Баламутка - Бальзак Оноре де

Емансипацію.

Ці слова добре змальовують старигана, який не поминав нагоди поглумитися навіть із фаху своїх співрозмовників. Прикриваючи дотепами свої лихі вчинки, він добивався поблажливості до них у краю, де дотепність завжди має рацію, надто коли вона спирається на особисті інтереси. Нотар побачив у цих словах крик ненависті, накипілої в людині, якій природа не дала здійснити неподобні наміри, помсту невинному об'єктові безсилого жадання. Таку думку до певної міри підтвердила та впертість, із якою лікар відмовився щось лишити Баламутці, а сказав, з прикрою усмішкою: "Вистачить із неї вроди!" — коли нотар знов завів про це мову.

Жан Жак Руже не плакав за батьком, зате Флора плакала. Старий лікар не давав синові почувати себе щасливим, надто від повноліття, а Жан Жак став повнолітнім 1791 року; зате селянській дівчині він забезпечив щастя жити в достатку, а для сільського люду це ідеал щастя. Коли після похорону доктора Руже Фаншетта сказала Флорі: "Ну, що ж із тебе буде тепер, коли пана не стало?" — у Жана Жака аж очі засяяли, і вперше його застигле обличчя ожило, неначе просвітлене думкою, й виразило якесь почуття.

"Лишіть нас удвох",— сказав він Фаншетті, що саме прибирала зі столу.

У сімнадцять років Флора ще мала тонкий стан і тонкі риси обличчя — все те, що спокусило лікаря і що вміють зберігати світські жінки, але в селянок воно в'яне швидко, наче польові квіти. І все ж у ній уже помітна була ота схильність до повноти, властива всім гарним селянкам, коли вони не живуть своїм звичним життям, сповненим нестатків і тяжкої праці під сонцем на полі. Груди в неї були вже пишні, повні білі плечі знадливо й гармонійно переходили в шию, на якій уже утворювалися складки. Та обриси обличчя ще були делікатні, підборіддя витончене.

— Флоро,— сказав Жан Жак розчуленим голосом,— ви звикли до цього дому?..

— Так, пане...

Збираючись сказати те, що хотів, спадкоємець відчув, що язик у нього наче замерз на кістку від спогаду про так недавно похованого батька, і він спитав себе, як далеко заходило батькове добродійство. Флора, що дивилась на нового хазяїна й не могла вважати його за недотепу, трохи почекала — може, Жан Жак заговорить знову; а тоді вийшла, так і не знаючи, що думати про його вперту мовчанку. Хоч лікар таки розвинув Баламутку трохи, та минув не один день, поки вона збагнула вдачу Жана Жака, історію якого ми зараз коротко оповімо.

Після батькової смерті Жак, уже тридцятисемирічний, так і лишився несміливим та покірливим, наче дванадцятирічне хлоп'я. Ця несміливість може пояснити його дитинство, молодість і все його життя тим, хто не вірить у таку вдачу й у факти цієї історії, на жаль, не такі вже й рідкісні навіть серед монархів: адже Софі Доуз останній принц Конде вихопив із становища навіть гіршого, ніж Баламутчине. Несміливість буває двох типів: душевна й нервова, чи то моральна й фізична. Вони не пов'язані між собою. Тіло може боятись і тремтіти, тоді як дух лишається спокійним і відважним, і навпаки. Це дає розгадку багатьох моральних химерій. Коли в одній людині сполучаються обидва види несміливості, вона так і лишається нікчемою на весь вік. Така повна несміливість властива тим людям, про яких ми кажемо: "Недоумок". У такому недоумкові часто таяться великі придушені здібності. Можливо, такій подвійній недузі ми завдячуємо декотрих ченців, що жили в стані екстазу. Така нещаслива фізична й моральна натура витворюється як витонченістю органів тіла й душі, так і ще не відомими вадами. Несміливість Жана Жака походила від особливого притуплення його душевних якостей, що їх міг би розкрити якийсь великий педагог або хірург типу Деплена85. У нього, як у кретинів, любовні почуття успадкували ту силу й жвавість, яких бракувало його розумові, хоча йому більш-менш вистачало кебети, щоб якось протриматись у житті. Сила жаги, позбавлена ідеалу, на який вона виливається в усіх молодих людей, ще збільшувала його несміливість. Він ніколи не міг наважитись, як то кажуть, "смалити халявки" до жодної жінки в Ісудені. Тому ні молоді дівчата, ні буржуазки не мали нагоди пускати бісики молодикові середнього зросту, соромливої вдачі, незграбному, з невиразним обличчям, якому не додавали краси банькаті світло-зелені очі, та й невиразні риси і жовтавий колір старили його передчасно. Товариство молодої жінки геть пригнічувало цього бідолаху, якого шарпала жага, так що тільки та крихта виховання, що він здобув, стримувала його. Заціпенілий між двома рівними силами, він тоді не знав, що казати, і трусився зі страху, щоб його не почали розпитувати: адже тоді доведеться відповідати! Жадання, що всім так швидко розв'язує язики, сковувало його язик. І Жан Жак лишався самотній, він шукав самотності, вона його не бентежила. Лікар надто пізно помітив, які спустошення спричиняє цей темперамент і ця вдача; нічого вже не можна було направити. Звісно, він хотів одружити сина, але вагався, бо ж тоді довелось би віддати його під чиюсь іншу необмежену владу. Чи не означатиме це, що й усе багатство потрапить у руки якоїсь чужої, невідомої жінки? Адже він знав, як важко точно передбачити поведінку Жінки, вивчаючи Дівчину. А ще, шукаючи таку, чиє виховання або натура будуть якоюсь гарантією, він намагався звести сина на шлях скнарості. Він хотів дати цьому телепневі замість розуму бодай якийсь інстинкт. Спочатку привчив його до машинального життя і передав йому тверді уявлення про поміщення прибутків; потім позбавив його найбільших труднощів у порядкуванні земельними маєтками, лишивши свої землі в доброму стані, відданими в довготермінову оренду. Але те, що мало домінувати в житті цього сердеги, все ж утаїлось від передбачливості хитрого старигана. Несміливість схожа на прикидання, вона так само глибока. Жан Жак був палко закоханий у Баламутку. Та й чи це не природна річ? Флора була єдина жінка поблизу цього молодика, єдина, яку він міг бачити досхочу, спостерігати її потай, вивчати з ранку до вечора; Флора осявала для нього батьківський дім, давала йому, хоч він і не був свідомий того, єдину радість, що скрашала його молоді літа. Далекий від думки ревнувати її до батька, він був зачарований вихованням, яке той дав Флорі; хіба йому не була потрібна жінка поблажлива, за якою не треба впадати? Жага, яка, завважте, підносила його дух, може давати навіть недотепам, дурням, недоумкам якусь подобу розуму, надто замолоду. У людей найгрубішої натури завжди буває тваринний інстинкт, що своєю невідчепністю нагадує думку.

