Баламутка - Бальзак Оноре де

На першому поверсі там була величезна зала, де водночас містилася й кухня, зі сволоків якої звисали почеплені на кілки припаси, необхідні для такого господарства. В глибині цієї зали круті сходи вели на другий поверх. А біля підніжжя цих сходів були двері до невеликої довгастої кімнати, яка виходила вікнами в одне з отих провінційних подвір'їв, що скидаються на пічний комин, такі вони вузькі, глибокі й чорні. Прикрита стріхою й схована від усіх очей за мурами, ця кімната служила ісуденським шибеникам залою для зборів. Відкрито старий Коньє в базарні дні давав нічліг селянам; але потай він був корчмарем "лицарів неробства". Цей старий Коньє, колись конюх у якомусь багатому маєтку, скінчив тим, що одружився з Коньєттою, куховаркою з багатого дому. Римське передмістя, як у Італії та Польщі, й досі утворює на латинський манір прізвище жінки від прізвища чоловіка. Склавши докупи свої заощадження, старий Коньє і його дружина купили цей будинок і почали тут корчмарювати. Коньєтта, жінка років сорока, висока, досить повна, мала ніс як у Роксани70, смагляву шкіру, чорні, мов смола, коси, круглі й живі карі очі, розумне веселе обличчя, і Максанс Жіле обрав її на Леонарду71 свого ордену за вдачу й куховарські таланти. Старому Коньє було десь так шістдесят п'ять років; це був кремезний чолов'яга, покірний дружині, і Коньєтта любила пожартувати, що він на все дивиться "незлим оком", саме оком, а не очима, бо воно було в нього одне. За сім років, із 1816-го до 1823-го, ні чоловік, ні жінка ніде не прохопилися й слівцем про те, що робиться в їхній корчмі ночами і що там замишляється. Вони завжди щиро любили всіх "лицарів", а їхня відданість була беззастережна, але, може, не видавалась би такою зворушливою, якби згадати, що й ця мовчанка, і ця любов мали за причину зиск. У будь-яку годину вночі "лицарі" могли прийти до Коньєттиної корчми й постукати особливим способом, і старий Коньє, почувши той знак, уставав, викрешував вогню, світив свічки, відчиняв двері й ішов до погреба по вино, закуплене спеціально для ордену, а Коньєтта готувала їм смачну вечерю — чи то перед їхнім нічним походом, чи то після нього, чи то ввечері, чи то вдень.

Поки пані Брідо їхала з Орлеана до Ісудена, "лицарі неробства" саме готували найкращу зі своїх витівок. У місті жив один старий іспанець, колишній полонений, що після замирення зостався у Франції; він потроху торгував зерном, зранку виїздив на ринок, а на ніч лишав свого чималого візка під ісуденською вежею. Максанс перший прибув на зустріч, домовлену на ту ніч саме під вежею, і його тихо спитали: "Що ж ми зробимо сю ніч?"

— А он стоїть візок старого Фаріо, я трохи не розбив носа об нього,— відповів він.— Спершу піднімімо його на підвалину вежі, а далі побачимо.

Коли Річард споруджував ісуденську вежу, він поставив її, як уже сказано, на руїнах базиліки, що заступила місце римського храму й кельтського "дена". Ці руїни, з яких кожна репрезентувала довгу низку сторіч, утворювали чималий пагорб із пам'ятників трьох епох. Отож вежа Річарда Левине Серце стоїть на вершині конуса, схили якого з усіх боків досить нерівні, і вибратись туди можна тільки сходами. Щоб краще змалювати в небагатьох словах вигляд цієї вежі, можна порівняти її з Луксорським обеліском72 на п'єдесталі. П'єдестал ісуденської вежі, що тоді ховав у собі стільки невідомих археологічних скарбів, має з боку міста висоту вісім-десять футів. За годину візок розібрали й частину за частиною винесли на приступку під вежею, подібно до того, як солдати колись пронесли гармати Сен-Бернарським перевалом. Там візка знову склали й усі сліди перенесення прибрали так старанно, що здавалось, ніби його переніс туди диявол або чарівна паличка якоїсь феї. Після цього подвигу "лицарі", голодні й спраглі, подались до Коньєтти, де незабаром усілись за стіл у малій залі, наперед сміючися з того, яку міну скорчить старий Фаріо, коли о десятій годині прийде по візок.

