Баламутка - Бальзак Оноре де
Без такого зображення важко буде зрозуміти, як по-геройскому вчинила пані Ошон, попередивши хрещеницю, в якому дивному становищі опинився Жан Жак Руже. Хоча лікар і вважав, що Агата зовсім чужа його синові, та з боку брата це була досить незвичайна річ, що він тридцять років не подавав сестрі жодного знаку життя. Ця мовчанка, очевидно, мала причиною химерні обставини, про які інші родичі, не такі, як Жозеф і Агата, давно вже захотіли б довідатися. І, врешті, між містом та інтересами родини Брідо існував певний зв'язок, що стане ясним у ході дальшої розповіді.
Хай не ображається Париж, але Ісуден — одне з найстаріших міст Франції. Попри історичні забобони, які називають імператора Проба галльським Ноєм46, Цезар згадував про чудове вино з Шамфора (Campo forti), одного з найкращих ісуденських виноградників. Рігор висловлюється про це місто так, що не лишає сумнівів: Ісуден був містом багатолюдним, з розвиненою торгівлею. Але ці двоє свідчень приписують місту вік досить скромний, як порівняти з глибокою давниною. Справді, джерела, недавно досліджені вченим-археологом цього міста, паном Арменом Переме, розкрили під знаменитою Ісуденською вежею рештки базиліки п'ятого сторіччя, можливо, єдиної в усій Франції. Ця церква на самому своєму матеріалі має знак давнішої цивілізації, бо її каміння походить із римського храму, який вона заступила. Крім того, за розвідками цього дослідника старовини, Ісуден, як усі міста Франції, чия назва, сучасна або прадавня, містить частку "ден" ("дунум"), має в самому найменуванні свідоцтво тубільного походження. Слово "ден", атрибут усякої прикметної речі, присвяченої друїдському культові, означало кельтську військову або релігійну споруду. Римляни збудували під галльським деном храм Ізіди. Звідси, на думку Шомо, і назва міста: Іс-су-ден, Ізіда під Деном! Іс — скорочення від Ізіди. Знамениту вежу над базилікою п'ятого сторіччя, третім пам'ятником третьої релігії цього старого міста, цілком напевне збудував Річард Левине Серце47,— там він і гроші карбував. Він скористався церквою як вихідною точкою для спорудження фортеці й зберіг її, сховавши в феодальних укріпленнях, мов у плащі. Тоді Ісуден був осадою недовговічної могутності рутьєрів48 і котерій49, кондотьєрів50, яких Генріх II51 протиставив своєму синові Річардові після його бунту в ролі графа де Пуату. Історія Аквітанії52, якої не написали бенедиктинці, вже й не буде написана, бо немає самих бенедиктинців. Тож ніхто не зможе надто прояснити археологічні темні плями в історії наших звичаїв, коли для цього трапляється нагода. Існує ще одне свідчення давньої могутності Ісудена — відведена в канал річечка Турнемін, що чималеньку відстань протікає на кілька метрів вище Теолю, річки, що обвиває місто. Ця споруда, безперечно, належить генієві римлян. І нарешті, передмістя, яке тягнеться від замку на північ, перетнуте шляхом, який уже понад дві тисячі років називається Римським. І саме передмістя теж називається Римським. Жителі цього передмістя, порода, кров, вигляд яких справді особливі, вважають себе нащадками римлян. Майже всі вони виноградарі й відзначаються тим зухвальством, яке безперечно завдячують походженню, а може, й своїм перемогам над котеріями й рутьєрами, яких вибили до ноги в XII сторіччі на пустищі Шаро. Після повстання 1830 року Франція була надто збурена, щоб звернути увагу на бунт ісуденських виноградарів, цей жахливий бунт, подробиці якого, щоправда, не були опубліковані, і на його причину. Насамперед — ісуденські городяни не впустили війська до міста. Вони хотіли самі відповідати за своє місто, згідно зі звичаями городянства середніх віків. Влада мусила поступитись цим людям, підтримуваним шістьома чи сімома тисячами виноградарів, які попалили всі архіви й усі контори непрямих податків і тягали з вулиці до вулиці одного акцизника, вигукуючи біля кожного ліхтаря: "Ось тут його треба повісити!" Бідолаху вирвала в цих навіженців Національна гвардія і врятувала йому життя, відвівши до в'язниці нібито для суду над ним. Генерал увійшов до міста тільки після переговорів з виноградарями й мав досить відваги, щоб замішатись серед їхнього натовпу, бо в ту хвилину, коли він вийшов з ратуші, якийсь чоловік із Римського передмістя підніс йому до шиї свій "волан" (воланом називають великий різак на жердині, яким обрізають гілля на плодових деревах) і гукнув: "Ось зітну тобі голову, і квит!" І цей виноградар справді зітнув би голову тому, кого пощадили шістнадцять років війни, якби не втрутився в ту мить один з проводирів бунту, якому пообіцяли "зажадати від палат придушення цих печерних пацюків!..".
