Дбайлива облога - Белль Генріх

Одначе його улюбленці —"планеристи": кані, соколи, яструби. Він любить тих соколів, що й досі живуть на вежі. Куди ж вони полетять, якщо справдиться пророцтво Корчеде? Ледь помітний змах крильми — і вони вже ширяють, пливуть у високості... Та знов і знов думки його повертаються до сови, що злетіла, як почало смеркати, з вежі й, нечутно, плавно змахуючи крильми, полинула до узлісся. Іноді на очі йому трапляються й голуби з Комерцово-го голубника. Дивно, але голубів він не любить; не любить їхнього воркотіння й туркоту, коли вони висиджують яйця у нішах мурів, не любить спостерігати, як вони літають, і він, задивляючись у сірий, заснований білими пасмами чотирикутник неба, що видніється з вікна ванної (Блюртмель час від часу мацає йому пульс і киває головою, що має означати: "Хвилюватися нема чого"), питає себе: "Чому я віддаю перевагу хижакам?"

Він би до решти днів своїх спостерігав, як літають птахи, пив чай, дививсь, як дружина плете, слухав, як вона по-своєму, навдивовиж по-дилетантськи і "сповнено", за її ж виразом, грає Бетховена... А тепер у нього не тільки отой величезний, безглуздий кабінет у "Блетхені", а й ще один, також величезний, безглуздо величезний, і обидва треба "заповнити своєю особистістю", а він навіть не знав, що дочка чекає дитину, і мусив почути цю новину саме від Бляйбля, який вичитав її в спортивному розділі. Отже, буде нащадок, хоч і не юний Тольм, а всього лиш Фішер. Принаймні в одному сумніву нема: юний Тольм уже є, звуть його Гольгер, і цей факт раз у раз наводить його на дивні розмірковування з приводу спадщини. Якщо Рольфа вони порішать як відступника, а самого його — як новообраного голову правління, то тому семирічному хлопцеві, прямому Рольфовому спадкоємцеві, дістанеться ласий шматочок — тому самому хлопцеві, якого він уже гри роки не бачив, з яким, коли той ще тільки ходив пішки під стіл, годував у парку, як тепер із Кіт, качок. Годував качок... І ось йому вже не радять навіть качок годувати. Таке рішення ухвалили після того, як недавно з виводка, що так чарівливо мережив темну водяну гладінь, якось досить чудно випливла качка, рушила до берега, а з кущів вискочив отой молодий охоронець Гендлер, закричав: "Ховайтеся! Ховайтеся!" —пхнув його з Кіт на траву, сам упав поруч, тоді як качка — вона була, як з'ясувалося потім, дерев'яна — завершила свій чудний шлях біля купини під берегом і ще чудніше закрутилася на місці. Гендлер подумав, що то плавуча міна, замаскована під качку чи схована в качку. Добре, що це було не так, але охоронець все ж провів детальне розслідування, внаслідок якого дівчина з кухні, обливаючись слізьми, розказала всю правду. Ту дерев'яну качку вона випадково знайшла в підвалі, помила її й "пустила поплавати" — просто так, мовляв, задля жарту. І він, Тольм, ледве вмовив їх, щоб дівчину не виганяли й не давали повідомлення в пресу — адже тою ідеєю, тою вигадкою хтось може, як-не-як, скористатися. Відтоді качки вже не викликають у нього довіри, а тепер починають навіювати підозру вже й птахи, якими він милувався б і милувався. Адже не секрет, що можна наробити механічних птахів із дистанційним управлінням, начинити їх потужною вибухівкою, підняти з тією бідою в залізних черевах у повітря і спрямувати у відчинене вікно. Про ластівок щодо цього не варто, мабуть, і говорити, про горобців та ворон також, а от голуби — це справа інша. Лелеки, дикі гуси... Цілі зграї птахів, і всі до одного механічні, всі начинені бідою, тож він дав себе вмовити й саме перед Бляйблем заявив: "Тепер уже не можна довіряти навіть птахам небесним". На що Бляйбль відповів: "Як і тортам, що їх присилає тобі додому пекар". Так, після пригоди з тортом на Пліфгерів день народження вони замовляють собі торти тільки вдома, і їх печуть коли й не під наглядом, то принаймні з дотриманням суворих застережних заходів.

