страшно і от-от пригне до землі тополі вихором, вдарить сухим тріскучим гуркотом грому і почне трощити й ламати білий ліс за Доном, обсипати з крейдяних відног камінь — дикар, ревти згубними голосами грози.

Зранку в Татарському повивав землю туман. Гора гула на мороз. Опівдні сонце вилущувалось із хлипкої імли, але від цього не яснішало. А туман розгублено бродив по висотах наддінських гір, валився в яри, приярки і гинув там, осідаючи мокрою курявою на мошистих плитняках крейди, на засніжених голизинах гребенів.

Вечорами зза списів голого лісу ніч підносила розпе-чено-червоний величезний щит місяця. Він імлисто сяяв над принишклими хуторами кров'яними відблисками війни й пожеж. І від його нещадного, нетьмарливого світла повставала в людей невиразна тривога, нудився скот. Коні й

113

Тихий Дій

воли, втрачаючи сон, бродили до світанку но дворах. Згубно вили собаки, і задовго до півночі різноголосо починали перегукуватись півні.

Вдосвіта приморозок льодком сковував мокрі гілки дерев. Вітром збивало їх, і вони дзвеніли, як стальні стремена. Неначе кінна невидима рать ішла лівобережжям Дону, темним лісом, в сизій пітьмі, побризкуючи зброєю та стременами.

Майже всі татарські козаки, що були на Північному фронті, повернулись на хутір, самовільно покинувши частини, що помалу відсувались до Дону. Щодня являвся якийсь припізнілий. Дехто — для того, щоб надовго розсідлати муштрового коня і ждати приходу червоних, застромивши бойове спорядження в ожеред соломи або під стріху повітки, а інший, відчинивши заметену снігом хвіртку, лише заводив коня на подвір'я і, поповнивши запас сухарів, переспавши ніч з жінкою, вранці вибирався на шлях, з узгірка востаннє дивився на білий, мертвий простір Дону, на рідні місця, покинуті, може, назавжди.

Хто зайде смерті наперед? хто розгадав кінець людської путі ?. і Важко йшли коні. від хутора. Важко рвали від запекших сердець козаки жаль до ближніх. І цим завіяним поземкою шляхом багато хто думкою повертавсь додому. Багато важких думок передумано на цім шляху... Може і солона, як кров, сльоза, ковзнувши по крилі сідла, падала на нахолоділе стремено, на покусаний шпениками підків шлях. Алеж* на тім місці по весні жовтий лазуровий цвіток1, квітка розставання, не виросте?

Вночі після того, як приїхав з Вешенської Петро, в ме-лехівськім курені почалася сімейна рада.

Ну, що?—спитався Пантелей Прокопович, ледве Петро переступив поріг. —Навоювався? Без погонів приїхав? Ну, іди-йди, поручкайся з братом, матір зрадуй, жінка он

з1 На Дону — дикий тюльпан

Зйудьгуйалась і .. Здоров> здоров Петяшо ... Григорій! Ґри-горе ІІантелейоВичу, чого ж ти на печі3 як бабак, лежиш ? Злазь 1

Григорій звісив босі ноги з туго підтягнутими штрипками захисних шараварів і, з усмішкою почухуючи чорні, в буйному волоссі груди, дивився, як Петро перехилившись, скидав портупей, дерев'яними від морозу пальцями маца$ по вузлі башлика. Дарка, мовчки й усміхнено заглядаючи в очі чоловікові, розстібала на нім петлі кожуха, опасливо обходила з правої о боку, де поруч кобури нагана сизо поблискувала, прив'язана до пояса, ручна граната.

На ході торкнувшись щокою до іне§м запушених вусів брата, Докійка вибігла прибрати коня. Іллівна, витираючи завіскою губи, готувалась цілувати "старшенького". Біля печі поралась Наталя. Вчепившись в поділок її спідниці, тулилась малеча. Всі ждали від Петра слова, а він, кинувши З порога хрипко "здорові були! " — мовчки роздягався, довго обмітав чоботи просяним віником і, випроставши зігнуту спину, враз із жалісно затремтілими губами, якось розгублено притуливсь до спинки ліжка, і всі несподівано побачили на обморожених, почорнілих щоках його сльози.

— Служивий! Чого це ти? — під жартівливістю ховаючи тривогу й дріж у горлі, спитав старий.

— Пропали ми, тату!

Петро довго покривив рота, вирухнув білявими бровами і, ховаючи очі, висякався в брудну, просмерділу тютюном хустку.

Григорій вдарив кота, що лащивсь до нього, — крекнувши скочив з печі. Мати заплакала, цілуючи завошивілу голову Петра, але зараз же відірвалась від нього.

— Дитино моя! Сердешний мій, кислячку всипати? Та ти йди, сідай, борщ прохолоне. Голодний, мабуть?

За столом, бавлячи на колінах племінника, Петро пожвавішав; стримуючи хвилювання, розповів про відхід з фронту 28 полку, про втечу командного складу, про Фоміна та про останній мітинг у Вешенській.

— Як же Фй думаєш 1 — сййтав Григорій, не здіймаіочй З голови дочки чорножилу руку.

— І думати нема чого. ЗавтРа ось переднюю, а проти ночі поїду. Ви, мамо, харчів мені наготуйте, — оберйувся він до матері.

— Відступати, значить?—Панталей Прокопович утопив пальці в кисеті, та так і зостався, висипавши з пучок тютюн, чекаючи відповіді.