У чотирнадцятому сторіччі Ісуден ще мав шістнадцять чи сімнадцять тисяч жителів — рештки вдвічі більшого числа за часів Рігора53. Карл VII54 мав там будинок, який стоїть і досі, до вісімнадцятого сторіччя його називали Королівським домом. Це місто, що було тоді центром торгівлі вовною, забезпечувало нею частину Європи і виробляло у великій кількості сукна, капелюхи та чудові рукавички з козячої шкіри. За Людовіка XIV Ісуден, що дав нам Барона55 й Бурдалу56, ще вважався містом вишуканих звичаїв, доброї мови та доброго товариства. В своїй історії Сансеру кюре Пупар твердить, що жителі Ісудена серед усіх беррійців вирізняються витонченістю та "природним розумом". Нині ця розкіш і цей розум зникли остаточно. Ісуден, розміри якого засвідчують давню силу міста, тепер збільшив населення на дванадцять тисяч душ, увібравши виноградарів із чотирьох величезних передмість: Сен-Патернського, Римського, Вілатського і Алуетського, що були цілими містечками. Городянство, як у Версалі, пишається на вулицях. Ісуден ще зберігає беррійський ринок вовни, хоч цій торгівлі загрожує поліпшення порід овець; ці нові породи поширилися всюди, і тільки в Беррі не визнають їх. Виноградники ісуденські дають вино, яке п'ють у двох департаментах і яке, коли б його виробляли по-бургундському чи по-гасконському, було б одним із найкращих у Франції. Та що ж! "Роби, як батьки робили"; ніяких поліпшень — такий місцевий закон. Виноградарі під час грання сусла лишають у ньому хвостики грон, і це надає препоганого смаку вину, яке могло б бути джерелом нових багатств і пожвавити життя в усьому краю. Хвостики надають вину терпкості; кажуть, вона з часом минається, зате вино може стояти більше сотні років. Це міркування, наведене у "Винограднику", таке важливе для виноробства, що його варто пропагувати. Гійом Бретонський, щоправда, таки уславив цю якість кількома рядками в своїй "Філіппіді".
Отже, занепад Ісудена пояснюється духом консерватизму, що доходить до застою і що його достатньо пояснює один-єдиний факт. Коли зайнялися шляхом із Парижа до Тулузи, природно було вести його з В'єрзона до Шатору через Ісуден. Така дорога була б ближча, ніж через Ватан, як її проклали насправді. Але місцева знать та ісуденська муніципальна рада нібито зажадали, щоб її вели через Ватан, бо, мовляв, коли через їхнє місто проляже такий великий шлях, там подорожчають харчі й доведеться за курку платити тридцять су. Щось подібне можна знайти хіба в найдикіших місцевостях Сардінії — країни колись такої людної, такої багатої, а нині такої пустельної. Коли король Карл-Альберт57, із похвальною думкою запровадити цивілізацію, захотів з'єднати Сассарі, другу столицю острова, з Кальярі гарним, розкішним шляхом, єдиним, який існує в цій саванні, званій Сардінією, маршрут проходив через Бонорву — округу, населену непокірним людом, тим більше схожим на наші арабські племена, що й сам він походить від маврів. Побачивши, що їх збираються прилучити до цивілізації, бонорвські дикуни, навіть не подумавши, оголосили, що вони проти цього. Уряд не зважив на ці протести. Перший інженер, що почав ставити першу тичку, дістав кулю в голову й упав під своєю тичкою мертвий. Розслідувати справу не стали, і шлях обминув округу кривою лінією, подовшавши на вісім льє.
В Ісудені дедалі більше зниження цін на споживані там вина, задовольняючи бажання городянства жити дешево, готує розорення виноградарів, чимраз дужче пригнічуваних господарськими витратами та податками, так само як занепад торгівлі шерстю в краю підготовляється неможливістю поліпшення порід овець. Сільський люд відчуває глибокий жах перед усякими змінами, навіть такими, які, здавалося б, вигідні для них. Парижанин бачить на селі трудівника, що з'їдає за обідом неймовірно багато хліба, сиру й городини; він доводить селянинові, що, додавши до цієї поживи шматок м'яса, той поліпшить своє харчування, здешевить його, зможе працювати більше й не витратить так швидко своїх життєвих сил. Беррієць визнає, що розрахунок цей слушний. "Але ж балачки, пане! — Які балачки? — Ну, що люди скажуть". Він стане посміховищем для всього краю,— зауважує власник землі, на якій відбувається розмова.— Казатимуть, що він багатий, як купець, одне слово, він боїться громадської думки, боїться, що на нього показуватимуть пальцем, що його вважатимуть за людину слабку й недужу... "Ось які ми тут, у цих краях!" Багато городян проказують цю останню фразу з таємною гордістю. Коли темнота й рутина непереможні в сільських місцевостях, де селян полишають на самих себе, то місто Ісуден дійшло до цілковитого громадського застою. Змушена боротися з усиханням статків гидкою ощадністю, кожна родина живе замкнуто. До речі, суспільство там позбавлене ворожнечі, що задає тон звичаям. Місто вже не знає того протистояння двох сил, якому завдячували своє життя італійські держави Середньовіччя. В Ісудені вже нема аристократії. Котерії, рутьєри, Жакерія58, релігійні війни й Революція геть винищили знать. Місто дуже пишається цією перемогою. Ісуден, щоб підтримувати дешеві ціни на харчі, весь час відмовлявся мати гарнізон. Він утратив цей засіб сполучення зі світом, утративши й вигоду, яку приносить військо. До 1756 року Ісуден був одним із найсимпатичніших гарнізонних міст. Судова драма, що зацікавила всю Францію,— процес генерал-лейтенанта Байяжа супроти маркіза де Ша, чий син, драгунський офіцер, був за гультяйство, може, й заслужено, але по-зрадницькому засуджений до смерті, позбавила місто гарнізону, і так лишається й досі.
