Тихий Дін. Книга третя - Шолохов Михайло

"Як по шкоді пес перед хазяїном",— соромом зігріла його думка, і на мить повстало перед очима: такою

самісінькою усмішкою ширив чорні атласні губи вбитий білогрудий пес, коли він, Григорій, хазяїн, владний і в житті його і в смерті, підходив до нього, і пес, падаючи на спину, оголював молоді різці? бив пухнастим рудим хвостом...

Пантелей Прокопович все тим же, незнайомим Григорієві голосом спитався: може, гості хочуть вечеряти? Тоді він накаже господині...

Іллівна, не чекаючи згоди, кинулась до печі. Рогач у ру" ках ЇЇ тремтів і вона ніяк не могла підійняти чавун з борщем. Спустивши очі, Дарка зготувала на стіл. Червоноармійці сідали, не христячись. Старий стежив за ними із страхом та неприхованою огидою. Нарешті не видержав, спитав:

— Богу, значить, не молитесь?

Тільки тут подоба усмішки майнула по губах Олександра. Під дружній регіт інших він відповів:

— І тобі б, старий, не радив! Ми своїх богів давно послали. ..— Запнувся, звів брови.— Бога немає? а дурні вірять, моляться оцим дерев'яшкам.

— Так, так... Вчені люди — вони, звісно, дійшли,—злякано погодивсь Пантелей Прокопович.

Перед кожним Дарка поклала' по ложці, але Олександр відсунув свою, попросив:

— Може є не дерев'яна? Бракує ще зарази набратись! Хіба це ложка? Недогризок!

Дарка спалахнула порохом :

— Свою треба мати, якщо чужими гребуєте!

— Но, ти нишкни, молодичко! Нема ложки ? Тоді дай чистого рушника, витру цю.

Іллівна поставила в мисці борщ, він і її попросив:

— Покуштуй сама спочатку, бабко!

— Нащо мені його куштувати? Мо, пересолений?— злякалась стара.

— Ти покуштуй, покуштуй ? Чи не підсипала ти гостям порошку якого...

— Зачерпни! Ну?—суворо наказав Пантелей Прокопо-

вич і стис губи. Після цього він приніс з прихатня шев-сьий струмент, підсунув до вікна вільховий цурупалок, що правив йому за стільця, приладнав у слоїку каганець і сів ІЗ старим чоботом в обіймах. У розмову більш не заходив.

Петро не' показувався з горниці. Там же сиділа з дітьми й Наталя. Докійка плела панчоху, притулившись до пічки, та після того, як один з червоноармійців назвав її "панночкою" ,і запросив повечеряти, вона пішла геть. Розмова вщухла. Повечерявши, червоноармійці закурили,! ііГ

— У вас можна курити ? — спитався рудобровий.

— Своїх курців повно,— охоче сказала Іллівна*

Григорій відмовився від запропонованої йому цигарки.

У нього все всередині тремтіло, до серця припливала ще-муча хвиля, коли поглядав на того, що застрелив собаку і ввесь час тримався проти нього визивно й зухвало. Він, як видно, хотів сутички й увесь час шукав нагоди дошкулити Григорієві, викликати його на розмову.

— В якому полку служили, ваше благородіє?

— В різних.

— Скільки наших вбив?

— На війні не лічать. Ти, товаришу, не думай, що я народивсь офіцером, я ним з германської прийшов. За бойові Заслуги дали мені лички ці...

— Я офіцерам не товариш! Вашого брата ми до стінки ставимо. Я— грішник — теж не одного на мушку посадовив.

— Я тобі от що скажу, товаришу... Негоже ти поводишся, неначе ви хутір з бою взяли. Адже ми самі кинули фронт, пустили вас, а ти як до завойованої сторони прийшов... Собак стріляти — це всякий зуміє, а беззбройного вбити й скривдити теж нехитра річ...

— Ти мене не вчи! Знаємо ми вас! "Фронт кинули" Якби не набили вам, так не кинули б. І розмовляти з тобою я можу по всякому.

— Покинь, Олександре! Набридло!— прохав рудобровий.

