Дбайлива облога - Белль Генріх
"Скільки терпіння в бідних людей..." Щирі слова, які промовляє масажист і які діймають до самого серця. Він залюбки поставив би іще одне запитання, одначе стримався, бо ж питати: "А ви вважаєте себе теж бідним?" — було б надто нетактовно, вкрай безглуздо. До того ж він іще й боявся ставити таке запитання, не бувши певним тоді у відповіді,— адже це могло бути, звісно ж, тільки "ні". А що, якби Блюртмель сказав "так"? Яка філософська суперечка про бідність спалахнула б тоді? І йому довелося б,— чого він страшенно не любить і ніколи не робить (Кете, до речі, також) навіть перед власними дітьми,— корчити з себе такого собі ветерана злиднів. Постійне недоїдання в студентські роки, а як приїздив на неділю додому, то молочного супу вже не було, була тільки картопля, картопля в якому завгодно вигляді, а найчастіше, оскільки це найдешевше, у вигляді салату, бо до вареної треба було мати якусь підливу, а щоб посмажити — бодай ложку маргарину; а батько вже втрачав усякий глузд і щоразу відривав від платні все більше грошей на оту свою розтриклятущу землю, скуплячись на паливо й світло... Ох, оті п'ятнадцяти ватні лампочки на кухні й у підвалі, а коли справи в них повернули на краще, то двадцятип'ятиватні, та й то лише у вітальні...
— Бідна людина,— промовив Блюртмель, хоч він, Тольм, не озвався до нього й словом,— це та, котра не має на цій землі й латки. А я...— Він якось наче аж поблажливо всміхнувся.— А я таки маю половину тієї ділянки, де моя приятелька держить крамницю.— Він заходився швидко робити в нього на спині завершальні рухи, ще раз провів долонями вздовж хребта, тоді поплескав по сідницях та по плечах і, тепер уже справді засмучено, сказав: — Я робив би масаж далі, але відчуваю, що у вас є проти мене якийсь опір. А може, це недовіра.
— Ні, ні,— заперечив він, поки Блюртмель подавав йому спідню білизну та сорочку.— Ні, це ані опір, ані недовіра. Я тільки міркую про те, хто до мене дістанеться, хто і як, і в думці я перебираю всіх, навіть рідних синів, дружину, невістку... Всіх друзів, ворогів... І вас, звісно, теж. Може, саме на цій думці ви мене й спіймали.
— Та кому треба зводити вас зі світу? Немає ж за що.
— От-от. Саме через це. Чи, може, ви бачите якусь причину або й мотив, пов'язаний з певними особами? Адже милішого шефа й батька родини, ніж пан Пліфгер, годі собі й уявити... Таке спрямовано не проти когось конкретно. Вони, звісно, технократи, робота для них одне, почуття — зовсім інше... Але почуття в них іще, безперечно, лишились... Може, вони навіть такі самі милі люди, як і ми...
Штани він ще натяг сам, а от шкарпеток та черевиків не подужав і дозволив Блюртмелеві, щоб той узув його й зав'язав шнурки. Стоячи перед ним навколішки, Блюртмель на мить звів угору очі й сказав:
— Це правда, гарантій немає. Але ж повинна все ж бути система безпеки!.. До речі, в кінці тижня я, з вашого дозволу, відрекомендую вам свою приятельку, пані Кленш. Ваша дружина гостинно запропонувала їй кімнату.
— О, я буду дуже радий! Сподіваюся, вона вже в замку?
— Ваша дружина й пан Кульгреве люб'язно відвели їй кімнату для гостей.
Потім Блюртмель приніс тацю з чаєм, грінками, маслом, лимоном та ікрою. Вслід за ним до кімнати ввійшла Кете; вигляд вона мала стомлений, блідий, що траплялося з нею не часто. Він рідко бачив її блідою — востаннє це було того дня, коли вони одержали повідомлення про арешт Рольфа, а перед тим — коли стало відомо про те, що зникла Вероніка. І така стомлена, майже стара Кете бувала теж рідко. Він поцілував її і хотів уже запитати: "Щось сталося?" — але вона поклала руку йому на плече й сказала:
— Не бери цього так близько до серця. Ти ж бо ніколи не вмієш відмовитись... А зробити вони тобі нічого не зроблять. Тобі не зроблять... Ти такий людяний, і вони це знають...
— Саме через це мені й можна щось зробити... Саме через це. Повір мені.
Відколи їм порадили не виходити на терасу (вона нібито надто "виступає вперед", надто "відкрита", надто легко проглядається від узлісся, з високих дерев,—"Наче мішень у тиру",— сказав Гольцпуке; а він же недавно звелів поставити опалення й пристрої, що автоматично відчиняють і зачиняють вікна, бо саме восени й узимку так любить сидіти там і виглядати сову), й оскільки він не хоче, щоб навколо лісу та парку поставили огорожу, адже вільний доступ — це споконвічне право, і цього права їх не позбавляв навіть найскупі-ший і найтупіший із графів Тольм, й оскільки не можна, звичайно, перевірити і обшукати кожного, хто там гуляє, а туди приходить багато людей, навіть із сусідніх сіл, особливо в неділю,— отож вони мусять сидіти вдвох у кімнаті, пити чай і споглядати парк та узлісся. "Як у кіно чи в театрі",— каже Кете.