Петро підвівсь, христячись на тьмяні, чорного письма образи, подивився суворо й сумовито.

— Спаси христос, наївся!.. Відступати, кажеш ? А то як же? Чого ж я зостанусь? Щоб мені червонопузі качан зрубали ? Може, ви гадайте зоставатись, а я... Ні, я вже поїду! Офіцерів вони не милують.

— А дім як же? Виходить, кинемо?

Петро тільки плечима знизав на питання старого, але зараз же заголосила Дарка:

— Ви поїдете, а ми повинні зоставатись ? Гарні, нема що й казати 1 Ваше добро стерегтимемо!.. Через нього, може, й життя позбудешся ? Згори воно вам ясним вогнем! Не зостанусь я!

Навіть Наталя і та пристала до розмови. Приглушуючи дзвінкий речитатив Дарки, вигукнула:

— Якщо хутір громадою зрушить — і ми не зостанемось! Пішки підемо.

— Дурні! Сучки! — несамовито загорлав Пантелей Прокопович, поводячи очима, мимоволі шукаючи костур. — Стерви, матір вашу курку! Цитьте, окаянні! Чоловіча справа, а вони рівняються... Ну, покиньмо все тай ходімо світ за очі. А скотину куди подінемо? За пазуху покладемо? А курінь ?..

— Ви, молодички, чисто з глузду спали! — ображено піддержувала його Іллівна. — Ви його, добра того, не наживали, вам легко його покинути. А ми із старим вдень і вночі горба гнули, так ото такечки й кинути ? Ні бо! — вона зщилила губи, зітхнула. — Ідіть, а я з місця не рушу.

Хай краще біля порога вб'ють, — все легше, ніж під чужим тином здихати.

Пантелей Прокопович підкрутив гнота в лампі, сопучи й зітхаючи. На хвилину всі замовкли. Докійка, плетучи паг-линку панчохи, підвела від дротків голову, пошепки сказала :

— Скотину з собою можна погнати... Не зоставатись же заради скотини.

І знову лють запалила старого. Він, як застоялий жеребець, затупотів ногами, мало не впав, спіткнувшись на козеня, що лежало біля печі. Спинившись проти Докійки, зіпнув:

— Поженемо? А стара корова починає, — це як? Докуди ти її доженеш! Ах ти, книш тобі в рот гарячий! Безхатня ця! Поганка! Гнида! Наживав-наживав їм — і ось що припало почути!.. А вівці! Ягнята куди подінеш?.. Ох, ох, су — у — уча дочка! Мовчала б !

Григорій скоса глянув на Петра і, як колись, давним-давно, побачив у карих рідних очах його пустотливу, глузливу і в той самий час смиренно — шанобливу усмішку, Знайоме тремтіння пшеничних вусів. Петро блискавично моргнув, ввесь затрясся від стрим} ваного реготу. Григорій і в собі радісно відчув цю, невластиву йому останніми роками податливість на сміх, не таячись засміявся глухо й розкотисто.

— Ну от ! Хвалити бога ... Побалакали!— Старий гнівно скинув на нього поглядом і сів, відвернувшись до вікна, вишитого білим пухом наморозі.

Тільки о півночі прийшли до спільного вирішення : козакам їхати у відступ, а жінкам зоставатися стерегти дім та господарство.

Ще вдосвіта Іллівна затопила в печі і до ранку вже спекла хліб і насушила дві торби сухарів. Старий, поснідавши при світлі, на світанку вийшов порати скотину, готувати до від'їзду сани. Він довго стояв у коморі, зануривши руку в набиту пшеницею-гарновкою засіку, проціджуючи крізь пальці ядерне зерно. Вийшов, наче від покійника : скинувши шапку, тихо причинивши за собою жовті двері...

Він ще порався під повіткою, міняючи на санях плетеницю, коли на провулку показався Анікушка, що гнав напувати корову.

Поздоровкались.

—* Зібрався у відступ, Анікей?

— Мені зібратись, як голому підперезатись. Мод — в мені, й чуже — буде при мені.

— Нового що чути ?

— Новин багато, Прокоповичу!

— А що ? — стривожився Пантелей Прокопович, встромивши в ручицю саней сокиру.

— Червоні ось — ось будуть. Підходять до Вешек. Чоловіка бачив з Великого Громка, розповідав, ніби негарно йдуть. Ріжуть людей... У них жиди та китайці, загреби їх у порох! Мало ми їх, чортів косооких, побили!

— Ріжуть?

— Ну а то нюхають ! А тут чигуня клята! — Анікушка заматюкався і пішов попід тином, на ході доказуючи: — Задінські баби самогону наварили, поять їх, щоб лихого їм не чинили, а вони, нап'ються, інший хутір займуть і ше-баршать.

Старий поставив плетеницю, обійшов усі повітки, оглядаючи кожну соху й тин, поставлений його руками. А потім узяв рептух, закульгав на тік насмикати на дорогу сіна. Він витяг з прикладку залізну смичку і, все ще не прочувши неминучість від'їзду, почав смикати сіно гіршеньке, З бур'яном (добре він завжди приберігав до весняної оранки). Але одумався і, досадуючи на себе, перейшов до іншого стогу. До його свідомості якось не дійшло, що ось за кілька годин він покине подвір'я й хутір і поїде кудись на південь і, може, навіть не повернеться.