Другого дня Флора, яку хазяїнове мовчання змусило задуматись, чекала, що їй скажуть щось важливе; але Жан Жак хоч і крутився коло неї й нишком жадібно поглядав на неї, одначе не знаходив, що сказати. Врешті, вже за десертом, хазяїн вернувся до вчорашнього.

— Вам тут добре, Флоро?

— Так, пане.

— Ну, то лишайтеся тут.

— Дякую, пане.

Таке дивне становище тривало три тижні. Потім якось уночі, в цілковитій тиші, Флора, випадково прокинувшись, почула коло своїх дверей щось схоже на людський віддих і злякалася, розгледівши за дверима Жана Жака, що лежав там, наче пес; це, напевне, він трохи прочинив двері, щоб дивитись на неї.

"Він у мене закоханий,— подумала вона.— Але ж він застудиться там на протязі".

Другого дня Флора дивилась на хазяїна якось чудно. Ця безмовна, майже несвідома закоханість зворушила її, і цей нещасний недоумок, чиї скроні та лоб, усипані прищами, схожими на виразки, носили ту жахливу корону, знак зіпсованої крові, вже не здавався їй таким бридким.

— Ви не повернетесь до села, правда? — спитав її Жан Жак, коли вони лишились наодинці.

— А чого ви мене про це питаєте? — поцікавилась вона.

— Аби знати,— відказав Руже, почервонівши, мов варений рак.

— А ви хочете відіслати мене? — спитала вона.

— Ні, мадмуазель.

— Ну то що ж ви хочете знати? Ви маєте якусь причину...

— Так, я хочу знати...

— Що? — спитала Флора.

— Ви однаково не скажете! — вигукнув Руже.

— Скажу, їй-богу, як чесна дівчина...

— А! Он як...— злякано перебив Руже.— То ви чесна дівчина...

— Бігме!

— Так, правда?..

— Коли я вам кажу...

— Правда? Ви така сама, як тоді, коли вас привів сюди ваш дядько босою?

— Що це ви питаєте? — відказала Флора, зашарівшись.

Спадкоємець, приголомшений, понурив голову й не підводив її. Флора, зчудована такою приємною для неї реакцією, теж збентежилась і вийшла. Через три дні, в таку саму годину, бо обоє неначе обрали десерт собі за бойовище, Флора перша озвалась до хазяїна:

— Ви щось маєте проти мене?

— Ні, мадмуазель,— відказав він.— Ні...— Помовчав і додав: — Навпаки.

— А ви наче були сердиті того дня, коли допитувалися, чи я чесна дівчина...

— Ні, я тільки хотів знати...— І замовк.— Але ви не скажете...

— Ну що ви,— заперечила Флора.— Я вам скажу всю правду...

— Всю правду... про мого батька?..— спитав він здушеним голосом.

— Ваш батько,— відповіла вона, втупивши погляд у очі свого господаря,— був золотий чоловік... він любив сміятись... Аякже! Такий молодчага... Тільки йому охоти бракувало, бідоласі... Ну, і хтось його настроїв проти вас, він збирався... лихе збирався зробити. Він часто мене смішив... Отак... А тепер?..

— Ну що ж, Флоро,— сказав спадкоємець, беручи Баламутку за руку,— коли мій батько нічого вам не...

— А що ви хочете, щоб він мені зробив?..— вигукнула вона тоном дівчини, ображеної ганебним для неї припущенням.

— Та послухайте ж...

— Він був мій добродійник, оце й усе. Ну... Звісно, він хотів, щоб я стала його дружиною, але...

— Але,— докінчив Руже, знов узявши її за руку, яку Флора відсмикнула,— він вам нічого не дав, і ви можете зостатись зі мною.

— Коли ви так хочете,— відказала вона, потупивши очі.

— Ні, ні, це коли ви, ви хочете,— заперечив Руже.— Так, ви можете бути... господинею. Все, що тут є,— ваше, ви порядкуйте моїм майном, воно буде ніби ваше, бо я вас люблю, я вас весь час любив, відколи ви прийшли сюди босоніж.

Флора не відповіла. Коли мовчанка почала гнітити, Жан Жак придумав ось який незграбний аргумент:

— Ну, хіба це не краще, ніж повернутись на село? — сказав він з видимим запалом.

— Ну що ж, пане, як хочете...— відповіла дівчина.

І все ж, попри те "як хочете", сердега Руже не відчув великого поступу.