На прикладі тої пригоди з тортом надзвичайно яскраво виявились чиїсь продумані до найменших подробиць підступні плани. Хтось, певно, знав пекаря, детально описав дорогу, якою мала вирушити машина з тортом, назвав час, коли опускається шлагбаум, синій "форд" попереду чомусь уповільнив рух, пекарева машина змушена була їхати повільніше й зупинилася саме в ту мить, коли шлагбаум опустився. Синій "форд" узагалі весь час сунув поперед пекаревої машини — там, де вона не могла його обминути, а біля шлагбаума справжній, пекарів, торт замінили на інший, з "начинкою" — згодом той справжній знайшли в бачку на сміття поблизу шлагбаума, і якби хтось не зателефонував був і не попередив Пліфгера... Він, Тольм, весь час сподівається, що це зробила Вероніка, вона ж бо любить дзвонити. Годі й гадати: за цим стояв, мабуть, Беверло, недарма ж про нього тільки й розмов, що він "усе вираховує, вираховує й вираховує". Скопіювали вони й торт "нашому славному шефові на шістдесятиріччя". І нічого — ні допит пекаря, ні його сім'ї, ні учнів та помічників, ні сусідів, ані перевірка телефонного зв'язку — анічогісінько не допомогло, нікого підозрілого не виявили. Секретарки з Пліфгерової канцелярії, котрі замовляли торт і давали текст та зразок візерунка — білі незабудки з глазурі,— ридали ридма, аж коси на собі рвали. А той другий торт був точнісінько такий самий, навіть важив стільки ж, і коли б Пліфгер, як і передбачалося, його розрізав... Чоловіка просто розірвало б на шматки. Атож, Пліфгера, його попередника. "Тепер довіри вже не викликає навіть хліб, що його кладуть на стіл, навіть сигарети, які розпечатуєш..." Після отого випадку з Плотеті...

Грошей — може, навіть від самої Кете — в них, певно, вистачить, щоб "висидіти" таких птахів. І фантазії вистачить, особливо у Вероніки. Вони замовлять, либонь, цілу зграю, десятків зо три таких "диких гусей" (о, в нічному небі вже щось лопоче!). Спрямовані на замок, ті гуси спричинять до наслідків не менш жахливих, ніж найновіший "сталінський орган". А чом би й ні? Є ж оті надрозумні, оті мініатюрні електронні мозки, що з їхньою допомогою Бляйбль, крім усього іншого, заробляє свої гроші. Але розмовляти про це йому, Тольму, ні з ким, звісно, не слід, навіть із Кете, а тим більше з Бляйблем,— адже той може доручити одному зі своїх висококваліфікованих фізиків чи інженерів узятися до тієї ідеї пильніше, хай навіть для того, щоб зробити в галузі озброєння ще один фурор чи хоча б "внести пожвавлення в дискусію з питань балістики".

А Гольцпуке, мабуть, одразу спало б на думку запнути все небо над замком та його околицями залізною сіткою, і тоді прощавайте пташки, прощавайте хмари, хай навіть вони й не справжні, а з самої лише гетцігратської пари. А йому ж хочеться й далі милуватися парком та небом, хочеться й далі самому, власними руками тримати сигарету й сірники, яки-ми її припалює, самому, власним ротом втягувати й випускати дим, і далі годувати, стоячи з Кіт на терасі, качок... Звідти, з тераси, хлібні крихти можна кидати куди завгодно, можна заманювати ними виводки, мережити воду... А вночі — сови, сичі, кажани (як вони літають, він не знає). Йому сняться орли, шуліки, вони розпростують свої широченні крила й рішуче, стрімко шугають просто на нього, б'ються грудьми в його груди й вибухають; кругом вогонь, дим, розлягається гуркіт і не вщухає у вухах ще й тоді, коли він, уже давно прокинувшись, хапає Кете за руку й, відчувши її тепло та рівний пульс, заспокоюється. Або ж нишком устає, викликає дзвінком Блюртмеля і просить намазати маззю й розтерти закоцюблі ноги, а потім, уже серед білого дня, його, бува, аж дрож пройме, коли він угледить, як у бік замку пурхне голуб чи ластівка, а часом і горобець, і доводиться брати себе в руки, щоб не закричати, як ото Корчеде...