Звичайно, "лицарі неробства" не щоночі влаштовували такі фарси. Навіть об'єднаного разом генію Сганареля, Маскаріля і Скапена73 не вистачило б, щоб придумувати такі капості триста шістдесят п'ять разів на рік. Насамперед, не завжди їм сприяли обставини: то надто ясно світив місяць, то остання вихватка надміру роздратувала порядних людей, а то котрийсь із ватаги відмовлявся допомагати, коли йшлося про його родича. Та хоча шибеники й не сходилися щодня в Коньєтти, вони зустрічались удень і разом віддавалися законним розвагам полювання, восени збирали виноград, узимку катались на ковзанах. Серед цієї двадцятки міських юнаків, що в такий спосіб протестувала проти громадського застою в місті, було кілька душ тісніше здружених із Максом; вони зробили з нього свого ідола. Зухвалі натури часто навіюють юнакам фанатизм. І от такими сеїдами Макса були двоє онуків пані Ошон: Франсуа Ошон і Барюк Борніш. Ці двоє хлопців бачили в Максі трохи не родича, вірячи в чутки, ніби той — незаконний син пана Лусто. А Макс залюбки позичав цим двом юнакам гроші, яких вони не могли допроситись на розваги у свого діда Ошона; брав їх із собою на полювання, навчав усього і взагалі мав на них куди більший вплив, ніж їхня власна родина. Як сироти, обидва хлопці, хоч уже й повнолітні, були під опікою діда, пана Ошона, через деякі обставини, що їх ми викладемо, коли знаменитий пан Ошон з'явиться на сцені.

В ту хвилину Франсуа й Барюк (заради ясності називатимемо їх самими іменами) сиділи обабіч Макса за чільним кінцем столу, тьмяно освітленого чадними вогниками чотирьох свічок — тих, що їх іде вісім на фунт. Товариство вже випило від дванадцяти до п'ятнадцяти пляшок різного вина — на пораду прийшло всього одинадцятеро "лицарів". Барюк, чиє ім'я досить виразно свідчило, що в Ісудені ще не вмер кальвінізм, сказав Максові, коли вино вже розв'язало всі язики:

— На тебе насувається грізна небезпека...

— Звідки ти про це дізнався? — спитав Макс.

— Таж моя бабуся отримала листа від пані Брідо, своєї хрещениці. Та повідомила, що приїде сюди з сином. Бабуся сказала приготувати для них дві кімнати.

— А яке мені до цього діло? — спитав Макс, узяв келих, одним духом вихилив його і з кумедним жестом поставив на стіл.

Максові було тоді тридцять чотири роки. Одна зі свічок, що стояла навпроти нього, кидала світло на його вояцьку постать, осявала чоло, прегарно вирізняючи білу шкіру, чорне, ледь кучеряве, лиснюче волосся. Воно пишно стовбурчилось, над чолом і на скронях чітко окреслюючись п'ятьма чорними пасмами, що їх наші предки називали "п'ять ріжків". Попри такий різкий контраст білого й чорного, Макс мав напрочуд приємне обличчя, чарівність якого полягала в обрисах, схожих на ті, що ними Рафаель наділяв своїх мадонн, у гарно викроєних устах, на яких грала принадна усмішка, в усьому виразі, якого навчився прибирати Макс. Пишні рум'янці, властиві беррійським обличчям, іще додавали життєрадісності його виразові. Коли Макс щиро сміявся, то блискав тридцятьма двома зубами, гідними прикрасити уста будь-якої спокусниці. П'ять футів і чотири дюйми на зріст, Макс був чудово збудований, не гладкий і не худий. Пещені руки були дуже білі й досить гарні, а ступні зводили на думку Римське передмістя й піхотинця імператорської армії. З нього напевне вийшов би дуже добрий дивізійний генерал; він мав плечі, здатні нести долю маршала Франції, і груди, досить широкі, щоб на них помістились усі ордени Європи. Розум надавав жвавості його рукам. Одне слово, в ньому світилась природна грація, властива майже всім дітям кохання, і шляхетність, успадкована від рідного батька.

