Баламутка - Бальзак Оноре де

Постій 44-ї півбригади, накинутий місту під час громадянської війни, ніяк не міг примирити жителів міста з вояччиною. Бурж, населення якого ось уже десять років меншає, вражений тією самою соціальною недугою. Життєва сила покидає ці великі тіла. Звичайно, в цих нещастях винне урядування. Обов'язок уряду — помічати ці плями на тілі держави й лікувати їх, посилаючи енергійних людей до таких захирілих місць, щоб перемінити там порядки. На жаль, у нас, навпаки, схвалюють такий похоронний, могильний спокій. А потім — звідки взяти нових урядовців або здібних суддів? Хто в наші дні захоче поховати себе в таких місцях, де зроблене добро не світить у очі? Якщо випадком у краю опиняться честолюбні чужинці, то їх скоро захопить сила інерції й вони пристосуються до масштабів жорстокого провінційного життя. Ісуден притупив би й наполеонівський розум. Унаслідок цієї особливої ситуації в ісуденській окрузі 1822 року порядкували самі беррійці. Влада там була відсутня або ж безсила, опріч тих випадків, звичайно, дуже рідких, коли Правосуддя змушене діяти поважно, як йому й годиться. Королівський прокурор пан Муйєрон був сватом усім на світі, а його заступник походив з ісуденської родини. Голова суду, перш ніж досягти цієї високої посади, прославився одним із тих висловів, що в провінції наділяють людину ослячими вухами до кінця життя. Закінчивши розгляд кримінальної справи, що мала завершитися смертним вироком, він сказав звинуваченому: "Бідний мій П'єре, твоя справа ясна, тобі зітнуть голову. Хай це буде тобі наукою". Комісар поліції, що зайняв цю посаду вже в часи Реставрації, мав родичів по всій окрузі. І врешті, не тільки релігія не мала ніякого впливу, а й священика ніхто не шанував. Це городянство, безбожне, злостиве й неосвічене, оповідало більш-менш кумедні історійки про взаємини цього бідолахи зі своєю служницею. Діти вже не ходили вчити катехізис, не ходили й до першого причастя, в місті більш не було й колежу; правда, меса правилась і свята святкували; податки — єдине, чого Париж хоче від провінції,— платили; нарешті, мер стягував недоплати, але всі ці акти громадського життя виконувалися тільки за звичкою. Таким чином, м'якість урядування чудово узгоджувалася з духовним і моральним становищем краю. Події цієї історії, зрештою, відбивали наслідки такого стану речей, що трапляється куди частіше, ніж можна гадати. Багато французьких міст, особливо на півдні країни, схожі на Ісуден. Становище, в яке тріумф буржуазії завів цю столицю округи, судилося всій Франції й навіть Парижеві, якщо буржуазія й далі лишатиметься хазяйкою в зовнішній і внутрішній політиці нашої країни.

Тепер кілька слів про топографію. Ісуден простягається з півночі на південь по кряжу, що загинається до шляху на Шатору. Попід цим кряжем проходить канал, викопаний у часи процвітання міста для фабричних потреб та для заповнення фортечних ровів; канал той називають "Копаною річкою", а вода до нього надходить із Теолю. Копана річка утворює штучний рукав, що вливається в природну річку за Римським передмістям,— там, де до неї впадають і Турнемін та деякі інші струмки. Ці невеличкі потічки живої води і дві річки зрошують досить розлогу рівнину, що з усіх боків облягає жовтаві чи білі пагорби, всіяні чорними цятками. Такий вигляд мають ісуденські виноградники сім місяців на рік. Виноградарі обрізають лози щороку й лишають тільки гидкий обрубок без тички посеред ямки. А коли їхати з В'єрзона, з Ватана або з Шатору, то око, знуджене монотонною рівниною, буває приємно здивоване виглядом околиць Ісудена, оазису цієї частини Беррі, що забезпечує городиною весь край на десять льє довкіл. Під Римським передмістям простягається величезна низовина, вся зайнята городами і поділена на дві частини, що називаються Верхній і Нижній Балтан. Широка й довга алея, оздоблена двома рядами тополь, веде від міста через рівнину до старовинного монастиря Фрапель, англійський сад при якому, єдиний в усій окрузі, дістав горде ім'я Тіволі. В неділю туди ходять для інтимних розмов закохані парочки. Ознаки колишньої величі Ісудена неминуче відкриваються уважному спостерігачеві, і найприкметніша — це поділ міста на частини. Замок, який колись сам становив ціле містечко зі своїми мурами та ровами, утворює окремий квартал, куди сьогодні можна проникнути тільки старовинною брамою і звідки можна вийти тільки трьома мостами через рукави двох річок; лише там місто має старовинний вигляд. Вали ще й досі подекуди виставляють свої могутні хребти, на яких підносяться будинки. Над Замком височить вежа, що сама була фортецею всередині Замку. Хто мав заволодіти містом, розташованим довкола цих двох укріплених пунктів, той мав узяти й Замок, і вежу. Бо захопити Замок — ще не означало захопити й вежу. Сен-Патернське передмістя, що лежить, наче палітра, за вежею, вгризається у рівнину; досить велике, воно напевне в дуже далекі часи було окремим містом. Ще з середніх віків Ісуден, як Париж, спинався по своєму пагорбу й ліпився за вежею та Замком. Така думка в 1822 році підтверджувалась існуванням чарівної церкви святого Патерна, нещодавно зруйнованої спадкоємцем того, хто відкупив її в держави. Та церква, один із найгарніших зразків романського стилю в усій Франції, згинула, і ніхто не змалював хоч би її порталу, який зберігся чудово. Єдиний голос, що пролунав на захист пам'ятки, не знайшов відгуку ні в місті, ні в департаменті. Хоча ісуденський Замок мав вигляд старого міста — вузькі вулиці, старезні будівлі,— все місто, яке кілька разів у різні часи брали штурмом і палили, зокрема під час Фронди59, коли воно згоріло все, здавалося цілком сучасним. Вулиці широкі, в порівнянні з іншими містами; гарні будинки так разюче контрастували з виглядом Замку, що Ісуден у кількох географічних працях дістав прикладку "чудовий".