Але той вже підійшов до Григорія,.. ворушачи ніздрями,

дихаючи із сапом та свистом.

— Ти мене краще не чіпай, офіцере, а то лихо буде.

— Я вас не чіпаю.

— Ні, чіпаєш !

Прочиняючи двері, Наталя перехопленим голосом покликала Григорія. Він обійшов червоноармійця, що стояв проти нього, пішов і заточився на дверях, як п'яний. Петро зустрів його ненависним стогінливим шепотом:

— Що ти робиш ?... На чорта він тобі здався ? Чого ти З ним зв'язуєшся ?. І себе і нас згубиш! Сядь!..— Він силою штовхнув Григорія на скриню, вийшов до кухні.

Григорій роззявленим ротом жадібно ковтав повітря, із смуглих щок його спливав чорний рум'янець, і стьм'янілі очі набували слабенького блиску.

— Грицю! Грицуню ! Ріднесенький! Не зв'язуйся !— прохала Наталя, тремтячи, затикаючи роти готовим заревти дітям.

— Чого ж я не поїхав ?— спитався Григорій і тоскно глянув на Наталю.— Не буду. Цить! Серцеві не сила терпіти!

Згодом прийшло ще троз червоноармійців. Один, у високій чорній папасі, з вигляду начальник, спитався:

— Скільки поставлено на квартиру?

— Сім чоловіка,— за всіх відповів рудобровий, що перебирав співучі лади лівенки.

— Кулеметна застава буде тут. Потісніться.

Пішли. І зараз же зарипіли ворота. У двір в'їхало дві підводи. Один з кулеметів втягли' в сінці. Хтось палив сірники в темряві й люто матюкався. Під повіткою курили, на току, смикаючи сіно, запалювали вогонь, але ніхто з хазяїв не вийшов.

— Пішов би коней догляднув,— шепнула Іллівна, проходячи повз старого.

Той тільки плечима смикнув, а піти — не пішов. Всю ніч грюкали двері. .Біла пара висіла під стелею і росою осідала на стіни. Червоноармійці постелили собі в горниці

долі. Григорій приніс і розстелив їм повсть, в голови поклав свій кожух.

— Сам служив, знаю, — примирливо посміхнувсь до того, хто почував у ньому ворога.

Але широкі ніздрі червоноармійця заворушились, погляд непримирно майнув по Григорії.

Григорій і Наталя лягли в тій самій кімнаті на ліжку. Червоноармійці, поскладавши гвинтівки в головах, покотом розмістились на повсті. Наталя хотіла погасити лампу, в неї суворо спитали:

— Тебе хто просив'гасити світло? Не смій! Прикрути гніт, а світло мад горіти всю ніч.

Дітей Наталя поклала в ногах, сама, не роздягаючись, лягла під стінкою. Григорій, закинувши руки, лежав мовчки.

"Пішли б ми,— зціплюючи зуби, притискаючись серцем до ріжка подушки, думав Григорій.— Пішли б у відступ, і ось тепер Наталку розпинали б на цьому ліжку і тішились би нею, як тоді в Польщі Франею...."

Хтось з червоноармійців почав оповідання, але знайомий голос перебив його, зазвучав у каламутній півтемряві з вижидальними паузами:

— Ех, нудно без баби! Зубами б гриз... Але він хазяїн — він офіцер... Простим, которі сопливі, вони жінок не відступають... Чи чу§ш, хазяїн ?

Хтось із червоноармійців хропів, хтось сонно засміявся. Голос рудобрового залунав загрозливо:

— Ну, Олександре, мені набридло тебе умовляти! На кожній квартирі ти скандалиш, фуліганиш, ганьбиш червоно-армійське звання. Так не годиться! ЗаРаЗ ось іду до комісара або до ротного. Чу§ш? Ми з тобою побалакаймо!

Запала тиша. Чути було тільки, як рудобровий, сердито сопучи, натягад чоботи. За хвилину він вийшов, хрьопнувши дверима.

Наталя, не' вдержавшись, голосно схлипнула. Григорій рукою тремтячо гладив голову їй, спітніле чоло й мокре

обличчя. Правою спокійно водив у себе по грудях, а пальці механічно застібали й розстібали гудзики натільної сорочки.