— Ти, Максе, не знаєш,— гукнув йому з-за другого кінця столу син старого хірурга Годе, найкращого в місті лікаря,— що хрещениця пані Ошон — сестра Руже? Коли вона приїде зі своїм сином, художником, то напевне на те, щоб домогтись від Руже спадщини, і тоді прощавай твої розкоші...— Макс насупився. Потім обвів поглядом усіх за столом, щоб пересвідчитись, яке враження справив його новий вираз, і нарешті відповів:

— Яке мені діло?

— Але ж мені здається,— втрутився Франсуа,— що коли старий Руже змінить заповіт — а він же, мабуть, склав його на користь Баламутки...

Макс урвав мову свого вірного сеїда:

— Коли я вперше прийшов сюди й почув, як тебе, любий мій Франсуа, дражнять за скупердягу діда, то я заткнув усім пельки так, що ніхто більше ні разу й не писнув про це — принаймні в моїй присутності. І ось як ти мені віддячуєш: уживаєш глузливого прізвиська, причепленого тій жінці, про яку всі знають, що я їй не чужий.

Макс іще ніколи не говорив так про ту людину, котру Франсуа щойно назвав прізвиськом, під яким вона була відома в Ісудені. Колишній в'язень іспанської тюрми-баржі мав досить життєвого досвіду, а командир гвардійських гренадерів — досить уявлення про честь, аби здогадуватись, за що його засуджують у місті. І ніколи не дозволяв нікому й слова сказати про мадмуазель Флору Бразьє, про служницю-хазяйку Жана Жака Руже, яку шановна пані Ошон так різко назвала хижачкою. Правда, всі знали, який вразливий Макс, і не важились заводити з ним мову на цю тему, поки він не почне сам. А він не починав. Та й надто небезпечно було викликати Максів гнів чи просто дратувати його, отож найкращі Максові друзі ніколи не кепкували з Баламутки. Коли хтось забалакував про стосунки Макса з цією дівчиною перед майором Потелем чи капітаном Ренаром, двома офіцерами, до яких він ставивсь мов до рівних собі, Потель зауважував: "Якщо він нешлюбний брат Жана Жака Руже, то чом би йому не жити там?" — "Та й кінець кінцем,— додавав капітан Ренар,— ця дівчина — ласий шматочок хоч би й для короля, і коли він її любить, то що тут лихого?.. Хіба ж молодий Годе не любить пані Фіше, аби в нагороду за цю панщину дістати дочку?"

Вислухавши цю заслужену догану, Франсуа згубив нитку своєї думки й не віднайшов її навіть тоді, коли Макс ласкаво сказав йому:

— Ну, кажи далі.

— Ні, ні! — вигукнув Франсуа.

— Ти даремно сердишся, Максе! — гукнув молодий Годе.— Хіба ми не домовилися, що за столом у Коньєтти можна говорити все що завгодно? Хіба ми не стали б смертельними ворогами тим з-поміж нас, котрі б згадували десь інде те, що було сказано, подумано чи зроблено тут? Все місто називає Флору Бразьє Баламуткою, і коли це прізвисько ненароком вихопилось у Франсуа, чи це злочин супроти "неробства"?

— Ні,— відказав Макс,— тільки проти нашої особистої дружби.