Баламутка - Бальзак Оноре де

А самого Максанса Жіле, об'єкт безлічі дотепів, скоро забули. І ось чому 1806 року, через рік після смерті доктора Руже, цей юнак, неначе створений для авантюрного життя, та ще й наділений незвичайною силою і спритністю, дозволив собі цілу низку небезпечних витівок. Він злигався з онуками пані Ошон і дратував міських бакалійників, він крав фрукти в садівників, не боячись перелазити через огорожі. Цей чортяка не мав рівних у карколомних пригодах, його ніхто не міг наздогнати, він міг би спіймати зайця на бігу. Маючи гостре, мов у Шкіряної Панчохи, око, він був завзятим мисливцем. Замість ходити на уроки, він проводив час за стрільбою в ціль. Гроші, добуті в старого лікаря, він витрачав на порох та кулі для поганого пістолета, що дав йому швець Жіле. І ось восени 1806 року Макс, тоді вже сімнадцятирічний, ненавмисне, думаючи тільки налякати її, вбив молоду вагітну жінку, що пізно ввечері застала його в своєму садку, куди він заліз по яблука. Його батько-швець, що очевидячки хотів його спекатися, погрозив йому гільйотиною, і Макс, рятуючи життя, утік до Буржа, де вступив до полку, який простував до Іспанії. Справа з убивством молодої жінки не мала ніяких наслідків.

Юнак Максової вдачі не міг не відзначитись, і Макс таки справді відзначився: після третього походу вже був капітаном, бо та крихта шкільної науки, яку він дістав, дуже йому прислужилася. 1809 року в Португалії його рота здобула одну англійську батарею, але не змогла її втримати й відступила, покинувши свого командира, бо його мали за вбитого. Англійці взяли Макса в полон і відіслали до іспанської плавучої в'язниці в Кабрері, найжахливішої з усіх. Макса Жіле представили до хреста Почесного Легіону й до чину батальйонного командира, але імператор був тоді в Австрії, тож полишав свої милості для подвигів, які діялись перед його очима, а крім того, не любив тих, хто здавався в полон, і взагалі був невдоволений справами в Португалії. Макс пробув на каторзі з 1810 по 1814 рік. За ці чотири роки він розбестився вкрай, бо ж в'язниця була місцем злочинів і ганьби. Спочатку, щоб уберегти свою незалежність і захиститись від розпусти, яка буяла по цих паскудних в'язницях, не гідних цивілізованого народу, молодий красень капітан убив на дуелях (що відбулись в приміщенні шість на шість футів) сімох бретерів, чи то тиранів, і звільнив від них свою баржу-в'язницю на превелику радість їхніх жертв. Макс владарював на своїй баржі завдяки чудесній вправності, набутій у поводженні зі зброєю, фізичній силі та спритності. Але й він почав сваволити, примушував інших працювати за нього, збив собі купку прислужників. У цій школі страждання, де озлоблені натури думають тільки про помсту, де софізми, породжені захаращеними головами, виправдовують лихі думки, Макс зовсім зіпсувався. Він слухав думки тих, що мріяли про багатство, добуте за всяку ціну, не зупиняючись і перед злочином, аби тільки він не полишив слідів. Урешті, коли уклали мир, він звільнився зіпсутим, хоча й невинним, здатним стати й політиком у найвищих сферах, і негідником у особистому житті,— залежно від того, куди, заведе доля. Повернувшись до Ісудена, він дізнався, що батько й мати померли ганебною смертю. Як усі люди, що віддаються своїм пристрастям і живуть, за прислів'ям, "недовго, зате солодко", обоє вони скінчили життя як послідущі жебраки, в шпиталі. Майже зразу після Максового повернення по всій Франції розійшлася звістка, що Наполеон висадився в Кані61. Макс не придумав нічого кращого, як їхати до Парижа й вимагати там свого ордена та чину батальйонного командира. Маршал, що був тоді військовим міністром, згадав геройську поведінку капітана Жіле в Португалії й узяв його до гвардії капітаном, що дорівнювалось армійському батальйонному командирові, але ордена виклопотати не зміг. "Імператор сказав, що ви можете здобути його в першому ж бою",— пояснив він. І справді, ввечері після бою під Флерю, де Макс відзначився, імператор занотував собі бравого капітана, щоб потім нагородити його. Після бою при Ватерлоо Макс покинув армію на Луарі. Коли атестували колишніх наполеонівських офіцерів, маршал Фельтр не визнав за Максансом Жіле ні чину, ні ордена. Наполеонівський вояк повернувся до Ісудена в цілком зрозумілій зневірі: він згоден був служити тільки з орденом і в чині батальйонного командира. Влада визнала ці вимоги надмірними для двадцятип'ятирічного молодика без гучного імені, який міг би таким чином у тридцять років стати полковником. І Макс отримав відставку. Майор — бо між собою бонапартисти визнавали чини, одержані 1815 року,— таким чином позбувся скупого утримання, званого половинною платнею, яке приділяли офіцерам Луарської армії. Бачачи цього вродливого молодика, все майно якого складалося з двадцяти наполеондорів, у Ісудені жаліли Макса, і мер надав йому службу в магістраті за шістсот франків річно. Макс тримався цієї служби близько півроку, а потім сам покинув її, і його заступив один капітан на прізвище Карпантьє, відданий Наполеонові, як і він. Уже ставши Великим магістром ордену Неробства, Макс почав жити таким життям, яке відібрало йому пошану серед кращих родин міста, хоч ніхто йому цього не виявляв; він зробився запальним, пострахом для всіх, навіть для офіцерів давньої армії, що, як і він, відмовилися служити й повернулись до Беррі вирощувати капусту. Після всього описаного зрозуміло, що уродженці Ісудена не дуже любили Бурбонів. Отож хоча місто було не дуже велике, в ньому зібралося більше бонапартистів, ніж будь-де. Бонапартисти, як відомо, майже всі поставали лібералами. В Ісудені та околицях налічувалося з десяток офіцерів у такому становищі, як Максанс, і вони, вподобавши його, обрали його старшим поміж себе. З цим не погодилися тільки отой Карпантьє, його наступник на службі, та ще такий собі пан Міньйоне, колишній капітан гвардійської артилерії. Карпантьє, що вислуживсь на кавалерійського офіцера, незабаром одружився і тепер належав до однієї з найповажніших родин міста — Борніш-Еро. Міньйоне, вихованець Політехнічної школи, служив у військах, які претендували на вищість супроти всіх інших. В імператорській армії було два типи офіцерів. Велика частина їх почувала до буржуа, до "черні", зневагу, схожу на зневагу аристократії до простолюду, завойовника до завойованих. Такі військові не дотримувалися правил честі у своєму ставленні до цивільних і не дуже ганили тих, котрі кривдили буржуа. Інші, надто артилеристи — можливо, внаслідок свого республіканства — не приймали цієї позиції, що загрожувала розколоти Францію на дві країни: Францію військову й Францію цивільну. Тож коли майор Потель і капітан Ренар, обидва офіцери з Римського передмістя, чия думка про "чернь" була однакова, стали найближчими друзями Максанса Жіле, майор Міньйоне й капітан Карпантьє стали на бік городянства і вважали Максову поведінку не гідною порядної людини. Майор Міньйоне, низенький сухенький чоловічок, сповнений гідності, цікавився проблемами, які може розв'язати парова машина, і жив скромно, часто навідуючи пана й пані Карпантьє. Його лагідна вдача та наукові інтереси здобули йому повагу всього міста. Отож в Ісудені казали, що панове Міньйоне й Карпантьє "зовсім не такі люди", як майор Потель, капітан Ренар, Максанс та інші завсідники "Військової кав'ярні", що трималися солдафонських звичаїв та імперських манер.