У місті, що жило таким життям — без ніякого, хоч би чисто комерційного, пожвавлення, без смаку до мистецтва, без культивування науки, в місті, де кожне сиділо у себе вдома, неминуче мусило скластися — і склалось за часів Реставрації, в 1816 році, коли скінчилась війна,— так, що багато молодших жителів міста не мали ніякої перспективи, як тільки чекати на одруження або на отримання спадщини по батьках. Знудившись удома, ці молоді хлопці не знаходили розваги й у місті; а що, за тамтешнім прислів'ям, "треба, щоб молодь розвіяла свій дур", то вони витівали всякі жарти, збиткуючись над самим містом. Бешкетувати серед білого дня було неможливо, їх би впізнали, і, коли чаша їхніх неподобств переповнилася б, їх би за першу занадто круту витівку віддали б у руки виправної влади. Отож вони досить розважливо обирали для своїх вибриків ніч. Отак серед цих старих решток кількох занепалих культур, мов останній вогник, жеврів дух збиточництва, характерний для стародавніх звичаїв. Ця молодь розважалась так, як колись розважалися Карл IX60 та його придворні, Генріх V з приятелями і як у давнину розважалось багато провінційних міст. Їх об'єднала необхідність вишукуватись, захищатися, вигадувати нові витівки, і помалу в них виробився отой дух шкодливості, який відзначають у молоді і який спостерігають навіть у тваринах. В своєму товаришуванні вони знаходили ті невеличкі радощі, які дає таємничість постійної участі в змові. Вони називали себе "лицарями неробства". Вдень ці молоді мавпи корчили з себе святих, вражали всіх своєю статечністю; та й, звичайно, спали дуже довго після нічних пригод, після скоєних лихих витівок. "Лицарі неробства" почали з простеньких жартів, як от: зірвати чи поміняти вивіски, подзвонити коло дверей, з гуркотом скотити забуту кимось біля воріт бочку в підвал до сусіда, який прокидався від грому, схожого на вибух міни. В Ісудені, як у багатьох містах, до підвалу спускаються крізь люк, розміщений біля дверей будинку й закритий міцною лядою з величезним замком. До кінця 1816 року ці новітні шибеники ще не виходили за рамки жартиків, поширених у всіх провінціях серед бешкетливої молоді. Та в січні 1817 року орден Неробства обрав Великого магістра і почав відзначатися витівками, які аж до 1823 року тероризували весь Ісуден, чи принаймні тримали ремісників та буржуа в стані постійної тривоги.

Цей проводир був такий собі Максанс Жіле, званий просто Максом: його попередники обрали його на цю роль як за молодість, так і за силу. Максанса Жіле вважали в Ісудені нешлюбним сином того самого намісника, пана Лусто, чиє гультяйство полишило багато спогадів,— брата пані Ошон, що накликав на себе, як ви вже знаєте, гнів старого доктора Руже з приводу народження Агати. Але дружба, що поєднувала цих двох чоловіків до їхньої сварки, була така тісна, що, за поширеним тоді в тих краях зворотом, вони любили ходити тими самими стежками. Іще балакали, ніби Макс так самісінько міг бути лікаревим сином, як і намісниковим; але ні те, ні те не було правдою, бо його батько був красень офіцер драгунського полку з Буржа. Проте завдяки своїй приязні й, на превелике щастя для хлопця, і лікар, і намісник весь час сперечалися щодо цього батьківства. Мати Максова, дружина бідного шевця з Римського передмістя, на погибель своїй душі була наділена незвичайною вродою, вродою затібрянки, і тільки це добро вона передала в спадщину синові. Пані Жіле, що завагітніла Максом 1788 року, давно жадала цього небесного благословення, яке лихослів'я приписувало гультяйству двох приятелів,— напевно, аби посварити їх між собою. Жіле, старий п'яниця з невситимою горлянкою, ставився до дружининих походеньок із порозумінням і поблажливістю, нерідкими серед нижчих класів. Щоб забезпечити синові покровителів, пані Жіле не казала правди обом гаданим батькам. У Парижі вона стала б мільйонеркою, в Ісудені жила то голодно, то сито й мала погану славу. Пані Ошон, сестра пана Лусто, платила кілька десятків екю щороку, аби Макс міг ходити до школи. Цю щедрість, яку пані Ошон нелегко було собі дозволити через чоловікову скнарість, звичайно, відносили за рахунок пана Лусто, що жив тоді в Сансері. Коли пан Руже, який не знаходив утіхи у власному сині, помітив Максову вроду, то до 1805 року платив за навчання, як він казав, "юного шибеника" в колежі. Намісник помер іще 1800 року, а лікар, плативши за Макса протягом п'яти років, просто підживлював свій гонор, дарма що його батьківство завжди було проблематичне.