— Не треба так довго, пане докторе,— нагадав Блюртмель.

Блюртмель допоміг йому вилізти з ванни, насухо витер, тактовно затуливши грішне тіло, загорнув його у великий волохатий рушник і вклав на стіл, щоб утирати цілющі мазі. Потім ще попросив посукати ногами — так, ніби він іде. Блюртмель називає це "ходьба в повітрі"... Певна річ, уникнути відмінності між літаком-снарядом і птахом не легко, та ще й до такої міри, щоб ніхто нічого не помітив, навряд чи можна домогтися, щоб цей апарат летів із такою самою природною грацією, як справжній птах, адже для вибухівки там необхідний свій механізм, а його треба ж якось розмістити, сховати, і він же має ще й функціонувати. А з другого боку, механічні птахи вже були, і йому пригадується одна розмова з Веронікою на терасі — на терасі в Айкельгофі, коли Вероніка запевняла, нібито штучні птахи літають "природніше, ніж природні", так само, як іграшкові птахи з накрученою пружиною бігають "природніше, ніж справжні..."

Блюртмель м'яко поклав руки йому на ноги, припинивши так "ходьбу в повітрі", й заходився втирати в підошви мазь. Він попросив казати про кожен, бодай найменший біль і невдовзі задоволено відзначив, що його тіло, хоч як дивно, розслабилось — певно, страх нарешті попустив, поступившися місцем цікавості й уяві. Від мазі та Блюртмелевих рук У всьому тілі розлилася приємна млість, і тепер він, підвівши трохи голову, навіть виглянув на терасу й канаву з водою. "А може, це буде все-таки Блюртмель?"—промайнуло в нього. Хіба ж нема якихось там таємних тонюсіньких дротиків, що їх уживлюють людині в мозок?.. Кінець кінцем, чому б до цього не додуматись і самому Блюртмелеві? Може, в нього десь у глибині душі вже й зароджується щось таке, що потім примусить чоловіка схопити його за горло. А в анатомії він розуміється добре (недарма ж ходив стільки на курси вдосконалення фаху!), і те, що настане потім, зуміє подати як нещасливий випадок під час купання у ванні. Авжеж, саме Блюртмель з його довгими й кістлявими руками і з оцим лагідно-сумовитим поглядом, що буває інколи в масажистів та проповідників. Зрештою, що означають оті "цілком певні відомості"? Народився 1940 року в Катовіце, справжнє прізвище Блютвіцкі чи якось так, "розчарувавшись у повоєнному розвитку Польщі", покинув одну закриту католицьку школу, відмовився від польського громадянства й узяв собі оце дивне прізвище Блюртмель, походження якого йому й досі ніхто не зміг пояснити, навіть сам Блюртмель. На Заході іспити на свідоцтво про середню освіту складати не став, знехтував будь-яку підтримку, пішов учитися доглядати хворих, хоч, на думку всіх, хто його знав, і так мав до цього просто вроджений хист; не закінчив середньої школи, щоб вивчати медицину, й згодом зостався з черницями десь на півдні, здається, в Алгої, придбав навди-вовиж важкого й дорогого мотоцикла, на дозвіллі ганяв на ньому знічев'я (тільки про людське око знічев'я чи й справді так — цього з певністю з'ясувати так і не пощастило) в околицях, від Мюнхена до Гамбурга й аж у Берлін (жодних контактів зі Східним Берліном виявити не вдалося), зрештою найнявся масажистом та шофером до одного єпископа і прослужив у нього десять років, а тоді вже той єпископ порекомендував Блюртмеля йому, Тольмові.