На той час, коли пані Брідо приїхала до Ісудена, Макса, власне, було виштовхнуто з буржуазного товариства. Правда, цей молодик і сам знав собі ціну, не пхаючись до того товариства, званого "вузьким колом", і ніколи не нарікаючи на те, що став предметом різкого осуду, хоча він був найелегантнішим, найпоказнішим чоловіком у всьому Ісудені, витрачався чимало на свій зовнішній вигляд і тримав коня — річ у Ісудені така дивовижна, як кінь лорда Байрона у Венеції. Ми ще побачимо, яким чином бідний, без джерел прибутку Максанс спромігся бути першим ісуденським чепуруном, бо ганебні способи, що здобули йому осуд добропорядних та побожних людей, пов'язані з обставинами, що привели до міста Жозефа й Агату. Як судити зі сміливої поведінки, з виразу обличчя, Макс дуже мало дбав про думку інших людей; він напевно розраховував колись поквитатися й піднестись над тими, хто тепер зневажав його. А втім, коли буржуа й ганили Макса, то цю думку врівноважувало захоплення, яке викликала в простого люду його натура; його відвага, його рішучість і швидкий розум мусили подобатись юрбі, якій невідома була його внутрішня розбещеність, бо й самі буржуа навіть не підозрювали всієї глибини її. Макс грав у Ісудені роль більш-менш подібну до ролі коваля Сміта62 в "Пертській красуні"; він був проводирем бонапартизму та опозиції. На нього покладались, як пертське городянство покладалось на Сміта у всіх поважних справах. Особливо одна історія виставила на очі героя й жертву "Ста днів"63.

1819 року один батальйон, яким командували офіцери-роялісти, молоді люди, що вийшли з Червоного дому64, проходив через Ісуден, прямуючи до свого гарнізону в Бурж. Не знаючи, що робити в такому конституціоналістському місті, як Ісуден, офіцери зайшли збавити час до "Військової кав'ярні". Кав'ярня з такою назвою є в кожному провінційному місті. Ісуденська, збудована в кутку під валами на площі Зброї, належала вдові колишнього офіцера і, природно, служила за клуб міським бонапартистам, офіцерам на половинній платні або Максовим однодумцям, що їм настрій у місті дозволяв висловлювати своє захоплення імператором. З 1816 року в Ісудені щороку влаштовували обід на честь роковин коронації Наполеона. Троє офіцерів-роялістів, які перші зайшли до кав'ярні, зажадали газет — між іншим, "Котідьєн" та "Білого прапора"65. В Ісудені, а надто в "Військовій кав'ярні", зовсім не шанували роялістських газет. У кав'ярні була тільки "Комерція" — так мусив кілька років називатися заборонений "Конституціоналіст". Та коли газета вперше вийшла під цією назвою, передовиця її починалася словами: "Комерція в принципі конституційна", тому газету й далі називали "Конституціоналістом". Всі передплатники підхопили каламбур, сповнений непокори й зловтіхи: цим каламбуром їх ніби просили не звертати уваги на етикетку, бо вино лишається те саме.