Вона налила чаю, намазала йому маслом та ікрою грінку. Такі бутерброди йому й досі ще до вподоби, і він не міг стриматись, щоб не зазирнути Кете в очі — глибоко й пильно. І побачив там страх. Вона рідко відчувала страх — і у війну, й у мирний час. Вона боялася тільки штурмовиків, коли ті летіли над самісінькою землею, та ще "нацистів і протестантів" у Дрездені. Невдоволення, гнів — це вона відчувала. Особливо коли вони втратили Айкельгоф. Жаль — коли стерли з лиця землі Іфенгофен, де були поховані її предки аж по шосте коліно. А от страх — рідко; не боялася навіть тоді, коли Рольф викидав свої коники. Дехто вважає Кете людиною спокійною, трохи аж інертною, і так вона, либонь, і тримається, коли допомагає робити щось офіційне. Тільки береться за це не часто, лише задля нього й не любить гаяти час на ті нудні, як на неї, клопоти. У такі хвилини вона справді, мабуть, спокійна і не те що інертна, а, як він сказав би, байдужа. Розмовляє Кете тоді мало — світська дама, та й годі, на міністрів, президентів та інших можновладців майже не звертає уваги, шах, на її думку, "нудний, аж нецікавий", а Банцер, отой кровопивець, "такий банальний, що господи прости"; щирою вона буває лише з кельнерами та кухарками — зайде до них, похвалить страви, візьме собі рецепти й розпитає, як треба те чи те готувати, посміється з гардеробницями, побалакає з прибиральницями в туалеті, а коли мусить вислуховувати балачки за столом чи тости на свою честь, то в її очах з'являється якийсь зневажливий блиск; ні, чемності їй, звичайно, не бракує, і все ж із сильними світу цього — а приходять же з біса, як Кете сама каже, с великі звірі" — вона тримається досить поблажливо, майже зверхньо, принаймні холодно й байдуже. З кількома дружинами "правлінців" Кете навіть знайшла спільну мову, але за цей час багато хто розлучився, і перші, другі та й треті дружини вже поз никали з очей; а Кете завжди шкодує, що так багато людей розлучаються. ("Тільки-но встигнеш познайомитися з якоюсь милою жіночкою, посидіти з нею за чаєм і погомоніти, пройтися по крамницях — аж вона вже розлучена й зникає десь у Гарміш-Партенкірхені чи на Лазуровому березі, а замість неї вигулькує якась новенька, така собі білявочка з кругленькими сідничками й телячими очима або чорнявка з телячими очима, кругленькими сідничками і з грудьми чи й без — і не багато старша за його дочку. Господи, скільки ж ви, чоловіки, мабуть, проґавили в своєму житті через оті груди, сідниці й телячі очі! Скажімо, Бляйбле-ва четверта — це досить дурна, просто небезпечно дурна погань, тоді як перша в нього була наймиліша та, власне, і найвродливіша з-поміж усіх; справді славна, просто чарівна жіночка була і його третя, ота Елізабет. А з парними числами йому, певно, просто не щастить: друга в нього була теж нівроку, та, зрештою, все ж таки дурепа. І чого вони всі?.. Невже ти віриш, нібито в них щоразу справді таке глибоке, таке непогамовне кохання? Я вже жду не діждуся, яка ж буде в Бляйбля п'ята. Невже знов така сама дурноверха сексуалочка?.. Як оця четверта. І нам доведеться ходити до неї на чай? Та вона ж уранці, одразу після сніданку, прикладається до джину з тоніком, а тоді шукає собі жертву — когось такого, кого можна звести своїми цицьками з розуму. Видко, Бляйбль дає їй часом духу").
Коли Кете заводить таку балачку, він щоразу трохи червоніє. Здебільшого це буває в машині, просто перед Блюртме-лем, який тоді закашлюється і вдає, ніби нічого не чує,— скажімо, коли вони повертаються десь із вечірки чи з прийому, куди він ходить, навіть начепивши орден — післявоєнний орден, решту він не бере, ні, цього він не робить, а то йому було б соромно перед Кете, до того ж вона настрахала його розлученням: "Якщо ти зробиш ще й оце (господи, що він такого вже зробив?), якщо зробиш ще й оце, то я подам на розлучення". Не дуже приємно йому носити й оті нові ордени, але що вдієш — мусиш ("Мусиш? — питає Рольф.— Хіба ми живемо не у вільній країні?"), мусиш задля "Блетхена", задля концерну, де ордени, зокрема й нові, нагадують йому про аромат сигарет "Віргінія": адже власний орден, якого йому пощастило сховати під час обшуку й пронести, він згодом проміняв на дванадцять сигарет... Але про це нічого не знає навіть Кете, жодна душа в світі не знає, що при кожній святковій нагоді, коли сходяться справжні можновладці й володарі, генерали й шахи з унизаними орденами грудьми, що й тоді він щоразу думає про сигарети, котрими, певно, пожертвують, як припече, ті люди. Так, він мусить... Як мусив продати Айкельгоф. А про глибокий, зроблений отим гемонським Беверло вбивчий аналіз його "так званої свободи" він не забував ніколи, ні. Атож, він мусить, як муситиме продати й Тольмсгофен, щоб було що кидати в пащу іще одній електростанції, над якою здійматимуться білі хмари...
Дивлячись на Кете, зокрема й уранці, коли він прокидається, чи вночі, коли хапає її за руку, він щоразу згадує про той вечір, коли зустрів її у дрезденському госпіталі. У передпокої, серед отої відразливо-сірої метушні, він хутко, щоб уникнути небажаних супутників, які щомиті могли набитися в компанію, одягся й рушив до виходу. Ота безглузда, затята впевненість у перемозі, оте базікання в палаті про остаточну перемогу, серед якого його мовчання викликало недовіру, оте обмацування очима чужого обличчя ("Чи ж можна йому довіряти?")... А як же легко тоді було вскочити в халепу! Він виписався завчасу, зробив так, що в паперах йому поставили "придатний до стройової служби", дістав у такий спосіб відпустку й, перше ніж їхати додому, уже з відпускним свідоцтвом у кишені, твердо вирішив на ніч у госпіталі не залишатись.