— Нишкни, нишкни!—ледве чутно шепотів він Наталі. І в цю мить знав напевне, що духом готовий на всякі злигодні й приниження, аби лиш зберегти свою та рідних життя.

Сірник освітив обличчя Олександра, широкий обід носа, рот, присмоктаний до цигарки. Чути було, як він пів-голосом забурчав і, зітхнувши крізь багатоголосий хро-піт, почав, підвівшись, одягатись.

Григорій, нетерпляче прислухаючись, в душі без краю вдячний рудобровому, радісно здригнувсь, почувши під вікнами кроки і обурений голос:

— І ось він все чіпляються.,. робити... біда... товаришу комісаре...

Кроки залунали в сінцях, рипнули, відчинившись, двері. Чийсь молодий командний голос наказав:

— Олександре Тюрніков, одягайсь і зараз же іди звідси. Ночуватимеш у мене на квартирі, а завтра ми тебе судитимемо за негідну червоноармійця поведінку.

Григорій зустрів доброзичливий гострий погляд чоловіка в чорній шкіряній куртці, що стояв біля дверей, поруч рудобрового.

Він з вигляду молодий і по молодому суворий; з надто підкресленою твердістю були стиснуті його губи, обкидані юнацьким пушком.

— Клопітний гість попався, товаришу? — звернувсь він до Григорія, ледве примітно посміхаючись. — Ну, тепер спіть, ми його завтра втихомиримо. На все добре. Ходімо, Тюрніков.

Пішли, і Грихорій зітхнув полегшено. А вранці рудобровий, розплачуючись за квартиру й харчі, нарочито загаявся, сказавши:

— От, хазяї, не ображайтесь на нас. У нас цей Олександр мовби не при собі. В нього торік перед очима офіцери в Луганську — він з Луганська родом — розстріляли

.матір і сестру. Через це він такий... Ну, спасибі. Прощавайте. Да, ось діткам мало не забув! — І, на невимовну радість дітям, витяг з речової торби й тикнув їм у руки по грудці сірого від бруду цукру.

Пантелей Прокопович розчулено дививсь на онуків.

— Ну, оце їм гостинець! Ми його, цукру того, років 3 півтора вже не бачимо... Спаси христос, товаришу... Вклоняйтесь дядькові! Палазю, дякуй! Серденько, чого ж ти набичилась, стоїш?

Червоноармщць вийшов, і старий — гнівно до Наталі:

— Неосвіченість ваша! Хоч би перепічку дала йому на дорогу. Віддарувати ж треба доброго чоловіка? Ех!

— Біжи! — наказав Григорій.

Наталя, накинувши хустку, наздогнала рудобрового за хвірткою. Червоніючи від збентеження, тикнула перепічку йому в глибоку, як степова криниця, кишеню шинелі.

XVII

Ополудні через хутір спішним маршем пройшов 6 Мцен-ський червонопрапорний полк, захопивши де в кого з козаків муштрованих коней. 3а горбом далеко гуркотіли гармати.

— По Чіру бій іде, — визначив Пантелей Прокопович.

Смерком і Петро, і Григорій не раз виходили на подвір'я. Чути було понад Доном, як десь, не ближче від Усть-Хоперської, німо гули гармати і зовсім тихо (треба було припадати вухом до промерзлої землі) стрекотіли кулемети.

— Непогано й там гатять! Генерал ' Гусельщиков там З гундорівцями, — казав Петро, обмітаючи сніг з колін та папахи і вже зовсім не до мови додав:

— Коней заберуть у нас. Твій кінь, Григорію, з себе показний, далебі — візьмуть!

Але старий здогадався раніше від них. На ніч повів Григорій обох муштрових напувати, вивів з дверей, цр-

бачив: коні припадають на передні. Провів свого — геть кульгав: так само й Петрів. Покликав брата:

— Збезножіли коні, от діла! Твій на праву, а мій на ліву жаліються. Засічки не було... Хіба що мокреці ?

На фіалковому снігу, під неяскравими зірками коні стояли понуро, не басували від застою, не хвицали.